Епоха реставрації

Повідомлення про останні події в російській внутрішній політиці знову стали більш обнадійливими після кількох років гнітючих новин про посилення путінського авторитаризму. Навіваючи спогади про період перебудови, російська держава сьогодні перейшла у фазу певної лібералізації, що, як і наприкінці 1980-х, може привести й до нової демократизації. У 1990-х російська протодемократія, що саме зароджувалася, була під загрозою повалення старими радянськими елітами. В кінцевому підсумку так і сталося - з 1999 року почалася неорадянська реставрація Путіна.

Нинішнім ліберальним тенденціям також загрожує небезпека бути зупиненими антидемократами. Найтривожнішою антиліберальною силою нині видається зростаючий пострадянський ультранаціоналістичний рух, що має глибокі зв’язки як у московських урядових колах, так і в російському громадянському суспільстві. Різні радикальні націоналістичні угруповання й гуртки розколоті й більше переймаються розбірками між собою, ніж роботою над тим, як кинути виклик своїм антинаціоналістичним опонентам (також розколотим) усередині й поза режимом. Але демократичний рух, що розвивається, може надати стимул і спонукати до консолідації правоекстремістські сили Росії. Якщо це станеться, Росія знову може стати величезною проблемою для міжнародної безпеки.

На відміну від 1990-х, нині російські націоналістичні ідеї є частиною політичного мейнстриму, різні націоналісти широко представлені в московському істеблішменті. Путін також сповідує ці переконання, як він сам нещодавно визнав: «І я теж - російський націоналіст».

Ба більше, етноцентристські, ксенофобські й гомофобські, а також неоімперські висловлювання стали невід’ємною частиною повсякденного політичного дискурсу як на рівні еліт, так і серед звичайних людей. Багато, якщо не більшість, політичних дискусій у Росії регулярно переходять у спекуляції про природу, долю, роль і майбутнє російської нації. Звідки ж узялося це зосередження на російському національному питанні?

Як частково європейська, частково азіатська країна, Росія перебуває в геополітично складній ситуації, має протяжний, небезпечний кордон з Китаєм і все ще страждає від синдрому постімперської травми. 25 мільйонів росіян живуть за межами Російської Федерації. Крім того, разом із більш ніж 12 мільйонами іммігрантів Росія посідає друге місце після США за масштабом внутрішньої міграції, при цьому більша частина іммігрантів перебуває в країні нелегально. Наприклад, тільки 700 тисяч громадян Таджикистану мають легальний дозвіл на роботу, тоді як, за оцінками соціологів, загалом у Росії проживають близько двох мільйонів таджиків.

Хоча ці й подібні чинники відіграли свою роль у зростанні пострадянського російського націоналізму, його нинішній стрибок видається результатом скоріше цілеспрямованих маніпуляцій, ніж об’єктивних проблем населення Росії. У відповідь на масові акції громадянської непокори, що стали відомими як кольорові революції в деяких посткомуністичних країнах (у Сербії 1999-го, в Грузії 2003-го, у Киргизстані 2005-го), і особливо гостро реагуючи на Помаранчеву революцію в Україні наприкінці 2004 року, російська влада з 2005 року посилила пропагандистське використання ЗМІ, які перебувають під контролем держави, а також громадянського суспільства. Зокрема, Кремль збільшив поширення вже тоді існуючих антиамериканських і конспірологічних ідей у телевізійних новинних програмах, а також у теледебатах. При цьому він створив матрицю нових псевдогромадянських структур, спроектованих для просування маніхейського сприйняття світової політики як протистояння хорошої Росії і злих США. Ці ініціативи, імплементовані в 2005 році у відповідь на Помаранчеву революцію, включали, серед іншого, створення нових телеканалів, наприклад православного каналу «Спас», військового - «Звезда» і англомовного - Russian Today. Або таких підприємств, як видавництво «Європа», що спеціалізуються на публікації прокремлівських псевдоаналітичних текстів. Протягом кількох місяців після Помаранчевої революції Кремль також створив низку проурядових молодіжних організацій: «Наши», «Молодая гвардия», Евразийский союз молодежи, «Местные» або «Россия молодая», які в подальшому спеціалізувалися на проведенні наклепницьких кампаній та актів залякування, спрямованих проти гіпотетичних ворогів Росії. Наприклад, проти ліберальних політиків, неконформістських діячів мистецтва, західних дипломатів, волелюбних журналістів і продемократичних громадянських активістів. 2005 рік також став свідком створення так званої громадської палати, яка виконує функції ременя передач між президентською адміністрацією та проурядовими громадянськими групами та інтелектуальними колами, а також запровадження Дня народної єдності 4 листопада, який згодом став популярним як день демонстрації російських неофашистських маргіналів з їхніми горезвісними російськими маршами. Надалі уряд продовжував створювати пропагандистські інституції, наприклад президентську комісію «з протидії спробам фальсифікації історії на шкоду інтересам Росії», що має погану репутацію, або так званий Інститут демократії та співробітництва з офісами в Парижі та Нью-Йорку, основне завдання якого - апологетика російської так званої суверенної демократії та критика недоліків функціонування західних демократій.

Свого піку ескалація російського антизахідництва досягла під час і після подій Російсько-грузинської війни в серпні 2008-го. На цей час припало також різке погіршення зазвичай позитивного ставлення росіян до Європейського Союзу. Захід іще за рік до цього шокувала путінська антиамериканська промова в лютому 2007 року на Мюнхенській конференції з питань політики безпеки.

