ЄС чи НАТО — зміна пріоритетів України?

Від редакції

Останніми тижнями перед самітом НАТО в Бухаресті в альянсі відбуваються гарячі дебати стосовно можливості надання Україні права приєднатися до Плану дій щодо членства. Кілька днів тому десять країн—членів альянсу звернулися до генсека НАТО зі спеціальним листом, в якому аргументують необхідність цього кроку. Проте ряд інших держав, серед яких насамперед Німеччина та Франція, дотримуються іншого погляду.

Автор опублікованого нижче матеріалу не є офіційним представником своєї країни (на сьогодні він вільний публіцист, а в 90-і роки очолював представництво однієї з німецьких НУО в Києві), проте, на нашу думку, висловлений ним погляд досить поширений і в офіційних колах Берліна та Парижа. Ми не згодні з багатьма наведеними в статті аргументами, однак хочемо надати нашим читачам можливість розібратися, чому деякі члени альянсу не бажають бачити Україну в НАТО.

Конкуренція за інтеграцію України між Брюсселем і Москвою?

Україна, розташована між Європейським Союзом і Російською Федерацією, відіграє ключову роль у відносинах між цими двома частинами Європи: і для Брюсселя і для Москви стратегічне значення має як зовнішня орієнтація, так і внутрішній устрій цієї «нічийної смуги» в європейському проміжку, яка стала точкою перетину європейського сусідства та близького зарубіжжя.

В такому проміжному статусі Україні навряд чи вдасться самостійно підтверджувати свою дер­жавність протягом тривалого часу. «Цей вакуум, мабуть, все ж зникне протягом наступних 10 — 15 років», — пише Егон Бар, архітектор східної політики Віллі Брандта у вступі до нещодавно виданої книжки «Європейський Союз, Росія та Євразія». Це означає, що Україна або інтегрується до Європейського Союзу, або —коли не номінально, то де-факто — знову зіллється в союзі з Росією.

Сама ж Україна — якщо не брати до уваги загравання президента Кучми наприкінці його президентської кар’єри з євразійським інтеграційним проектом президента Путіна під назвою «Єдиний економічний простір», перервані помаранчевою революцією, — із 1998 року офіційно проголосила євроінтеграційний курс. Задум Москви полягав у тому, щоб шляхом створення ЄЕП відрізати Україні шлях до Європейського Союзу й підштовхнути її до реставрації союзу з Росією. Якби цей проект вдалося втілити в життя, Росія, завдяки своєму голосу в «спільному регулюючому органі» вагою у 80%, посіла б у ньому абсолютно домінуюче становище.

Втім, вплив на Україну двох полюсів тяжіння не означає, що між Брюсселем і Москвою існує конкуренція за інтеграцію України. Адже, на противагу Кремлю, який активно проводить курс на економічне возз’єднання України та Росії, Брюссель після саміту з розширення ЄС, що відбувся в Копенгагені в 1993 році, дотримується щодо України політики стримування. Як раніше, так і тепер інтерес ЄС обмежується лише існуванням стабільного сусіда на своєму східному кордоні.

Росія ж після парадигматичного зсуву у відносинах із європейськими країнами СНД, а саме відмови від дотування енергоємної промисловості України у формі цінових поступок на енергоносії, фактично відпустила Україну зі свого ближнього зарубіжжя й оселила її в зоні сусідст­ва, позбавленого привілеїв. Проте під впливом економічної гравітації зміцнілої Росії і в умовах інтеграційно-політичного вакууму Україна, відірвана Євро­пейським Союзом, не зможе зберегти свою економічну незалежність, а русифікація стратегічних галузей промисловості України поставить під загрозу й політичний суверенітет держави.

