ДО І ПІСЛЯ... ВІЙНИ

Перспективи війни в Іраку та її наслідки ось уже кілька місяців у центрі уваги політиків, аналітиків, засобів масової інформації, міжнародних організацій і громадської думки. Багато учасників цієї дискусії справедливо відзначають, що говорити слід не стільки про Ірак, скільки про створюваний на наших очах новий світовий порядок, прологом якого можуть однаковою мірою стати не тільки війна, а й досі не зникла можливість її уникнути.

Не забуваймо, що в історії людства нормою завжди була радше війна, ніж мир. Корінні зміни в облаштуванні світу завжди відбувалися після воєн. Обидві світові війни починалися в Європі. І Ліга націй, що виникла після Першої світової, і Організація Об’єднаних Націй, створена після Другої світової війни, і навіть Європейський Союз, одне з найвдаліших творінь повоєнного часу, — усі виникали не з успіху-тріумфу, а з неуспіху-провалу-катастрофи. У цьому сенсі 11 вересня 2001 року можна вважати першою війною нового тисячоліття, яку за своїм впливом і потенціалом змін в облаштуванні світу можна порівняти з наслідками світових воєн століття минулого.

Уперше ця війна безпосередньо торкнулася території США, єдиної наддержави і постмодерністської «імперії». Переживши біль і відчувши страх, Америка вперше зрозуміла, що її територія вразлива і, таким чином, саме поняття «вразливості» має до неї такий самий стосунок, як і до інших країн. Учорашнє «там», оберталося сьогоднішнім «тут». Екзистенційність чуття «втраченого раю» підкреслювалася простим запитанням: «Чи зможе Америка колись знову почуватися в безпеці?» Драматичність самої постановки такого запитання допомагає зрозуміти суть змін, що відбуваються в поглядах на світ і світопорядок після трагедії 11 вересня.

Чалмерс Джонсон писав 2000 року: тероризм «уражає безневинних для того, щоб привернути увагу до гріхів невразливих». Але проблема навіть не в уразливості уявній чи реальній. Вразливість — це неминуче зло будь-якого відкритого суспільства. А справжнім викликом, на думку декотрих американських аналітиків, є збереження демократії, як її розуміють американці, в умовах світового порядку, побудованого на демократичних цінностях і сформованих нормах міжнародного співробітництва. Таким чином, Ірак — це, передусім, тест на життєздатність існуючої системи світопорядку та на спроможність демократичних держав солідарно боротися з тероризмом і причинами, що його породжують.

Проте чим ближче до війни, тим очевиднішим стає, що ситуація навколо Іраку породжує не один, а цілу серію нових тестів, піднімає нові питання та змушує формулювати по-новому старі проблеми, успадковані ще з періоду «холодної війни». Є очевидними серйозні розбіжності в сприйнятті загроз, баченні адекватних відповідей на них, виборі способів поведінки, а також розумінні ролі основних міжнародних організацій. Поглибилися розбіжності в оцінці порівняльних переваг і слабкостей — політичних, економічних, військових — мультилатералізму (багатобічності) й унілатералізму (однобічності).

Грецький історик Фукідід вважав, що в міжнародних відносинах «сильний робить те, що може, а слабкий — те, що повинен». Якби він жив у наш час, цілком можливо, що для прикладу міг би скористатися історією розширення НАТО. У Європі багато країн, зокрема союзники США, спочатку прохолодно ставилися до такої перспективи, вважаючи, що це може дестабілізувати Росію. Сама Росія гучно й демонстративно протестувала, проводила «червоні лінії» і... змирилася. А що могла вдіяти країна, чий ВВП на душу населення перебуває на рівні Гватемали, Ірану й Габону? Але в сучасному світі існує більше категорій держав, чим «сильні» та «слабкі». Колишній міністр закордонних справ Франції Ю.Ведрін, приміром, розрізняв шість — одну «гіпердержаву» (США), сім «глобально впливових держав», включаючи Францію, «держави», «нормальні країни», «країни, що не відбулися» й «мікродержави». Додамо, що майже всі вони є членами ООН, а багато з них — членами й інших міжнародних організацій або беруть участь у тих чи тих міжнародних режимах. Нагадаємо, що свого часу США разом з Іраком брали участь у блоці СЕНТО (Організації центрального договору), який до 1959 року називався Багдадським пактом і куди входили також Туреччина, Пакистан, Іран і Великобританія.

