Дотягтися до Піднебесної

КНР для України нині не є пріоритетним напрямком зовнішньої політики.

Таке твердження може здатися дивним, коли йдеться про стратегічного партнера й одного з найбільших торговельних партнерів. Однак це саме так: у зовнішньополітичній стратегії про Китай ми майже не згадуємо. Але ж Китай - один зі світових лідерів, відсувати його на другий план своєї політики ми собі дозволити не можемо.

Та річ у тому, що ми просто не знаємо, чим наповнювати проголошене стратегічне партнерство. Нам не пощастило з природними причинами для підвищеного інтересу з боку Піднебесної: ми не сусідимо з Китаєм, не є членом ЄС, не продаємо на світових ринках нафту й не є технологічними лідерами цивілізації. Якби кожна з перелічених обставин була реальністю, Пекін сам прийшов би до нас. Але Україна бідна країна з купою проблем і хронічною переоцінкою власної важливості для світової політики. Китаю ми не надто цікаві, і доведеться постаратися, щоб стати привабливішими.

В активі наших відносин - непоганий рівень торгівлі. На тлі порівнянних за масштабом економік наші торішні 10 млрд дол. виглядають непогано. Але ми поступаємося багатьом "однокласникам" обсягом китайських інвестицій і спільного виробництва. Та й від'ємне сальдо майже в 6 млрд дол. (до того ж яке зростає тими ж темпами, що й уся торгівля) не додає оптимізму.

Чому ми не можемо стати
для Китаю цікавішими?

Насамперед ми виявляємося заручниками майже екзистенціального розриву, в якому формується наше сприйняття місця України у світі. Ми вважаємо себе частиною Заходу і намагаємося поводитися відповідно. Насправді ж ми - країна, що розвивається, з такими ж структурними проблемами, особливостями економічного розвитку, соціальним розшаруванням.

Чому це важливо в розмові про Китай? Для Пекіна Захід - фортеця, яку треба брати, щоб забезпечити власне процвітання. Єдність Заходу - це його інститути, і тому важливий кожен їхній учасник. Пекін не шкодує коштів і часу на те, щоб зміцнити свої позиції в цих країнах.

Країни, що розвиваються, в основному слабкі й роз'єднані, їх Китай купує дешево, а на упертюхів не марнує часу й ресурсів. Пекін не бачить в Україні частини Заходу, адже ми не частина інститутів останнього. До речі, саме тому нас немає у форматі "16+1": там іде робота з ЄС, із західним інститутом, а ми до цього не маємо стосунку. Пекін не готовий платити ціну, яку ми хочемо отримати: давати нам багато грошей, не висуваючи при цьому політичних умов і мирячись із тим, що ми політично лояльні до США.

Політична близькість України до США дається взнаки в наших відносинах з Китаєм безпосередньо. Досить згадати історію із втручанням у купівлю китайцями "Мотор-Січ". Американці дали зрозуміти, що не терпітимуть військового посилення КНР за рахунок українських технологій, а ми не зайняли в цьому питанні однозначної й жорсткої позиції. А Китай усвідомив для себе і те, що військово-технічне співробітництво з нами (для нас, до речі, все ще перспективне й вигідне) буде утрудненим, і те, що наші рішення не самостійні й диктуються ззовні. На тлі протистояння Пекіна і Вашингтона, яке тільки посилюватиметься, такі підозри на нашу адресу не сприяють порозумінню.

Не сприяє нормальному діалогу й бажання бачити Китай серед своїх прихильників у нашому протистоянні з Москвою. Росія нині винятково важлива для Пекіна, відносини двох країн мають масштабний, стратегічний характер і, за всіх протиріч, найближчим часом не погіршуватимуться. Якщо ми ставимо як умову для розвитку відносин з Китаєм дистанціювання останнього від Москви або проукраїнську позицію в міжнародних інститутах, ми з самого початку прирікаємо співробітництво на провал. Росія сьогодні незмірно важливіша для Китаю, ніж Україна.

