Два боки "хорватського сценарію", або Чому досвід Вуковара не підходить Україні

Несподівана заява Путіна про те, що Росія допускає можливість присутності миротворців ООН у зоні конфлікту на Сході України, викликала потужний резонанс у міжнародному співтоваристві.

І якщо Київ поставився до зміни російської позиції критично, справедливо очікуючи підступу з боку Москви, то в багатьох інших європейських столицях таку новизну в російській риториці зустріли з настороженим ентузіазмом.

Нагадаємо, що ще в лютому 2015 року РНБО України підтримала звернення до ООН і ЄС стосовно розгортання на території України операції з підтримання миру та безпеки. Пізніше в українському експертному й медійному середовищі довго обговорювалася тема "поліцейської місії ОБСЄ". Принципова відмова від ідеї розміщення миротворців нині лише тому, що "Росія погодилася", виглядала б щонайменше дивно й зашкодила б міжнародним позиціям України. Тому теперішні дискусії про миротворчу місію мають зосередитися на її мандаті. Саме в цьому полі розгорнеться найближче протистояння дипломатів і політиків, від результату якого багато в чому залежить майбутнє конфлікту.

Попри безпрецедентність російсько-українського воєнного конфлікту в новітній історії Європи, нам усе-таки є чого повчитися й перейняти досвід миротворчих операцій у країнах Західних Балкан, Молдові й Грузії. Останні два приклади, швидше, з розряду "як у жодному разі не треба робити". А ось балканський досвід може бути дуже корисним для України. Тим більше, Хорватія сама готова ним поділитися, про що з трибуни Генасамблеї ООН заявив на цьому тижні хорватський прем'єр-міністр Андрій Пленкович.

На жаль, надмірне захоплення міфами й неглибоке розуміння того, що відбувалося на Західних Балканах як під час сербсько-хорватської війни, так і сьогодні, сприяють проведенню помилкових аналогій в українській медійній та експертній сфері. Але набагато більшої шкоди завдають маніпуляції українських політиків і чиновників чужим миротворчим досвідом.

Хай які нині популярні порівняння України з Хорватією і відсилання до хорватського досвіду відновлення територіальної цілісності, але реальність така, що Україна - не Хорватія, а Росія - не Сербія. Передумови, причини, розвиток та врегулювання конфлікту, як і процеси в хорватському й сербському суспільствах, дуже відрізняються від української і російської дійсності. Відповідно, хорватський досвід розгортання миротворчої місії не може бути сліпо перенесений на конфлікт у Донбасі. Але має бути вивчений для представлення й просування українського бачення мандата миротворчої операції ООН.

Сербсько-хорватська війна у своїй основі мала багатовікове протистояння між сербами й хорватами і стала результатом процесів, пов'язаних із розвалом Югославії. Переділ кордонів був сильно ускладнений наслідками політики "братерство і єдність" югославського керівника Йосипа Броз Тіто з метою створити єдину югославську ідентичність. Для "перемішування" населення югославських республік у період після Другої світової війни анклави в них формували не зважаючи на етнічні кордони.

Та й сама етнічна карта Західних Балкан виглядає як строкатий килим, з повсюдним вкрапленням компактних поселень сусідніх народів на землях одне одного. Саме з цього виросла проблема Вуковара - міста, яке розташоване в Східній Славонії на кордоні з Сербією, масштаб руйнувань і жертв якого під час сербсько-хорватської війни не має аналогів. Запеклий характер боїв на території саме цього міста був спричинений надто малим розривом між хорватським і сербським населенням на момент початку війни: 43% хорватів і 37 - сербів. Причому така кількість сербів не була досягнута етнічними чистками й насильницьким заміщенням хорватського населення сербським. Серби жили на землях Славонії і Срему завжди. Обидва народи, які проживали в місті, мали полярні погляди на його належність до утворюваних незалежних країн і ладні були обстоювати їх зі зброєю в руках.

