ЄВРОПА, ЯКУ ПОБУДУВАВ... СТАЛІН?

Мабуть, даремно глава Єврокомісії Романо Проді закликає європейців до дебатів на тему «остаточних кордонів Європи». Минуло вже 50 років від дня смерті політика, який визначив ці кордони без зайвих дебатів. Чи не настав уже час поставити пам’ятник Йосипу Віссаріоновичу Сталіну на центральній площі Гранд-Пляц у Брюсселі, нашій столиці? Це було б адекватним визнанням внеску «вождя народів» у формування європейської ідентичності ХХІ століття.

Звісно, товариш Джугашвілі не знав поняття «Європейський Союз». Але своєю долею єдина Європа зобов’язана радянському диктаторові більше, ніж здавалося раніше. Вперше Сталін відформатував Європу наприкінці 40-х — початку 50-х років, коли страх перед радянською експансією змусив учорашніх ворогів забути про протиріччя, що тривали століттями, і зайнятися облаштуванням єдиного європейського дому на основі спільних цінностей та інтересів. На початку
ХХІ ст., коли настав час подумати про остаточний формат єдиної Європи, спадщина Сталіна знову нагадала про себе. Афінські урочистості з приводу підписання договорів про вступ 10 нових членів 16—17 квітня — рішучий крок до тих самих політкомфортних кордонів Європи тоталітарних часів, про які так солодко мріялося ще із 20-х років: «від Португалії до Польщі». Мрії збуваються?

Єдиний кордон Європи

Це вам не претензійна і пихата Берлінська стіна, яку, здається, свого часу побудували для того, щоб через 30 років вигідно розпродати на сувеніри. Цей кордон побудували так грунтовно, що він замінив, підім’яв європейську ідентичність обабіч себе.

Східний кордон Європейського співтовариства, як його нині мислять у Брюсселі, Парижі, Берліні, Москві та Мінську, відтинає Гданськ від Калінінграда (Кенігсберга), проходить по річці Західний Буг, відділяючи Польщу від Білорусі й України, південніше, на закруті Тиси, повертає на схід, огинаючи Угорщину, потім іде на південний схід, відділяючи Румунію від України та Молдови по річці Прут і завершується в точці впадання Дунаю в Чорне море. Цей кордон із любов’ю й ретельністю окреслив товариш Сталін, і з усіх продуктів його епохи він виявився найбільш живучим. У кожному разі, географічні параметри нинішньої європейської ідентичності нині визначають не Жан Моне і не Вацлав Гавел, а він, найкращий друг усіх європейців. По цій лінії завмирає нині процес розширення ЄС і НАТО, тут зводиться єдиний кордон Європи ХХІ століття.

Звісно, кожен історик знає, що цей кордон — штучний продукт тоталітарного режиму і до 1945 року його не існувало взагалі. Протягом століть регіон нинішнього західного кордону України, Білорусі й Молдови був ареною інтенсивних людських комунікацій і ніколи не становив собою жорсткого «кордону цивілізацій». Тут точилися династичні війни і богословські дискусії, у багатонаціональних містах процвітала й занепадала торгівля, виникали і зникали осередки високої культури, йшов діалог націй і культур — у повній відповідності до логіки загальноєвропейської історії. Тут співіснували люди і народи, складаючи мозаїчну, поліфонічну картину типово європейського буття. Тут розмовляли польською, угорською, румунською, українською, німецькою, ромською, ідиш та іншими європейськими мовами. Лівий і правий береги Західного Бугу, Тиси та Пруту були не менш органічним цілим, ніж береги Дунаю, Рейну та Вісли.

Тоталітарна епоха ХХ століття розділила народи, перервала столітні комунікації, створила «систему» — роздільну лінію в центрі Європи з колючим дротом, вишками, джульбарсами і всепоглинаючою атмосферою страху. Сталіну вдалося перервати органічну історію Східної Європи. Це була зухвала спроба спростувати історію континенту і європейської цивілізації, перекроїти майбутнє Європи, вилучити з неї стратегічно важливий Схід. Протягом 1945—1948 років десятки мільйонів карбованців було інвестовано в тисячі тонн колючого дроту, сотні прикордонних застав, тисячі кілометрів контрольно-слідової смуги. Технологія завіси розвивалася й удосконалювалася аж до 1991 року, коли грім оксамитових революцій докотився нарешті до Чопа і Бреста. Протягом кількох років Східна Європа намагалася повернути собі органічну єдність. Тоді, в ейфорії невиразних надій, нам здавалося, що стіні від Балтики до Чорного моря настав край.

