ЄВРОАТЛАНТИЧНИЙ ШАНС ДЛЯ УКРАЇНИ

Засідання Державної міжвідомчої комісії з питань співробітництва України з НАТО (ДМК), що відбулося минулого четверга, а також намічені на 6—7 грудня засідання в брюссельській штаб-квартирі Північноатлантичної ради НАТО, Комісії Україна—НАТО, Ради євроатлантичного партнерства та Постійної спільної ради Росія—НАТО на рівні міністрів закордонних справ дають чудовий привід обговорити нинішній стан двосторонніх взаємин після початку внутрішніх трансформацій альянсу і трагічних подій 11 вересня. Так само, як і оцінити результати реалізації указу Президента від 27 січня 2001 року №58 «Про Державну програму співробітництва України з НАТО на 2001—2004 роки».

Майбутнє НАТО
після 11 вересня

Якою бачить свою роль у зміненому світі сам Північноатлантичний альянс? Адже теракти в Америці послужили початком «ефекту доміно» у ланцюзі подій, що послідували за ними, і призвели до геть непередбачуваних наслідків. І невідомо, до яких ще призведуть.

Президент США, уміло спрямовуваний радником із питань нацбезпеки Кондолізою Райс, який ще недавно мало переймався з приводу погіршення взаємин із Росією, тепер із нетерпінням очікує приїзду Володимира Путіна і, більше того, приймає його на своєму техаському ранчо, що в Америці прийнято вважати знаком найвищої прихильності до гостя.

Британський прем’єр Тоні Блер розсилає листи керівникам країн—членів НАТО з настійним проханням розглянути можливість прийняття Росії в члени цієї організації вже 2002 року.

Нарешті, сам Путін, спростовуючи всілякі прогнози і власні запевняння про неможливість повернення російських військ в Афганістан через 12 років, не виключає участі Росії в окремих сегментах антитерористичної операції.

І питання про роль НАТО в процесі проведення цієї операції та ймовірного членства РФ у структурах альянсу аж ніяк не гіпотетичні. Західне співтовариство сьогодні не одностайне в думках щодо проблеми боротьби з міжнародним тероризмом. У цьому на власному прикладі довелося переконатися Герхарду Шрьодеру, змушеному поставити на карту власну політичну кар’єру як останній аргумент у діалозі з парламентаріями з приводу участі бундесверу у війні. Франція, на відміну від Британії, взагалі усунулася від будь-якої реальної допомоги США, а її ЗМІ останній місяць демонструють дедалі більше посилюваний антиамериканізм. Це дає серйозні підстави багатьом аналітикам на Заході засумніватися як в успіху затіяної Америкою операції, так і в посиленні ролі НАТО в її проведенні. Financial Times Deutschland і зовсім заявляє, що Північноатлантичний альянс став «несподіваною жертвою подій 11 вересня», оскільки США зневірилися в здатності НАТО впоратися з глобальними загрозами і тому просто ігнорують його. Але виправданням для зовнішньої незаангажованості НАТО в операції в Афганістані слугує те, що альянс (не в останню чергу зусиллями США) був орієнтований на відбиття зовсім інших загроз.

Та все ж погодитися, що НАТО задовольниться запропонованими йому сьогодні умовами участі в боротьбі з міжнародним тероризмом, навряд чи можливо. Саме зараз він проходить непростий процес трансформації з регіональної структури оборонного характеру в організацію для побудови і підтримання глобальної безпеки. Як випливає із заяв спецпредставника по Центральній і Східній Європі Кріса Доннеллі, НАТО до празького саміту, що відбудеться в грудні 2002 року, треба буде розв’язати три основні завдання. По-перше, провести реформу всіх своїх структур і організацій альянсу у зв’язку з майбутнім прийняттям нових членів. Як передбачається, запрошення взяти участь у НАТО отримають усі нинішні кандидати, однак процес вступу триватиме до моменту їхньої відповідності вимогам так званого плану членства (Member Action Plan — МАП). По-друге, слід переорієнтувати організацію для відповіді на нові загрози. На першому місці серед них значаться боротьба з міжнародним тероризмом, організованою злочинністю та наркобізнесом. І, по-третє, переглянуть самі критерії членства в НАТО і внесуть необхідні зміни в МАП, оскільки очікується, що наступне розширення значно ускладнить координацію структур альянсу.

У числі тих, хто найбільш чуйно вловив останні тенденції, був російський президент. Тому варто якомога уважніше поставитися до ініціативи Тоні Блера запросити Росію до участі в політичних структурах НАТО з правом вирішального голосу за прикладом Франції. Ставши членом альянсу, вона не бере участі у його військових організаціях, а її збройні сили не підпорядковані верховному головнокомандувачу об’єднаними ЗС НАТО в Європі (SACEUR). На сьогодні РФ і альянс домовилися реформувати існуючі форми співробітництва. Передбачається, що на базі Постійної спільної ради (ПСР) Росія—НАТО буде засновано новий орган, що більше відповідає зміненим вимогам поглиблення двостороннього співробітництва. До речі, уже наступного дня після терактів у США було прийнято спільну заяву ПСР щодо розвитку взаємодії в боротьбі з тероризмом, а також домовленість про створення Оперативних антитерористичних сил НАТО—Росія (контроль за її виконанням здійснює радник по Східній Європі Кавінгтон).