Політика сусідства Європейського Союзу — невдала конструкція

Після розширення ЄС із 1 травня 2004 року Європейська комісія звела воєдино свою «Східноєвропейську політику» та «Європейсько-Середзем­номорське партнерство» (ЄСП, Барселонський процес) у нову «Європейську політику сусід­ства» (ЄПС) з очевидним наміром створити альтернативу статті 49 консолідованого Догово­ру ЄС, яка надає всім європейським державам право на звернення із заявою про членство. Хоча ЄС і здійснює інтеграцію Ук­раїни у своє правове поле, проте через віднесення її до простору сусідства, тобто до того ж рівня, на якому вже перебувають середземноморські сусіди Європи у Північ­ній Африці й на Близькому Сході, він, як і раніше, відмовляє цій європейській країні в перспективі членства. От і в процесі продовження переговорів про укладання розширеної угоди (Enhanced Agreement), яка має замінити Угоду про партнерст­во та співробітництво (УПС), представники ЄС усіма доступними засобами намагаються уникнути пропо­зицій, пов’язаних із перспективою європейської інтеграції. ЄС відмовляє європейській державі Україна навіть у статусі асоційованого членства, який він уже надав позаєвропейським країнам Барселонського процесу.

Причина винесення України за межі європейського інтеграційного процесу полягає в (неоприлюдненому) визнанні претензій Москви на входження колишньої радянської республіки Україна до сфери інтересів Росії — а також у необхідності рахуватися із середземноморськими амбіціями Франції, яка побоюється втрати свого центрального становища в Європейському Союзі внаслідок вступу до нього великої східноєвропейської країни.

Головування Німеччини в Раді ЄС у першому півріччі 2007 року нічого не змінило в негативній позиції Берліна щодо можливості вступу України до ЄС. Федеральне міністерство закордонних справ Німеччини запропонувало лише політику сусідст­ва зі знаком «плюс», керуючись неприкритим наміром запобігти виникненню в просторі між ЄС і Росією вакууму в плані інтеграційної політики й безпеки. За далекосяжними — а по суті й досить серйозними — пропозиціями, адресованими Україні, ховається завдання подолати «хибну альтернативу: членство/відсутність членства в ЄС». У своєму коаліційному договорі фракції ХДС/ХСС і СДПН від двох правлячих партій Німеччини домовилися про просування амбіційної й диференційованої політики сусідства ЄС із тим, щоб зробити більш вагомою європейську політику сусідства як довгострокову альтернативу вступу й завдяки цьому уникнути протягом наступних років нових звернень із заявками про надання членства. Диференційованою цю політику можна назвати лише тому, що, на відміну від Європейської комісії, у ній принаймні проводиться різниця між європейськими сусідами та сусідами Європи; проте амбіційною нову німецьку східну політику назвати неможливо: вона лише закріплює невдалу конструкцію «Європейської політики сусідства» Європейської комісії.

Україна (поряд із такими «особливими випадками», як Молдова з її реальною проблемою поділу країни та Білорусь із її віртуальним союзом із Росією) стала єдиною європейською дер­жавою, яка після рішення про майбутній вступ західнобалканських країн, прийнятого в Салоніках у 2003 році, може розглядатися як претендент на членство в Європейському Союзі в дусі статті 49 Договору ЄС. Тому логічною була б така східноєвропейська політика, яка виділила б Україну із ЄПС і включила б до нової розширеної угоди надання європейської перспективи, тобто перспективи членства в ЄС.

ЄС, у якого прокинувся інтерес до колишніх радянських республік і нинішніх держав—членів СНД лише через більш ніж десять років після розпаду Радянського Союзу, тим самим потривожив легітимні інтереси Росії. Незважаючи на економізацію російської політики сусідства, питання про приналежність/неприналежність України знову може стати причиною конфронтації між Брюсселем і Москвою, як це було 2004 року. Проте не виключений і баланс інтересів між ЄС і Росією, що, проте, не може базуватися на подальшому існуванні України в своєму проміжному статусі. Якщо йдеться не лише про баланс інтересів, покликаний тільки на певний час вирішити проблему або заморозити потенційний конфлікт, тоді його результатом має стати україно-російський кордон як остаточний східний кордон Європейського Союзу.

