«Довша телеграма» щодо Китаю

Напевно, давно не з’являвся у Вашингтоні зовнішньополітичний документ, який привернув би до себе таку увагу, як «Довша телеграма: пропозиції до нової американської стратегії стосовно Китаю». Сама назва є алюзією до відомої «довгої телеграми», яку 1946 року надіслав із Москви провідний американський дипломат і радянолог Джордж Кеннан: її зміст склав концептуальну основу політики «стримування» СРСР.

Автор пропозицій вирішив наразі залишитись анонімом, але існує думка, що це — Метью Поттінжер, колишній заступник радника з питань національної безпеки президента Дональда Трампа. Так це чи ні, стане відомо пізніше, але не викликає сумнівів, що автор — представник зовнішньополітичного істеблішменту США, який має всебічні знання предмета дослідження.

Не випадковим є час появи пропозицій, адже, за висловлюванням нового президента США, саме Китай є найсерйознішим конкурентом Сполучених Штатів. Відповідно, існує нагальна потреба у виробленні всеохоплюючої стратегії відносин із цією країною, спираючись (це зрозуміло з перших заяв членів дипломатичної команди Байдена) на жорсткий підхід, започаткований попередньою адміністрацією.

Сам анонім пише: «Піднесення дедалі більш авторитарного Китаю під проводом президента і генерального секретаря Сі Цзіньпіна становить найважливіший виклик для США у XXI столітті. Піднесення Китаю, враховуючи масштаби його економіки та військові спроможності, швидкість його технологічного зростання і світогляд, який радикально відрізняється від світогляду США, зараз справляє глибокий вплив на всі головні інтереси Сполучених Штатів». До них він відносить збереження колективної (разом із союзниками) економічної та технологічної переваги, захист глобального статусу долара, збереження абсолютної переваги у звичайних озброєннях і запобігання неприйнятним змінам у балансі ядерних стратегічних сил, запобігання будь-якій територіальній експансії Китаю, особливо насильницькому возз’єднанню з Тайванем, зміцнення і розширення союзів та партнерств, захист і реформування (у разі потреби) міжнародного ліберального порядку та його ідеологічних засад, включно з основними демократичними цінностями, знаходження відповідей на глобальні загрози, зокрема катастрофічні зміни клімату.

Пропонована автором стратегія базується на десяти ключових принципах. Серед них є цілком очікувані: військова потуга, збереження домінуючих позицій США у світовій економіці, фінансах, передових технологіях, відповідність стратегії національним цінностям та інтересам, збереження статусу США як глобальної сили. Є й нові ідеї в дусі переформатування зовнішньої політики «після Трампа»: необхідність подолання внутрішніх економічних та інституційних слабкостей США; координація дій на китайському напрямку із союзниками Штатів одночасно з урахуванням їхніх політичних та економічних інтересів (союзники та партнери «потрібні Сполученим Штатам, щоби перемогти» у протистоянні з Китаєм). Автор закликає в процесі вироблення ефективної стратегії щодо Китаю зосередитися на лініях розломів у китайській внутрішній політиці, зокрема на ставленні до лідерства Сі Цзіньпіна.

Надалі автор визначає червоні лінії США (зокрема застосування ядерної, хімічної та біологічної зброї проти США чи їх союзників, зазіхання на територію чи військові об’єкти союзників), сфери занепокоєння під кутом зору національної безпеки та офіційного стратегічного суперництва у відносинах з Китаєм поряд із сферами, де варто здійснювати постійне стратегічне співробітництво (контроль над ядерними озброєннями, ядерне роззброєння Північної Кореї, кібервійна, мирне використання космосу, штучний інтелект, світова економіка, зміни клімату, охорона здоров’я). Кінцевою метою стратегії має бути зміна курсу керівництва КПК: повернення до здебільшого неконфронтаційної політики попередників нинішнього лідера Китаю.

