«Допоможи собі сам, і друзі тебе більше любитимуть»*

У Брюсселі завершився перший робочий раунд переговорів про створення зони вільної торгівлі між Україною та ЄС. Щоправда, тих, хто хотів ознайомитися з його результатами, очікувало розчарування: насамперед сторони домовилися не коментувати хід переговорів щодо ЗВТ до самого їхнього завершення. Чому раптом така таємничість? Як пояснив «ДТ» представник України при ЄС Андрій Веселовський, масштаби і терміни зниження тих чи інших тарифів, що обговорюються на переговорах, впливають на реальні економічні та фінансові процеси, й інформація, яка просочилася в ЗМІ, може дати комусь перевагу перед конкурентами.

Лише злегка відкривши завісу секретності, Андрій Іванович повідомив, що атмосфера на переговорах була робочою, їхні учасники розмовляли «абсолютно однією мовою», «люди налаштовані на результат», і під час обговорення стало зрозуміло, що «розбіжностей і проблем, принаймні на даному етапі, не надто багато, як це вважалося раніше». Теми, які обговорювалися в Брюс­селі впродовж трьох днів, дуже конкретні. За свідченням А.Веселовського, це торгівля товарами, тарифи, нетарифні бар’єри й технічні бар’єри в торгівлі, сприяння торгівлі, митне співробітництво, правила походження товарів, права інтелектуальної власності, географічні позначення, санітарні та фітосанітарні заходи, конкуренція, держзакупівлі, сталий розвиток, врегулювання суперечок і т.п.

«Наша мета була задекларова­на від самого початку — створити якомога повнішу зону вільної торгівлі. Як правило, ЗВТ починається тоді, коли вільна торгівля поширюється на 95% товарів і послуг. Ми хочемо зробити більше. Євросоюз це почув і налаштований відповідати адекватно, — повідомив «ДТ» А.Весе­ловсь­кий. — На початку переговорів, у вступній частині обговорювали, скільки вони можуть тривати. І виникла невеличка дискусія з цього приводу. Не розкриватиму, чим вона, зрештою, закінчилася, але зауважу, що створена атмосфе­ра свідчить про те, що песиміс­тич­ні прогнози, відповідно до яких переговори із ЗВТ тягти­муться три-п’ять років, абсолютно безпідставні. Потрібно розраховувати на значно коротший строк».

Київ вже остаточно відкинув ідею підписання двох окремих документів — політичного та про зону вільної торгівлі. Хоча підготовка політичної частини нової посиленої угоди між Україною і Євросоюзом набагато випереджає роботу над ЗВТ, яка лише нещодавно офіційно почалася (за свідченням А.Веселовського, розділ, присвячений питанням політики та безпеки, готовий на 95—98%, питанням юстиції, правосуддя та внутрішніх справ — майже на 100%, секторальному співробітництву — практично наполовину). І якби на сьогодні (чи хоча б на кінець року, коли планується завершити роботу над політичною частиною) Євросоюз був би готовий надати Україні перспективу членства в ЄС, то цю готовність, звичайно, негайно варто було б зафіксувати документально. У цьому випадку доречно було б підписати окрему політичну угоду. Проте, оскільки на таку щедрість Євросоюзу ми поки що розраховувати не можемо, то цілком розумно зачекати, доки сторони обговорюватимуть умови створення зони вільної торгівлі. Може, за цей час щось зміниться на краще як в самій Україні та перспективах її євросоюзівського майбутнього, так і в ЄС. Тому, хоча над преамбулою документа дипломати працюють уже сьогодні, її остаточне формулювання, в якому ми й хочемо побачити перспективу членства в Європейському Союзі, найшвидше буде наведено в самому кінці переговорів. А не до вересневого саміту в Парижі, як вважає Віктор Ющенко, який заявив, що до цього часу «ми зафіксуємо вперше в історії наших відносин асоційоване членство України в Європейському Союзі». (До речі, час би вже президенту вивчити матчастину хоча б у мінімальному обсязі, хоча б терміни, щоб не повторювати раз за разом про неіснуюче в природі «асоційоване членство» і не одержувати у відповідь їдкі коментарі європейців. Немає в ЄС ніякого «асоційованого членства», а є «асоціація з ЄС».)