В Україні існує помилкова думка, що в Хорватії все було легко й просто: падіння Кнінської Країни, яке хибно сприймалося як перемога над усім сепаратистським утворенням Српска Країна (Кнінська Країна й Східна Славонія); відновлення хорватського контролю над усіма територіями, які сприймалися як свої; військові паради в Загребі в річницю початку операції "Буря".

Однак насправді сценарії реінтеграції Кніна й Вуковара - дві діаметрально протилежні ситуації, що завершилися в різні роки і на різних умовах: у Кніні 1995 року - воєнною перемогою хорватів; у Вуковарі 1998-го - дипломатичними домовленостями. Самі хорвати воліють не говорити про проблеми реінтеграції своїх східних територій. Так само зробили наприкінці серпня цього року в Україні представники хорватської делегації, покликаної передати успішний (як неодноразово наголошувало українське Міністерство з питань окупованих територій) досвід мирної реінтеграції окупованих територій.

У своєму інтерв'ю "Українській правді" Весна Шкаре-Ожболт, у минулому голова адміністрації президента Туджману та керівник процесу мирної реінтеграції хорватського Подунав'я, стверджує, що головне, чого вдалося досягти Хорватії на теренах Східної Славонії, - це прощення. І тут пані Шкаре-Ожболт видає бажане за дійсне, ні словом не згадавши про заворушення у Вуковарі 2013 року, коли, на вимогу ЄС, у місті були розміщені кириличні таблички, де дублювалися всі написані латиницею назви державних установ, міст, покажчиків, що їх нещадно громили хорватські ветерани й націоналістично налаштована молодь. Не були згадані й постійні інциденти в Сербії, пов'язані з Вуковаром, як-от, наприклад, погром виставки в Нові-Саді, що була присвячена трагедії цього міста, або інцидент навесні нинішнього року, коли під час Вічного Дербі Белграда футбольні фанати винесли банери з кириличним написом "Вуковар" на тлі сербського прапора. Очевидно, що і для сербів, і для хорватів питання належності Вуковара залишається відкритим, провокуючи нові й нові сутички на міжетнічному та релігійному ґрунті.

Фактично Хорватія пішла на дипломатичне рішення зі встановлення контролю над територією Східної Славонії через неможливість вирішити це питання воєнними діями. Воєнне повернення Кнінської Країни супроводжувалося масовим виїздом сербського населення і встановленням хорватських порядків, що перетворило регіон на одну з найбільш патріотично налаштованих частин країни. Ситуація в Східній Славонії та Вуковарі була іншою, і воєнна операція призвела б до величезної кількості жертв по обидва боки (з огляду на кордон із Сербією). Приймаючи цю реальність, Загреб погодився на компромісні Ердутські угоди, які, однак, були кращою альтернативою вбивчому для Хорватії плану під назвою Z-4. План Z-4, запропонований американським посольством у Хорватії, передбачав передачу Хорватії Вуковара, фіксацію інших територій Српскої Країни як регіону з найширшим правом на національну та культурну автономію, вибори президента Країни, право на власний герб, гімн, грошові знаки й створення демілітаризованої зони. При цьому жоден чиновник і політик Країни не поніс би відповідальності перед хорватським правосуддям. Хорватія не могла допустити реалізації Плану Z-4, бо він фактично означав би капітуляцію.