Оскільки схильність до співробітництва з Росією має життєво важливе значення для безпеки Європейського Союзу, інтеграція України на інституціональному рівні повинна вибудовуватися таким чином, щоб нести Росії істотну вигоду. Мінімальна передумова цього — не лише збереження, але й посилення багатогранних зв’язків Росії з Ук­раїною і після вступу останньої до ЄС. Проте ключем до визнання членства України в Європейському Союзі з боку Москви є симетрична участь Росії в будівництві загальноєвропейських структур у сферах економіки та безпеки, а також тісний зв’язок Росії з ЄС у дусі нової німецької східної політики міністра закордонних справ Німеччини Франка-Вальтера Штайнмайєра.

ЄС — «Так!» НАТО — «Ні!»

Весь комплекс відносин України з Росією в спрощеному вигляді можна охарактеризувати бажанням здобути незалежність від Москви за умови тривалого збереження зв’язків із нею. Ці історичні та культурні зв’язки України з Росією — незважаючи на всю їхню амбівалентність — виявляють себе у відторгненні ідеї вступу до НАТО більшістю населення, яке сприймає нову хвилю розширення НАТО на Схід як геостратегічну ініціативу США, спрямовану проти Росії.

Членство в Європейському Союзі має для України життєво важливе значення, тоді як членство в НАТО — ні. Росія не несе військової загрози для України, а НАТО не є захистом від економічного проникнення російського капіталу в економіку України (у змові з українськими магнатами). Зважаючи на глобальну військову присутність США й американське проникнення на пострадянському просторі, звинувачення в неоімперській експансії Росії, тобто в спробах Москви повернути собі вплив у колишніх радянських республіках, звучать непереконливо.

Після завершення епохи холодної війни військовий характер НАТО не змінився. Змінилося лише цільове призначення (raison d’etre) цього союзу: під приводом стабілізації в регіонах реальних (Балкани) й уявних (країни Балтії, а також Польща) конфліктів у Європі він служить засобом забезпечення гегемонії США над Європою та запобігання створенню власних потужностей Європейського Союзу в рамках Загальної політики у сфері безпеки та оборони (ЗПБО). Використавши історично обгрунтовані й усе ще наявні на емоційному рівні побоювання своїх нових східно- та центральноєвропейських членів ЄС перед Росією, США заважають створенню загальноєвропейського співтовариства оборони та безпеки, що з погляду захисту дер­жав–членів Європейського Союзу могло б стати оптимальним доповненням до НАТО.

Європейська політика США спрямована на послаблення єдності Європейського Союзу. Рішення США про розміщення на території ЄС компонентів національної системи протиракетної оборони (National Missile Defense ( NMD/ПРО), прийняте в односторонньому порядку й узгоджене на двосторонньому рівні з Польщею та Чехією, але без узгодження з європейськими партнерами по НАТО, яскраве свідчення цього. Система ПРО в Польщі та Чехії може бути націлена на Російську Федерацію. Однак з погляду політичних реалій вона спрямована саме проти єдності Європейського Союзу.

Вступ України до НАТО, який обстоює Вашингтон, слугує не зміцненню безпеки України, а розширенню військової присутності США в Європі. Держсекретар США Кондоліза Райс під час зустрічі з президентом Ющенком у Давосі 23 січня 2008 року (згідно із заявою його прес-секретаря Ірини Ванникової агентству «Інтерфакс-Україна» того ж дня) назвала серед найважливіших зав­дань США захист суверенітету й незалежності України. З якого ж боку походить загроза? Держсекретар не сказала, що має на увазі Росію, оскільки тим самим визнала б, що вбачає небезпеку для незалежності України з боку її східного сусіда і що інтеграція України до НАТО спрямована проти Росії. Однак Україна — як і вся Європа — може дістати безпеку лише разом із Росією, а не виступаючи проти неї.