При цьому президент чомусь вирішив, що це саме «асоційоване членство» нам хочуть надати французи, які вже ознайомили зі своїми пропозиціями партнерів із Євросоюзу. Однак терміни в дипломатії — велика річ. І не потрібно слідом за В.Ющенком потрапляти на вудку, до гачка якої причеплене слово, однокорінне зі словом «асоціація». Тому що насправді французи пропонують Україні «асоційоване партнерство». Вперше ще в жовтні минулого року це зробив Ніколя Саркозі під час візиту В.Ющенка до Парижа, потім до Києва прийшла відповідна non-paper, яка пояснює зміст французьких пропозицій. Отож, це партнерство не є ні асоціацією, яку свого часу мали нові члени Євросоюзу, ні будь-якою іншою формою співробітництва, яка передбачає в майбутньому повноправне членство. Тобто про жодну «європейську перспективу», яку так давно та безуспішно домагається Київ, не йдеться. Українські дипломати ледь не на пальцях намагаються пояснити своїм французьким колегам, що в нашої країни вже є партнерство з ЄС — відповідно до Угоди про партнерство і співробітництво. І пропонувати нам «асоційоване партнерство», у цьо­му випадку, — те саме, що запропонувати дружині стати «асоційованою дружиною». Водночас Київ не хоче скривдити Париж та знизити його активність та ініціативність щодо України, і тому намагається знайти позитив в інших пропозиціях. Наскільки нам відомо, французи, на відміну, наприклад, від німців, не проти початку діалогу з Україною щодо візових питань, який має на меті введення в майбутньому безвізового режиму між нашою країною і ЄС (до речі, такий діалог Євросоюз уже майже рік веде з Росією). Із задоволенням зазначають у Києві й французькі пропозиції з секторального співробітництва.

А щодо можливості допуску Києва до формування рішень ЄС та ще у форматі 27+1 виникають великі сумніви. Насамперед на це навряд чи погодиться Брюссель, оскільки такий формат суперечить процедурі прийняття рішень у ЄС. Потім, вірогідніше за все, пропозицію зустрінуть в багнети деякі європейські столиці: мовляв, із якої це радості вони мають пускати Україну настільки далеко, та й Росія відразу зажадає аналогічного формату. Та навіть якщо уявити, що ця французька пропозиція буде схвалена всіма членами ЄС, то навряд чи вона Україні сьогодні по плечу. Наскільки відомо, в усіх наявних наразі випадках ціна участі держав — не членів (напр., Норвегії, Ісландії, Ліхтенштейну) у формуванні рішень ЄС дуже висока. По-перше, вони зобов’язані дотримуватися усього без винятку законодавства ЄС, не маючи права голосу під час прийняття того чи іншого акта. По-друге, ці країни сплачують такі самі внески в бюджет Євросоюзу, як і члени ЄС, але не мають доступу до його структурних фондів. По-третє, вони повинні підпорядковуватися рішенням Європейського суду, якщо в когось із країн-членів виникнуть до них якісь претензії.

Тож зовсім не факт, що всі ці французькі ініціативи будуть відображені в новій базовій угоді між Україною та ЄС. За інформацією «ДТ», деякі європейські столиці буквально сторопіли від того, що французи запропонували спеціальний формат для України. Навіть коли ці пропозиції й не влаштовують Київ, у цих столицях однаково незадоволені тим, що Україну хтось хоче виділити із загальної маси «сусідів» Європейського Союзу. Особливо розсерджена Німеччина, яка завжди вважала «східну політику» ЄС своєю парафією. А тут із нею навіть ніхто попередньо не проконсультувався — всупереч усім традиціям франко-німецького співробітництва.