Замість Плану Z-4 було ухвалено Ердут - таку собі загальну декларацію прагнення сторін до встановлення миру на території Східної Славонії і Срему. У тексті Ердутських угод прямо прописано право на повернення у свої будинки з повним відновленням у правах усіх, хто проживав у Вуковарі до війни, що уможливило повернення в місто сербського населення, представники якого дуже часто залишали будинки не як біженці, а як комбатанти, що пішли слідом за ЮНА (Югославською народною армією) у Боснію. Відповідальність за свої дії понесли тільки ті, чия винуватість в скоєнні воєнних злочинів була доведена їх документальною фіксацією. З огляду на той факт, що мізерно мала кількість воєнних злочинів у Хорватії документувалася, підсудних комбатантів виявилося небагато. У підсумку у Вуковарі відбулася та сама широкомасштабна амністія без суду, яку Весна Шкаре-Ожболт воліє називати "прощенням". Тому в місті донині на одній вулиці можуть мешкати солдати, які брали участь у хорватській війні по різні боки барикад. Певною моральною компенсацією для хорватського суспільства стало покарання політиків і чиновників, яких Загреб кваліфікував як зрадників.

На окрему увагу заслуговують дії ООН, яка схвалила Ердутські угоди, а потім резолюцією 1037 на початку 1996 року створила Тимчасову адміністрацію ООН для Східної Славонії, Браньї та Західного Срему (UNTAES). При створенні цієї місії її керівництво переконувало хорватів у тому, що UNTAES не буде продовженням UNCRO (миротворчої місії на території Кнінської Країни), яку критикували за низьку ефективність. Зокрема, перешкодою для виконання UNCRO завдань відповідно до мандата були як нестача персоналу, так і власні політичні симпатії, що докладно описано в мемуарах російських учасників місії, де відкрито йдеться про симпатії до сербської сторони.

Проте "незаангажована", з погляду міжнародних партнерів, діяльність UNTAES також викликала в хорватського населення неприйняття. Наприклад, створення поліцейських патрулів, у яких один з поліцейських мав бути сербом, другий - хорватом, третій - спостерігачем від ООН, зрештою повністю нівелювало довіру до поліції, яка до того ж у перші місяці свого функціонування була екіпірована формою югославської міліції, що викликало відторгнення в хорватів Вуковара. За словами заступника керівника перехідної адміністрації Дерека Бутбі, таке рішення було ухвалено, щоб "не загострювати відносин із сербською стороною". Загалом Бутбі зафіксував чимало фактів, вивчення яких може бути дуже корисним для України. Зокрема, Тимчасова адміністрація не вітала безпосередніх проявів усього хорватського як провокаційних для сербської сторони. Наприклад, були негласно заборонені навіть прапорці Хорватії на номерних знаках автомобілів, і щоб "не примушувати сербів до хорватського прапора", дозволялося їздити з югославськими номерами. Попри визнання Вуковара невід'ємною частиною Хорватії, сербські війська і просербська самооборона залишалися в місті вже після підписання мирних угод, і представники Тимчасової адміністрації ООН лише несміливо сподівалися, що вони залишать території Східної Славонії, Браньї та Західного Срему якомога швидше. Рішення розмістити головну штаб-квартиру UNTAES у Вуковарі, а не в запропонованому Хорватією Осієку, також обґрунтовувалося тим, що це може простимулювати сербські сили залишити Вуковар.

Миротворча місія ООН у Східній Славонії вже давно завершилася. Її позитивним результатом було припинення збройного протистояння і мирне відновлення хорватського управління на спірних територіях. З таких позицій місію можна вважати успішною. Але при цьому маємо розуміти, що конфліктогенність регіону не зникла - серби й хорвати Вуковара так само ненавидять одне одного, і ці настрої підігріваються політикою історичної пам'яті двох країн - влада Сербії плекає образу і мріє про реванш, хорватські політики дозволяють собі загравати з Албанією і ятрити сербську травму поразки.

Резюмуючи: для Хорватії успішнішою була реінтеграція Кнінської Країни, захопленої воєнним шляхом і "зачищеної" від сербського населення. Східна Славонія, реінтегрована дипломатичними зусиллями, залишається "головним болем" на тривалий період і може стати вогнищем нового конфлікту. І в Кнінській Країні, і в Східній Славонії працювали миротворчі місії ООН, але реінтеграція цих територій стала можливою лише завдяки діям Загреба: у першому випадку - воєнній операції "Буря", а в другому - скрупульозній і системній роботі з мирної реінтеграції. В обох випадках виклики й ризики були різними, і хорватський уряд був готовий подолати їх, особливо не сподіваючись на позитивний ефект від присутності миротворчих сил.