Однак сталінський кордон несподівано знайшов собі нових зодчих. Навіщо створювати нове, якщо є така переконлива спадщина? Обсяг інвестицій, що нині спрямовуються у вищеописаний кордон, значно перевершує витрати його творця — товариша Сталіна. Ні, «систему» у повному обсязі не відтворюватиме ніхто. Рівень нинішніх технологій дозволяє обійтися без кулеметних веж. Однак головне — не в технологічній начинці, а в доктринальному наповненні «остаточних кордонів Європейського Союзу». Сумніви у правомірності й довгочасності самої лінії кордону мало хто сьогодні розглядає всерйоз. Тут, де понад 50 років тому радянський диктатор позначив колючим дротом червону лінію своєї тоталітарної імперії, нині на довгострокову перспективу вибудовується «межа Європи», кінець цивілізованої ойкумени. Не так і важливо, наскільки жорстким чи ліберальним буде цей кордон, якщо в решті Європи у ХХІ столітті кордонів не буде взагалі.

Хто будує Європу за Сталіним?

Мені б не хотілося занурюватися в популярну, але безплідну дискусію про те, хто більше винен у розколі Європи: країни колишнього СРСР, які не знайшли в собі сил піти європейським шляхом розвитку, чи західноєвропейські еліти, які не вважають за потрібне визнавати європейський Схід сферою своєї відповідальності. Скажу лише, що, попри принципову важливість демократичних і ринкових реформ, їх успіху було б замало для подолання розколу, який є продуктом кризи європейської ідентичності. Недарма ж Романо Проді аргументував свою позицію щодо Східної Європи саме тим, що українці для нього — такі ж європейці, як і новозеландці, тобто — не європейці взагалі. 100 років тому освіченому італійцеві таке не могло б і на гадку спасти. У свою чергу, в Україні сьогодні можна знайти чимало інтелектуалів та політиків, які мислять про Європу, європейців крізь категорію «вони», а не «ми», і не здатні діяти як «вони».

Однак, щоб проект увічнення розколу Європи став остаточною реальністю, потрібні системні й самовіддані зусилля сучасних політичних еліт. Дефіциту в лідерах тут немає. Романо Проді й Олександр Лукашенко, Валері Жискар д’Естен і Леонід Кучма, Гюнтер Ферхойген і Володимир Путін — кожен на своєму місці і кожен у міру своєї компетенції бореться за здійснення заповітів «вождя народів», сенс яких — довести обгрунтованість не лише політичного, а й «метафізичного» кордону по Бугу, Тисі та Пруту. Недарма ж, мабуть, саме 5 березня (у день 50-річчя смерті Сталіна) Президент України оприлюднив свій проект політичної реформи, що спрямовує Україну білорусько-киргизьким шляхом — геть від Європи. Тут-таки й Генпрокуратура згадала про нелояльну українську політжурналістику. Одночасно путінська Росія накачує Україну, Білорусь і Молдову тіньовими капіталами і з допомогою інструментів тіньової політики блокує конкуренцію з боку Європи. Білорусь продовжує захищати свою «Брестську фортецю», виганяючи останніх «західних окупантів» в особі працівників ОБСЄ.