Українські успіхи
з Брюсселя не видно

Дуже символічно, що офіційний Київ тільки після очевидного потепління взаємин Росії та НАТО перестав соромливо використовувати дипломатичні формулювання «євроатлантичне партнерство» і «європейська інтеграція», демонстративно розділяючи ці поняття, і повернувся до старого, останні рік-півтора негласно забороненого, визначення «євроатлантична інтеграція».

Як і Росія, після 11 вересня наша країна прийняла спільну з альянсом заяву Комісії Україна—НАТО. Крім цього, за результатами засідання у форматі 19+1 Спеціального комітету НАТО й України, що відбулося 3 жовтня, підписано домовленості про співробітництво в боротьбі з міжнародним тероризмом. Учасниками засідання з боку НАТО були представники спецслужб країн альянсу, українську делегацію очолював перший заступник глави СБУ Петро Шатковський. На цьому список українських досягнень можна закінчити.

А тим часом наша країна, порівняно з іншими державами і тією ж Росією, має дійсно унікальні можливості для тіснішого співробітництва з альянсом. Зокрема, Брюссель неодноразово через польських дипломатів інформував Київ про особливу зацікавленість в українській військово-транспортній авіації, яка дуже знадобилася б у проведенні антитерористичної операції. При цьому робилися відверті посилання на текст Робочого плану, прийнятого за результатами саміту Україна—ЄС у Ялті. (За іронією долі, він відбувся саме 11 вересня.) У тексті документа є положення про можливе залучення дальньої військово-транспортної авіації українських ВПС для проведення широкого спектру операцій. Кому могло спасти на думку, що це «може» настати так швидко? Попри всі звернення, Київ продовжує зберігати мовчання, що, втім, у Брюсселі нікого не дивує. Такі вони, ці загадкові українці, котрі спочатку пропонують свою допомогу, а наступного дня після підписання забувають про свої зобов’язання.

Перший досвід
виявився вдалим

У цьому контексті варто зауважити, що засідання ДМК, за свідченням очевидців, відповідало кращим традиціям постановочного театрального дійства. Три акти із заздалегідь розписаними ролями і подіями: щоб не виникало сумнівів, хто головний позитивний герой, хто герой негативний, на чому зав’язана інтрига, і з обов’язковим хепі-ендом у кінці.

Зав’язкою для чергового засідання ДМК послужив пошук відповідей на три головні питання. Чи виправдало себе за останній рік створення інституту національних координаторів співробітництва з НАТО? Яким чином потрібно змінити виниклу ситуацію з кооперацією в області озброєнь, оборонних досліджень і технологій? Чи вдасться Україні зробити для себе уроки з антитерористичної операції? Останнє, головним чином, означає, чи зможе наша країна використовувати боротьбу з міжнародним злом №1 для поглиблення співробітництва з державами — членами антитерористичної коаліції, у тому числі на рівні взаємин із НАТО та ЄС.

Як показали результати засідання, одним із найбільш суттєвих результатів виконання президентського указу №58 стало створення в Україні інституту національних координаторів. Сприяв цьому як удало запозичений зарубіжний досвід, так і його більш-менш успішна реалізація з поправкою на місцеву специфіку. Основним постулатом, із якого виходили автори указу, було переконання, що саме робота спеціальних представників, які несуть персональну відповідальність за реалізацію вузько визначеного напряму співробітництва, зможе переломити ситуацію з хронічним зривом виконання відомчих планів зі співробітництва з НАТО.

На сьогодні Україна досягла найбільших успіхів у боротьбі з міжнародним тероризмом. Помітний прогрес також спостерігається в діяльності національних координаторів у сфері військово-політичного співробітництва та військової реформи, надзвичайних ситуацій цивільного характеру, екології, економіки, а також науки і технологій.

Водночас у стані стагнації нині перебуває такий надзвичайно важливий напрям кооперації, як боротьба з міжнародною організованою злочинністю, наркобізнесом і транскордонною нелегальною міграцією, покладений на плечі МВС. Наскільки це ускладнює взаємини з альянсом, гадаю, пояснювати не слід.

Окремої уваги на засіданні ДМК заслужила ситуація в сфері озброєнь, стандартизації й оборонних досліджень і технологій. Національним координатором на цьому напрямі є заступник міністра оборони по озброєннях Олександр Стеценко, позиція якого, зокрема з питання ліквідації протипіхотних мін, викликає в Брюсселі реакцію, що виникає у всякої людини при думці про відвідання стоматолога. Ще одним приводом для постійних закидів із боку НАТО в цій сфері слугує ситуація зі створенням Спільної робочої групи Україна—НАТО з питань озброєнь. Нагадаємо, що ця ідея усе ще тільки бродить коридорами Міністерства оборони, хоча її офіційне подання відбулося на спільному засіданні ДМК і політкомітету НАТО ще в грудні 1999 року.

Трагічні події 11 вересня та дискусія про майбутнє НАТО, що виникла після цих подій, відкривають нову сторінку у взаєминах України й альянсу. Сьогодні наша країна має дійсно унікальний шанс взяти в цій дискусії особисту участь (причому ще до саміту НАТО в Празі у грудні наступного року), про що свідчить позитивна реакція євроатлантичних партнерів. Чи готова Україна скористатися цим шансом, залежить винятково від її бажання стати справжнім учасником, а не спостерігачем змін, які відбуваються у світі.