Таким чином, з хорватського досвіду мирної реінтеграції території в умовах присутності миротворчого контингенту ООН Україна може винести для себе певні важливі уроки.

По-перше, позитивним фактом є те, що конфлікт на Сході України не міжетнічний, не міжрелігійний і не внутрішній. Тому його завершення, за умови, що Росія піде зі Сходу України, має добру перспективу, і сам регіон не буде джерелом протистояння і такої напруженості, які сьогодні мають місце у Вуковарі. При цьому слід урахувати: якщо політика місії ООН, особливо російських її представників, з "умиротворення" та "загравання" з сербським, сепаратистськи налаштованим населенням Східної Славонії, не завдала Хорватії особливої шкоди, то в українських умовах така політика стане тригером постійних конфліктів, провокацій і може зірвати місію в цілому.

По-друге, фактор Росії є визначальним у питанні розміщення миротворчої місії ООН на Сході України. Така місія в найближчому майбутньому можлива або з узгодженим Кремлем мандатом, або неможлива, що, насправді, найімовірніше.

У словосполучення "миротворча місія ООН" українці й росіяни вкладають різне значення. Для нас це міжнародні військові сили, які самою своєю присутністю зв'яжуть руки Росії на Сході України. Для Кремля - це можливість узаконити присутність частини своїх військових на окупованій українській території. Але вже на шляху до цього Москва домагається визнання "ДНР-ЛНР" сторонами конфлікту. Чи варто говорити про неприйнятність такого рішення для Києва, особливо з огляду на історичний урок Грузії?

Водночас миротворчі сили ООН можуть стати частиною процесу інтернаціоналізації конфлікту. Інтерес України в тому, щоб присутність міжнародних сил із підтримання миру (навіть як охорона місій ОБСЄ) на окупованих Росією територіях, і особливо на українсько-російському кордоні, ускладнила політику Кремля з просування міфу про внутрішньоукраїнський конфлікт, посприяла припиненню обстрілів і створила стимули для демілітаризації та деокупації регіону. Після завершення цих процесів можна буде обговорювати подальші заходи для початку мирного процесу реінтеграції східних територій до складу України.

Однак це дуже оптимістичні очікування. Реальний ефект від присутності миротворчого контингенту ООН на окупованих територіях визначити складно. З точністю можна казати тільки одне: якщо до його складу входитимуть російські військові, то це дискредитує саму ідею місії, перетворивши її з інструмента миротворчості на російського "троянського коня". Дуже небажано також допускати присутність у гіпотетичній місії військовослужбовців не тільки Росії, а й усіх країн ОДКБ, особливо Білорусі, з огляду на фактичний контроль Росії над білоруським силовим блоком.

По-третє. Найголовнішим уроком, що його мають винести українські політики й чиновники з хорватського досвіду, має стати розуміння, що згода на миротворчу місію - це завжди компроміс із зовнішніми партнерами і власним суспільством. При цьому зовнішні партнери не надто заглиблюються у внутрішній контекст, а сама місія не тільки не вирішує проблеми держави, де її розміщують, а й може нести й певні ризики. Для держави важливіше досягти порозуміння і згоди в сенситивному питанні розміщення та діяльності миротворчої місії з власним населенням, особливо з патріотично налаштованою його частиною. Хорватія це швидко зрозуміла, тому обстоювала власні інтереси не розраховуючи лише на миротворців, а передовсім виходячи з власних цілей і можливостей. Українським же чиновникам і політикам слід пам'ятати про небезпеку популістських загравань із суспільством на тему міжнародних миротворчих сил - помилкові очікування суспільства й хибні політичні кроки зіграють на руку тільки нашому ворогу.