Того ж року старий-новий президент РФ зробив іще одну тривожну заяву: в листопаді 2007 року Путін започаткував свою подальшу стратегію ототожнення російських демократичних опозиціонерів з національними зрадниками, обвинувативши російських позарежимних лібералів у тому, що вони «шакалять навколо іноземних посольств». У своїй передвиборній промові 2012 року на стадіоні «Лужники» Путін продовжив цю лінію погрозою: «Ми не допустимо, щоб хтось втручався в наші внутрішні справи, ми не допустимо, щоб хтось нав’язував нам свою волю, бо в нас із вами є своя воля!». У своїх зверненнях він неодноразово трактував конфронтацію режиму і протестного руху як протиставлення патріотів та іноземних агентів. Путін, мабуть, досяг своєї мети: за підсумками недавнього опитування 23 відсотки опитаних вірять, що російська опозиція 2011 року отримувала гроші з американської кишені, тоді як 43 відсотки респондентів вагалися з відповіддю на це запитання.

За минулі тижні кілька важливих державних постів було віддано відомим антизахідним діячам. Олексія Пушкова, який веде сповнене люті антиамериканське телевізійне шоу «Постскриптум», призначили головою комітету із закордонних справ Державної думи. Відомий націоналістично налаштований політик і колишній посол Росії в НАТО Дмитро Рогозін у грудні 2011-го обійняв посаду заступника голови уряду РФ і курирує передусім питання військово-промислового комплексу. На цій посаді Рогозін у січні 2012 року заявив, що Сполучені Штати можуть здійснити миттєву, масовану й паралізуючу ракетну атаку проти всієї російської наземної ядерної зброї. У відповідь на цю й інші подібні уявні іноземні загрози Путін оголосив, що Росія найближчими роками витратить 772 млрд. дол. на придбання 400 нових міжконтинентальних балістичних ракет, 2300 броньованих танків, 600 сучасних бойових літаків (включаючи 100 космопланів для військових цілей), восьми атомних субмарин, 50 військових кораблів, а також артилерійські знаряддя, системи ППО й близько 17 тисяч одиниць військового автотранспорту.

У лютому 2012 року Рогозіну дозволили організувати нову квазіпартію - так званий Добровольчий рух загальноросійського народного фронту на підтримку армії, морського флоту та військово-промислового комплексу. Путін надіслав учасникам зборів привітання. Глава Російської православної церкви патріарх Кирилл також звернувся до конгресу з вітальним листом-зверненням, в якому застеріг Добровольчий рух, що, навіть «маючи потужну економіку, добре озброєну й навчену армію», можна «втратити свободу, втратити суверенітет, втратити незалежність», а також, що проти народних мас «працюють добре організовані й скоординовані інформаційні потоки!». Патріарх Кирилл поскаржився на те, що «без єдиного пострілу розпалася історична Росія, яку ми називали Радянським Союзом, - і немає великої країни». Нині, за словами Кирилла, певні лиховісні сили справляють «колосальний інформаційний вплив як із середини країни, так і ззовні». ЗМІ й Інтернет пропагують «ідеї споживання та збагачення». Насамкінець Кирилл заявив: «Усі ці сили можуть колись прийти до влади в Росії… Я молюся нині за майбутнє Росії, за всіх вас, щоб Господь прихилив милість до народу нашого, щоб відгородив нас від зваб і спокус, від облудної, наклепницької пропаганди».

Путін і його оточення провели значну частину виборчої кампанії, займаючись тим, що проливали сльози з приводу іноземної нібито підривної діяльності в Росії. У результаті й кількість публічних виступів відомих російських ультранаціоналістичних теоретиків і публіцистів стала знову помітно зростати. Антизахідні конспірологи дедалі частіше з’являються в популярних телевізійних шоу. Деякі з найбільш радикальних і відомих серед них в останні два місяці об’єднали свої сили в так званому Антипомаранчевому комітеті. Нове угруповання вважає українську Помаранчеву революцію антиросійською західною змовою і поставило собі за мету запобігти подібному сценарію всередині Росії. Комітет очолює відомий політичний публіцист і специфічний телеведучий Сергій Кургінян, який залучив у комітет увесь список «хто є хто» російського радикального антизахідництва. Так, членами Антипомаранчевого комітету є два відомі в усій Росії, окрім іншого, своїм запеклим антиамериканізмом тележурналісти Михайло Леонтьев і Максим Шевченко, горезвісний апологет фашизму професор Московського державного університету Олександр Дугін, а також основоположник пострадянських правих екстремістів і видавець найбільшого ультранаціоналістичного тижневика «Завтра» Олександр Проханов. Метою комітету є просування антиліберальних ідеологічних інновацій путінського режиму, а також перетворення Росії на якусь нову євразійську імперію. Хоча члени комітету скептично оцінюють здатність Путіна провести цю трансформацію, вони, проте, підтримують нинішню владу в її конфронтації з продемократичними протестантами, які, на їхній погляд, свідомо чи несвідомо, служать «мерзенній меті» іноземних держав і беруть участь у підриві російських національних інтересів, ідентичності та суверенності.

Хоча недавні продемократичні акції масової громадянської непокори в Росії дають привід сподіватися на нову демократизацію країни, вони можуть також інтенсифікувати зближення між російськими системними та антисистемними ультранаціоналістичними силами, що намітилося вже нині. Попри такий ризик, часткова політична лібералізація, яку спричинили недавні протести, може створити можливості для встановлення більш раціонального та збалансованого, а також менш конспірологічного й маніхейського суспільного дискурсу. В кінцевому підсумку редемократизація Росії призведе скоріше до маргіналізації, ніж до ескалації антизахідних настроїв у пострадянському світі.