ДВІ ТВЕРДИНІ

Якщо Саддам Хусейн сподівався, що розбіжності, що виникли між європейцями та американцями з питання визначення політики щодо Іраку, допоможуть йому вийти сухим із води після чергового протистояння з Заходом, то він жорстоко помилявся. Вже минулого вівторка стало зрозуміло, що Європейському Союзу вдалося якось зашпарувати тріщини, які у зв’язку з іракською кризою виникли між цією організацією та Сполученими Штатами, а також усередині самого ЄС. Цього дня лідери європейських країн завершили свій надзвичайний саміт, знайшовши крихкий компроміс з іракської проблеми, хоча, фактично, так і не подолали всіх наявних розбіжностей.

Головним результатом зустрічі в Брюсселі стала спільна заява лідерів країн Євросоюзу, яка закликала Ірак підкоритися резолюціям Ради Безпеки ООН і попереджувала, що інспектори не можуть безперервно продовжувати свою роботу без відповідного співробітництва з боку Багдада.

Для досягнення цього компромісу на найрадикальніші поступки довелося піти Британії та Німеччині. Лондон погодився прибрати з тексту заяви фразу про те, що час, виділений Саддаму Хусейну для роззброювання, «стрімко минає», а Берлін визнав, що «застосування сили можливе, але тільки як крайній захід».

На подив оглядачів, канцлер Німеччини Герхард Шрьодер, ще наприкінці минулого року переконував виборців, що при жодному розвитку подій Німеччина не вступить у війну з Іраком, тепер заявив: він «ніколи не виключав, що війна може виявитися останнім засобом переконання». Прем’єр-міністр Великобританії Тоні Блер із гордістю повідомив: лідери країн ЄС згодні з тим, що Ірак порушує положення резолюцій РБ ООН, а президент Франції Жак Ширак констатував, що кризу в ЄС нарешті подолали.

Єдність Заходу нарешті відновлено? На перший погляд — так, але глибинні розбіжності залишаються неперебореними. Проблема роззброювання Іраку викликала настільки глибоку кризу у відносинах між Європою та США, настільки великі розбіжності всередині НАТО і Європейського Союзу й настільки серйозну переоцінку ролі ООН, що розстановка політичних сил у світі після зими 2003 року може бути зовсім іншою.

Адже після закінчення брюссельського саміту той самий Ширак, який заявляв про подолання розбіжностей усередині ЄС, недвозначно дав зрозуміти, що до ідилії Євросоюзу ще далеко. Він обрушився з дошкульною критикою на колишні комуністичні країни зі Східної та Центральної Європи, які мають вступити в Європейський Союз 2007 року. Президент Франції не міг вибачити їм того, що вони підтримали позицію Сполучених Штатів по Іраку, назвавши їхню поведінку «легковажною» і «дитячою». Особливо дісталося найбіднішим із країн-кандидатів — Румунії та Болгарії. «Якщо вони хотіли зменшити свої шанси на вступ до ЄС, — сказав Ширак, — то не могли придумати кращого способу домогтися цього».

Отже, попри пошуки деякого компромісу, глибокі протиріччя як усередині ЄС, так і між ЄС і США, на жаль, тривають. Де-факто всередині Європи сьогодні утворилися два центри тяжіння, дві своєрідні політичні твердині. Виникли два союзи країн ЄС із країнами, які не входять до цієї організації. Так, критику дій США з боку Франції та Німеччини (а також Бельгії та Люксембургу) підтримує Росія, а проамериканську позицію Великобританії, Італії та Іспанії сповна розділяють східноєвропейські держави — Польща, Румунія, Болгарія. Саме цей факт може мати серйозні наслідки для згуртованості самого ЄС.

У згаданих розбіжностях дві основні причини: різне сприйняття війни по різні боки Атлантичного океану й побоювання європейських країн, що американська гегемонія може звузити сферу їхньої діяльності на світовій арені. Сполучені Штати ніколи не відчували жахів війни на своїй території та іноземної окупації. Європейські країни неодноразово переживали й те, і інше. Особлива ж позиція держав Центральної та Східної Європи пояснюється по-іншому. Ці країни протягом півстоліття перебували під комуністичним ярмом як сателіти Радянського Союзу, і тому більше, ніж їхні західноєвропейські сусіди, сприймають Сполучені Штати як визволителів і покровителів. Вони ж бо знають «хто в домі хазяїн» і чого варта була б свобода Європи без підтримки США. Тому не дивно, що при створенні антиіракської коаліції американське керівництво надає серйозного значення підтримці своїх дій із боку невеличких країн так званої «Нової Європи».

Тим часом офіційні особи в США та Лондоні обговорюють, яким чином можна відновити момент, прогаяний минулого тижня, коли головний інспектор в Іраку Ханс Блікс, доповідаючи РБ ООН про проміжні підсумки своєї роботи, заявив, що, попри деякий прогрес, не можна остаточно стверджувати, нібито Багдад прийняв рішення про повне сприяння інспекціям у питаннях роззброювання. Тоді велика частина членів РБ, включаючи Францію, Росію, Китай і Німеччину, зажадали, щоб інспекторам було надано більше часу, і заявили, що думати про використання військової сили ще рано.