11 березня 2003 року, знову ж таки — символічно близько до круглої річниці смерті комуністичного диктатора, Європейська комісія опублікувала документ, що вже сам собою символізує торжество сталінських кордонів Європи: в ньому Східна Європа виключена з загальноєвропейського політичного, інституціонального процесу. У документі, озаглавленому «Розширена Європа — сусідство. Нові рамки співробітництва з нашими східними та південними сусідами», нам пропонується сила-силенна справді привабливих ідей — лібералізації торгівлі, руху послуг і капіталів і навіть у перспективі — візового режиму. Немає там лишень основного — перспективи стати частиною політичної Європи. Тобто ми повинні переконувати наших олігархів робити гроші по-європейськи заради самих олігархів — щоб колись вони змогли їздити в ЄС без віз і торгувати без мит, як нині їздять і торгують мексиканці й аргентинці. Щоб надати проектові особливого перцю і для більшої переконливості автори документа прирівняли східноєвропейські країни колишнього СРСР до... пустельних держав Північної Африки — Алжиру, Лівії, Тунісу. (Дивно, але саме цей аспект документа був дуже позитивно оцінений Президентом України в його в цілому непоганому виступі в Афінах 17 квітня.)

Щось схоже містить і проект європейської конституції, розроблений європейським Конвентом на чолі з Валері Жискар д’Естеном. Відповідно до цього документа, Європа ХХІ століття включатиме в себе Туреччину, тоді як Україна буде «сусідом» Європи.

У зв’язку з цим запитання: а чи справді Захід виграв «холодну війну»? Може, це був тільки фрагментарний позиційний наступ, у результаті якого «лінія фронту» пересунулася з Одера на Буг? І ми тут лише партизани?

Хто проти?

Хто ж зможе посперечатися з парадигмою «обрізаної» Європи? Навряд чи — правлячі нині еліти пострадянських країн, навряд чи — чиновники з Європейської комісії.

По-перше, проєвропейська частина української суспільної та політичної еліти. Рік у рік зміцнюється українське громадянське суспільство з його жорсткою прозахідністю, незнищенною вірою в європейську долю України. Проєвропейські політичні сили та лідери впевнено лідирують у рейтингах електоральних симпатій. Головна проблема тут — дефіцит кадрів і ресурсів. Треба вчитися говорити з Європою однією мовою — у прямому і переносному значенні. Мало бути «західниками» тут, потрібно бути своїми в Європі і стати частиною загальноєвропейського громадянського суспільства, не чекаючи змін вітчизняної держбюрократії й економіки. Поки що прошарок людей, реально інтегрованих у європейський соціальний, інтелектуальний, громадсько-політичний процес, залишається критично малим.

По-друге, значна частина політичної, суспільної й інтелектуальної еліти Польщі. Ця країна рішуче не хоче миритися з відведеною їй роллю «останнього бастіону» Європи. Інтеграція України в ЄС була й залишається бажаним орієнтиром зовнішньої політики Польщі, підтвердженням чого слугує офіційний документ, спрямований у лютому урядом Польщі в Брюссель (non-paper). Сюди ж можна зарахувати позицію деяких інших країн-кандидатів, наприклад Словаччини та Литви.

По-третє, частина еліт країн—членів ЄС. Люди, які не бачать у сталінській «системі» остаточної межі єдиної Європи, перебувають у різних країнах Європи, ми їх знаємо й любимо.

По-четверте, заокеанські друзі європейської України. Хоч як це дивно, але без підтримки США інтеграція України (як і Туреччини, наприклад) у Європейський Союз неможлива. Хай не ображаються європейці, але з-за океану ущербність сталінських кордонів Європи бачиться рельєфніше. В євроатлантичному «міфі» місце України проглядається ясніше й виразніше, ніж у сьогоднішньому «міфі» європейському. Зміцнення трансатлантичних зв’язків — необхідна умова прогресу на шляху до єдиної Європи.

* * *

Привид бродить по Європі. Диктатор, який помер 50 років тому, має свої посягання на східний кордон Старого Світу. Україна та її пострадянські сусіди поки що не вивчили системи кодових замків європейської свідомості, а отже, наше повідомлення не досягло адресата. Європа не має ясного бачення образу України, і це блокує наше зближення. Україна також не бачить ясного образу себе в Європі. Альтернатива видається похмурою: розчинення в безликому і безглуздому євразійському масиві.

Я не наполягаю на встановленні пам’ятника Сталіну на Гранд-Пляц. Але нам, європейцям, має бути дуже соромно, якщо єдиним кордоном Європи ХХІ століття залишиться неприродна лінія, проведена колись комуністичним диктатором.