Однак у Франції та її амбітного глави свої резони. Ніколя Саркозі, ледь зайнявши президентське крісло, відразу ж дав зрозуміти, що має намір зробити свою країну європейським лідером. Він не зупинився на ініціативі створення Середземно­морського союзу й вирішив, що під час головування в ЄС у другій половині нинішнього року Франція має приділити більшу увагу й східному напряму, і, зокрема, Україні.

Деякі партнери Франції дуже роздратовані тим, що Париж уже тепер вимовляє слово «асоціація». Тому що його планували піднести Києву останньої миті як велику поступку, як неоціненний подарунок. Та не варто тішитися. Йдеться зовсім не про ту асоціацію, яка потрібна Україні, навіть коли заповітне слово й буде в назві базової угоди. На сьогодні ані Франція, ані Німеччина, ані країни Бенілюксу та ще ряд держав ЄС не готові говорити про можливість майбутнього членства нашої країни в Європейському Союзі. І якщо в преамбулі нової угоди не буде чітко зафіксована можливість для України стати повноправним членом ЄС, ніякі назви цю перспективу не замінять. Візьмімо, наприклад, Марокко. В нього з ЄС і асоціація, і зона вільної торгівлі. Однак ця країна не може бути членом Євросоюзу, оскільки не є європейською державою. Україні ж потрібно укласти угоду з Європейським Союзом про асоціацію європейського типу. А такою її можуть зробити лише кілька рядків у преамбулі про перспективу членства України в ЄС.

Звичайно, можна сподіватися на те, що ми європейська країна, і тому, коли стосовно України вимовляється слово «асоціація», то слово «європейська» розуміється саме собою. От тільки є великі побоювання, що хитрі та спритні єесів­ські переговорники запропонують Києву такі формулювання, які дозволять найвищому керівництву України голосно заявити про чергову зовнішньополітичну перемогу, а керівництву з деяких європейських столиць зітхнути з полегшенням: перспективи ж бо Україні так і не дали. Ад­же за великого бажання та наявного в європейців досвіду переговорів навіть виношену Києвом заповітну формулу «політичної асоціа­ції й економічної інтеграції» можна звести до рівня відносин ЄС із тим самим Марокко. І отримаємо ми тоді асоціацію не європейського типу, а африканського... Не­дар­ма ж наші симпатики (прибалти, «вишеградці», скандинави, бри­танці), за інформацією «ДТ», досить негативно оцінили французькі пропозиції, вважаючи, що вони ведуть Україну вбік від поставленої мети й на десять років можуть позбавити її змоги взагалі порушувати перед ЄС питання про перспективу членства.

Між іншим, Бухарестський саміт НАТО став індикатором істинних намірів європейських важкоатлетів не лише щодо євроатлантичної інтеграції України, але і європейської. Не раз і не два довелося почути й від наших дипломатів, і від європейських, і від американських про те, що однією з основних причин відмови надати нашій країні можливість почати виконувати ПДЧ був страх, що досить швидке членство в НАТО дозволить Україні ще наполегливіше, а головне, куди більш обгрунтовано, вимагати і членства в ЄС. Адже добре відомо, що критерії членства в НАТО багато в чому збігаються з критеріями членства в ЄС. І якщо Україна стане членом альянсу, то Євросоюзу буде куди важче відбиватися від її домагань.

До речі, висуваючи Україні в Бухаресті дві основні претензії — щодо відсутності пронатівського консенсусу політичних сил країни та низької підтримки населенням України ідеї членства в альянсі, — Франція з Німеччиною навіть не підозрювали, який чудовий аргумент вони подарували Києву для переговорів з євроінтеграційної тематики. На думку заступника міністра іноземних справ України Костянтина Єлисєєва, якщо позиція цих держав послідовна й логічна, то в нашої країни куди більше підстав для здобуття однозначної перспективи членства в ЄС, ніж у НАТО. Адже в Україні існує абсолютний консенсус усіх основних політичних сил щодо потреби повноправного членства в Європейському Союзі (навіть комуністи не проти), а підтримка цієї ідеї в населення країни — близько 60%.