Безумовно, все викладене вище заслуговує на увагу, особливо з урахуванням того, що Китай остаточно закріпився на вищих щаблях зовнішньополітичних пріоритетів США, а дискусія щодо найбільш ефективної політики на китайському напрямку набирає обертів. Китай займав чільне місце у промові Джо Байдена в Пентагоні, де він минулої середи повідомив про створення у міністерстві оборони робочої групи з перегляду стратегії національної безпеки щодо Китаю та наголосив на намірі своєї адміністрації «забезпечити, щоби народ Америки виграв це змагання заради майбутнього».

Остаточний зміст прийнятих у Вашингтоні рішень матиме суттєві наслідки — прямі й опосередковані — для світової політики, і Україна не буде винятком, тому пропозиції, які вносяться учасниками дебатів, заслуговують на нашу увагу.

Одним із принципів нової стратегії щодо Китаю анонімний автор вважає таке: «Сполучені Штати повинні відновити баланс у своїх відносинах з Росією, незалежно від того, чи це їм до вподоби». Задля цього США мають бути готовими зробити «деякі поступки» на користь Росії. Які саме, автор не уточнює, але за орієнтир може слугувати його переконання, що нібито «багато чого було втрачено з того часу, коли американські та західні санкції було вперше застосовано проти Москви після російського вторгнення до Криму та Донецька 2014 року».

Подібна аргументація заслуговує на увагу саме тому, що вона є доволі поширеною: я чув її від деяких американських і (частіше) європейських політиків та експертів, які позиціонували себе як прагматики у міжнародних відносинах. Звучало це приблизно так: «Нам не подобаються Путін і російська агресивність, але віддавати Росію в китайські обійми було б величезною геостратегічною помилкою, тому вам (тобто Україні) треба змиритися з вимогами «реальної політики» та погодитися бодай на частину російських вимог».

Звичайно, можна залишити поза рамками питання моральності, поваги до прав людини та норм цивілізованих міждержавних відносин. Утім, навряд чи можна ставитися до них, як гість на фуршетному прийомі до наїдків: брати тільки те, що подобається, і тільки тоді, коли є апетит, або, як анонімний автор, закликати до поступок авторитарному, агресивному режиму та обстоювати необхідність захисту міжнародного порядку, що базується на ліберальних засадах і демократичних цінностях. Пазл явно не складається.

Щодо прагматизму. Завжди дивує, коли розумні, інтелектуально розвинені люди, нерідко з великим політичним або дипломатичним досвідом, демонструють таке нерозуміння або бажання не розуміти modus operandi російського керівництва, згідно з яким компроміс трактується як поступка, тобто вияв слабкості, який має бути використаний проти суперника. Ніколи поступки, зроблені Росії під примусом або через хибний розрахунок, не спонукали її до більш відповідальної і менш агресивної поведінки, тим більше вони не можуть стати стимулом до допомоги тому, кого вона має за «слабака», — ні в Сирії, ні в Лівії, ні у відносинах із Китаєм.

У цьому розділі «Довша телеграма» становить майже ідеальний приклад «забаганок», відірваних від реальності. Автор цілком слушно пише про «значні сфери постійної напруги» у російсько-китайських відносинах і про вірогідність наміру Росії скористатися новою спробою Вашингтона перезавантажити відносини з нею, аби підвищити свої ставки у політичній грі із США та Китаєм, але чомусь упевнений, що цілком можливо перетягнути Росію на свій бік через поступки та роз’яснювальну роботу серед російського загалу (останнє, втім, може бути корисним). Історія — від Ялти до обамівського перезавантаження — не дає підстав для оптимізму тим, хто намагається домовитися з Москвою не з позиції сильного і послідовного опонента.

Попри помітний інтерес, який викликали в США «Довша телеграма» та ідеї її анонімного автора, показово, що деякі експерти охарактеризували її російський сегмент як «нісенітницю». Залишимо епітети за американцями. Для нас принципово важливо, щоби будь-які спроби розв’язати ту чи іншу міжнародну проблему не здійснювалися за рахунок національних інтересів України. Багато в чому це залежить від нас і нашого вміння бути ефективним, настійливим і добре обізнаним гравцем на шахівниці сучасних міжнародних відносин.