Що можна зробити вже зараз?

Нам бракує політичного діалогу з Пекіном, а наша "західна парадигма" не сприяє його встановленню. Можливо, нам варто працювати з Китаєм як двом країнам, що розвиваються. Нам є в чому співпрацювати поза західними економічними структурами - у питаннях регіонального розвитку, захисті інтересів світового Півдня в економічній глобалізації. Усі ці питання - за межами наших явних протиріч із Пекіном, і вони досить важливі, щоб стати основою тісної дипломатичної взаємодії.

Нам потрібна активна взаємодія на урядовому й відомчому рівнях. Треба постійно шукати реальні проекти співробітництва (тримаючи в голові, що лише частина їх дійде до практичної реалізації і принесе прибуток) і спостерігати за вже запущеними. Тому Міжурядова комісія зі співробітництва повинна збиратися регулярно (утворена 2011-го, вона провела поки що всього три засідання), щоб у її рамках і в рамках спеціалізованих спільних комісій на постійній основі працювали спільні експертні групи, щоб діалог не припинявся ні на день.

Потрібно починати переговори про Зону вільної торгівлі з Китаєм. Сама по собі ЗВТ значного приросту торгівлі, ймовірно, й не дасть, як показує приклад тієї ж таки Грузії. Але угода може сприяти зростанню китайських інвестицій. У нас є ЗВТ з Євросоюзом, і це зробить розміщення виробництв в Україні вигіднішим для китайських компаній: вироблені тут товари з завезених без мит китайських комплектуючих вигідно поставляти на європейський ринок. Крім того, не варто віддавати конкурентні переваги сусідам, адже переговори щодо ЗВТ з Пекіном уже веде Кишинів.

Лакмусом нашого ставлення до китайців як партнерів стане ситуація на ринку землі. Великий китайський капітал скуповує сільськогосподарські угіддя по усьому світу, і він шукає не так простоти ведення бізнесу, як масштабних проєктів. На великий куш - а український ринок землі саме такий - він найпевніш клюне. Китайські інвестиції можуть бути дуже значними, але вони будуть і не "найчистішими", і не "найзеленішими". Хоча питання однаково буде політичним: якщо ми дозволимо скуповувати землі західним гравцям, але заборонимо (або дуже заважатимемо) китайським, це зіпсує наші відносини з КНР. Як пустити китайців і зробити їхні інвестиції менш небезпечними для майбутнього країни - найважливіше питання двостороннього діалогу, причому діалогу з офіційним Пекіном.

Не можна залишити без уваги й питання проекту "Один пояс - один шлях", точніше, нашої частини цього мегапирога. Через українську територію не пролягатиме жоден з головних транспортних маршрутів, але й мала частина проекту для порівняно невеликої української економіки буде не зайвою. Головне в іншому: справді прибутковим є не просто транзит, а забезпечення доданої вартості на маршруті з Китаю в Європу - частина виробничих ланцюжків, логістичні центри тощо. Для свого маршруту нам потрібна своя міжнародна коаліція. Оскільки з Росією нам тепер не по дорозі, найбільш очевидним варіантом є Грузія (яка має проблеми з проектом глибоководного порту в Анаклії), Азербайджан і Казахстан. Об'єднавши зусилля й ресурси, ми можемо зробити свій маршрут реальним. А ось для того, щоб вигода від участі в "Поясі й шляху" була значною, нам потрібне бажання китайської сторони зробити Україну частиною міжнародної кооперації у виробництві та послугах. Для цього мають бути вигідні умови для китайських інвестицій. Тож не "Пояс і шлях" витягне економіку України й заодно обсяги торгівлі з КНР, а наша активність у створенні можливостей для китайського великого капіталу приведе до нас "Пояс і шлях".

Китай - непростий партнер. Але співробітництво з ним може бути вигідним. А в середньостроковій перспективі стане для нас необхідним.