Хоча американська адміністрація неодноразово підкреслювала, що для початку воєнної операції їй непотрібна нова резолюція Ради Безпеки, США усе-таки пішли назустріч побажанням Великобританії та Іспанії (своїх головних партнерів по Радбезу), а також інших потенційних союзників, які неодноразово давали зрозуміти, що хотіли б усе-таки отримати на будь-які дії в Іраку відповідну санкцію ООН.

Тому Вашингтон розпочав термінову роботу над текстом другої резолюції ООН, яка містить ультимативну вимогу до Іраку про роззброювання. За попередніми оцінками, цей документ може бути готовий уже на початку наступного тижня, а час його подання буде визначений в результаті консультацій з американськими союзниками.

Передбачається, що нова резолюція не міститиме жодних роз’яснень про наслідки її порушення і не зажадає від країн — членів РБ ООН озвучувати схвалення воєнної операції. Проте Сполучені Штати все одно розглядатимуть її як санкції, які розв’язують руки американським збройним силам.

Працюючи над текстом резолюції, американці одночасно застосовують і ряд дипломатичних заходів, що так чи інакше можуть вважатися приготуваннями до її прийняття. Вони намагаються домогтися офіційного визнання, що Ірак уже порушив листопадову вимогу Ради Безпеки про негайне та повне роззброєння, а також зробити умовою подальшого співробітництва дозвіл іракським ученим і технічним фахівцям, які працюють у сфері ВПК, виїзд за кордон для розмов з інспекторами ООН.

Прийняття Радою Безпеки нової, жорсткішої резолюції може примирити між собою країни, розділені питанням про підтримку силових дій проти Іраку, і об’єднати дві європейські твердині. У той самий час у випадку, якщо Саддам виконає вимогу роззброїтися в зазначений термін, Джордж Буш опиниться в скрутному становищі. Найголовніша небезпека для США полягає в тому, що навіть найменші ознаки підпорядкування з боку Іраку будуть «на ура» зустрінуті членами Ради Безпеки. Навіть на підставі дуже неоднозначної доповіді Блікса вони заявили, що вірять у можливість прогресу.

Крім того, як неодноразово заявляли представники адміністрації Буша, співробітництво Іраку з ООН обмежується виключно «формальною» стороною, приміром, допуском інспекторів у гадані місця складування зброї. Проте від Іраку потрібно співробітництво «по суті», прикладом якого могла б стати добровільна здача або знищення зброї масового знищення, яку, як переконаний Вашингтон, Ірак продовжує приховувати. Тому американці сумніваються щодо лобіювання нового списку процесуальних вимог, оскільки побоюються, що Багдад скористається цим для затримки процесу роззброєння.

Здійснюючи тиск на Ірак, адміністрація США протягом останніх двох місяців постійно натякала, що крайній термін уже близький. Однак більшість експертів розуміла, що жорсткий розклад, складений Бушем, усе-таки був завжди трохи вільніший, ніж це могло здатися недосвідченим спостерігачам, особливо після того як наприкінці січня президент США зажадав, щоб питання про долю Саддама було вирішено «протягом кількох тижнів, а не місяців».

Однак цього разу адміністрація, здається, майже не залишила ні місця, ні часу для відступу, сподіваючись прийняти остаточне рішення саме в цей термін. Минулої неділі національний радник з безпеки Кондоліза Райс зауважила, що «дипломатичне вікно» для Іраку закриється безпосередньо після наступного засідання Ради Безпеки (запланованого на кінець цього місяця), на якому заслухають чергову доповідь Блікса.

До середини березня американська та британська військова присутність у регіоні Перської затоки досягне більш ніж достатнього рівня для початку воєнних дій проти Іраку. Хоча вищі військові чини й припускають, що стягнуті в регіон війська можуть залишатися бездіяльними «протягом місяців», військові стратеги вже неодноразово попереджали про складнощі ведення бойових дій за умов сильної спеки, що настає в регіоні на початку весни.

Таким чином, Буш має намір продовжувати взаємодіяти з ООН ще кілька тижнів (максимум два), після чого, якщо переконається, що жодного руху вперед немає, він готовий розпочати війну з Іраком і без згоди цієї міжнародної організації.

Помічники Буша переконали: американського президента не зупинять ні опозиція в Раді Безпеки ООН, ні мільйони демонстрантів, які минулими вихідними провели в багатьох країнах світу масові антивоєнні мітинги. І все-таки, за відомостями із джерел усередині адміністрації США, Джордж Буш продовжує розглядати й альтернативні дипломатичні та військові плани на той випадок, якщо Радбез не схвалить резолюцію, яка дає зелене світло для атаки по Іраку. Надія на мир наразі ще існує...