Нагадаємо, що з набагато гіршими аналогічними показниками з євроатлантичної інтеграції наша країна дістала в Бухаресті чітке формулювання в заключній декларації саміту: «Україна буде членом НАТО».

Безумовно, Костянтин Петрович має рацію. З одного боку. Та європейці мають звичку розглядати Україну з усіх боків. І те, що вони бачать, із кожним днем пригнічує їх дедалі більше.

У відповідь на переможні реляції Ющенка після Бухареста та його урочисті обіцянки нових перемог — уже на європейському напрямі — верховний представник ЄС Хав’єр Солана заявив, що Ук­раїна ще недостатньо політично зріла країна і що вона «не має такої політичної системи, яка відповідала б рівню прагнень деяких її керівників приєднатися до деяких міжнародних організацій». «Ми допомагаємо Україні, як можемо. Та було б занадто просити від країн-членів (НАТО та ЄС. — Ред.) давати Україні такі нагороди, поки вона не виконала належно власну роботу», — прокоментував Х.Солана можливість надання членства нашій країні в НАТО та Євросоюзі.

Однак саме з домашньою роботою в нас одвічні проблеми.

Виконання Плану дій Україна—ЄС (ПД) у 2007 р. фактично було провалене. Що, правда, нагадаємо, не перешкодило Юлії Ти­мошенко відрапортувати у Брюссе­лі про успішне його виконання. Ко­ли зважити, що провал із ПД при­падає на прем’єрство Януковича, то, окрім як банальним піаром і невиліковним прагненням до безпідставних переможних заяв, на яке хибує все вище українське керівництво, пояснити похвальбу Юлії Володими­рів­ни неможливо.

Скільки слів в Україні було сказано про Євро-2012, яке, крім усього іншого, розглядається і як тест на європейськість України, на здатність її держапарату організувати роботу в рамках великого загальноєвропейського проекту. Про те, що проведення чемпіонату Європи з футболу в Україні під загрозою зриву, президент Ющенко вкотре повідомив не далі як у вівторок у Львові на засіданні відповідної координаційної ради. До речі, польська делегація на це засідання так і не приїхала — у повному складі. Знаєте чому? Тому що запрошення від української сторони поляки дістали лише минулої п’ятниці, за чотири дні (два з яких вихідні) до заходу. А ви кажете «чемпіонат Європи»... Тут навіть банальне засідання до пуття провести не можуть.

Скільки Україна домагалася від європейських партнерів згоди на відкриття в нашій країні Регіонального екологічного центру для країн Центральної та Східної Європи! Домоглася. І що? Тепер у Києві різноманітні міністерства та відомства (включаючи й профільне Минекології) буквально хоронять цю можливість, відбуваючись відписками й затягуючи остаточне вирішення питання. Навіщо, питається, тимчасовим людям втягуватися в настільки клопітну справу, особливо якщо вона не обіцяє особистої вигоди?

І це лише штрихи до загальної картини, лише невеличкі приклади, які першими спали на думку в розмові про практичну реалізацію стратегічних пріоритетів країни.

Сьогодні наших європейських партнерів значно більше тривожать інші «плями» та «зигзаги» в українській картині. Що відбувається з коаліцією, котра, як декларувалося спочатку, має «реалізувати історичний шанс»? Як довго проіснує нинішній уряд? Що в Україні намагаються вчинити з Конституцією? Де обіцяні реформи?

Вкотре доводиться констатувати: європейці вже добряче втомилися від нашої непередбачуваності й перманентної політичної турбулентності, їх дедалі більше дратує та величезна кількість запитань, на які вони не можуть (а часом вже й не хочуть) знайти відповіді. І найбільш небезпечна для нас ситуація, коли вони однієї аж ніяк не чудової миті не захочуть більше продовжувати пошуки відповіді на запитання: «Що робити з Україною?»

^* Джонатан Свіфт