Політика України стосовно НАТО, інспірована США, — це аж зовсім надмірний виклик Росії, навіть незважаючи на всю суворість попередження, висловленого президентом Путіним на прес-конференції від 12 лютого 2008 року про наслідки вступу України до НАТО, яке справляє набагато серйозніше враження, ніж це є насправді («Ракети на американські позиції ПРО в Україні», «Українська правда», 12.02.2008 р.). Членство України в НАТО не відповідає інтересам Європейського Союзу. В усіх своїх документах про політику щодо України ЄС підкреслює, що вважає для себе надзвичайно важливими добрі відносини між Україною та Росією. А процес політичних й економічних реформ, які має продовжити Україна, щоб досягти «рівня зрілості ЄС», як і вкорінення у свідомості українських політиків європейських цінностей, не потребує дублювання у формі підготовки країни до членства в НАТО.

Поборники американського розширення на Схід у Європі серед нових членів ЄС фактично діють як лобісти американських гегемоністських інтересів у Європі. А форсований атлантичний інтеграційний курс президента України Ющенка швидше знижує готовність із боку Європейського Союзу — а точніше, його старожилів — погодитися на вступ України до Європейського Союзу, ніж посилює її. Членство в НАТО не є чинником прискорення наближення України до Європейського Союзу. «Лист трьох» генеральному секретареві НАТО, в якому президент Ющенко, прем’єр-міністр Тимошенко та голова Верховної Ради України Яценюк звертаються із заявкою на приєднання України до Плану дій щодо підготовки до членства в НАТО (ПДЧ) під час зустрічі на вищому рівні країн—членів НАТО з 2 до 4 квітня в Бухаресті, навіть якщо не брати до уваги невдалий як із погляду внутрішньої політики, так і в зовнішньополітичному плані спосіб звернення, означає рух вибоїстими манівцями, а то й зовсім у неправильним напрямі. Схоже, Юлія Тимошенко поставила свій підпис під цим листом не без певного тиску з боку секретаріату президента. Близькі до конспіративних обставини, за яких відбулася її зустріч із Яап де Хооп Схеффером перед відльотом із Брюсселя до Києва, дозволяють припустити, що вона не бажає вікрито ототожнювати себе із цим листом, пам’ятаючи про своїх виборців зі східних областей України в майбутніх президентських виборах. Під час свого офіційного візиту до Брюсселя 28—29 січня 2008 року вона висловила цілком правильну думку: «Збалансовані й гармонійні відносини з Росією Україна розглядає як невід’ємну частину інтеграції в Європейський Союз» (Тетяна Силіна. Як Тимошенко злила НАТО і влилася в потік. «Дзеркало тижня», 2 лютого 2008). У стислому вигляді такий підхід означає: ЄС — «ТАК!» НАТО — «НІ!»

Європейська функція України

Із розташування України в європейському проміжку випливає й європейська функція України; історичні, культурні та особисті зв’язки з Росією визначають місію України, покликану не лише перешкоджати виникненню нового політичного вододілу всередині Європи, але й створити густу мережу зв’язків між Європейським Союзом і Росією. Щоб упоратися з цією європейською функцією, Україні потрібна опора у вигляді надійної перспективи членства в ЄС; для України, поглиненої Росією, таке завдання виявиться непосильним. При цьому йдеться не про початок переговорів про вступ найближчим часом, а про заяву з боку ЄС про принципову готовність до такого підходу, підкріплену наданням асоційованого статусу Україні.

Як у рамках нової розширеної угоди з Україною, так і в запланованій новій угоді з Росією в поле зору неодмінно потрапляє зона вільної торгівлі з ЄС. Комбінація цих обох нових договорів про основи відносин поступово націлена на створення Розширеного європейського економічного простору. Такий Р-ЄЕП (Wider European Economic Area (W-EEA) міг би наблизити реалізацію ідеї ширшої Європи, яка охопила б Європейський Союз і Російську Федерацію. Тим самим було б закладено «матеріальну» основу для побудови загальноєвропейських інституціональних структур. На базі спільних інтересів можна розраховувати на бажане нормативне зближення Росії — цієї «іншої Європи» — з Європейським Союзом швидше, ніж спираючись на настирливі заклики до сповідування тих політичних цінностей, яким — з огляду на кілька поколінь, що виросли в умовах тоталітарної диктатури, — ще тільки належить по-справжньому сформуватися.