Конфлікт сприйняттів

Американці не прилетіли на Землю з Марса, а німці та французи — з Венери. Проте їх сьогодні розмежовує різне розуміння природи й наслідків війни проти тероризму. У Західній Європі сприймають події 11 вересня 2001 р. як продовження вже відомого феномена в новій транснаціональній формі. Тож і реакція на нього менш динамічна з очевидним пріоритетом невійськових інструментів (багатосторонньої дипломатії, економічної допомоги, стримування через санкції) та опорою на міжнародні організації. Окреслюючи тенденції, ми, проте, не можемо говорити про загальну європейську позицію. Існують відмінності в сприйнятті як серед країн–членів Європейського Союзу, так і між окремими країнами–членами ЄС з одного боку, і країнами–кандидатами в члени ЄС з іншого. Гучні заяви й листи «восьми» й «десяти» — яскраве тому підтвердження. Настільки яскраве, що декотрі коментатори у Франції назвали ці листи «злочином проти самого духу Європи».

Важливим чинником, що обмежує простір для маневру європейських лідерів, є пріоритети внутрішньої політики, що найчіткіше продемонстрував під час останніх виборів у Німеччині канцлер Шрьодер. Важливо, що 15 мільйонів мусульман у Європі впливають на політику європейських країн щодо Іраку точнісінько так само, як латиноамериканці в США — на американську політику щодо Мексики чи Куби.

Америка, переживши жахіття 11 вересня, сприймає загрозу тероризму гостріше і з набагато більшою мірою новизни. Реакція на неї більш динамічна й жорстка з пріоритетом військових інструментів у найближчій перспективі й тенденцією більше покладатися на свободу односторонніх дій і превентивних ударів, не обмежених павутинням конфліктних інтересів далеких від досконалості міжнародних організацій, приміром, ООН.

Для ефективних спільних дій у боротьбі проти тероризму потрібні спільне почуття небезпеки, однакове сприйняття загрози і схожий інстинкт реагування. Ясно, що, попри наявність багатьох спільних позицій, сьогодні не можна говорити про достатній збіг за першим пунктом (оцінка небезпеки й загроз) і ще менше підстав — за другим (манера поведінки у відповідь на загрози). Не додають оптимізму й уже відомі ситуації, коли висловлення солідарності як підтвердження принципу й політичної волі замінюють декларацією солідарності quid pro quo як підтекст торгу партнерів і союзників (?) за ціну послуг.

Поодинці чи в компанії?

США — єдина наддержава в світі й у цьому сенсі «необхідна держава», як колись висловилася Мадлен Олбрайт. Як гіпердержава США мають усі можливості першими використовувати вигоди і переваги глобалізації. Зворотний бік медалі полягає в тому, що США першими можуть відчути на собі й нову природу глобальних ризиків і глобального дискомфорту.

Америка поза конкуренцією, коли йдеться про виграш у війні. Можливо, Штати — єдина країна світу, спроможна самотужки виграти сучасну війну (і не одну). Бюджет Пентагону, і без того чималий, збільшили 2002 року ще на 48 мільярдів доларів. У результаті на військові потреби Сполучені Штати витрачають нині мільярд доларів на день. Але Америка не може самотужки забезпечити підтримку миру після війни — їй потрібні союзники й партнери, як це було в Боснії, Косові й Афганістані. Цікаво, що питома вага США у світовій економіці нині приблизно така, як у 20-х роках минулого століття (23—24%), коли США дотримувалися радше ізоляціоністської позиції. Наприкінці 40-х років частка США була набагато більшою, проте саме тоді було створено ООН і багато інших міжнародних організацій, співзасновником яких були Сполучені Штати. Відтоді Америка нагромадила чимало дипломатичного капіталу. Наскільки багато вона готова його витратити для успішної боротьби з глобальним тероризмом, не ризикуючи водночас небезпечним розростанням антиамериканізму?

Коли наприкінці 80-х — на початку 90-х років Михайло Горбачов говорив про «нове політичне мислення», Джордж Буш-старший пропонував обговорити «новий світовий порядок». «Хто не з нами, той проти нас», — упевнено стверджує сьогодні Джордж Буш-молодший. Глобалізація як відносно новий феномен і спільний знаменник змін, що відбуваються, провокує різні відповіді на свої виклики й можливості. Наскільки можливий багатополярний світ в умовах існування однієї наддержави? Наскільки унілатералізм сумісний із вимогами глобального світопорядку? Наскільки ефективні й надійні існуючі міжнародні організації як об’єднання суверенних держав у нових умовах, коли держави перестали бути єдиними дійовими особами світової політики, а безпека й загрози стали глобальними, знецінюючи значення географії, кордонів і територій? Якщо США — єдина наддержава, чи означає це, що будь-яке партнерство з нею не може не бути асиметричним?

Світ не відчуває браку суджень, які здебільшого обстоюють статус-кво й попереджають про небезпечність різких змін. Відомий політолог, директор Фонду стратегічних досліджень Франсуа Гейзбург вважає, що унілатералізм може призвести до того, що «ЗАХІД як такий припинить існування». Своєрідною «релігією» наддержав протягом більшої частини другої половини двадцятого століття був контроль над озброєннями та стратегічний паритет. Нині це не так. Унілатералізм не розглядає традиційний контроль над озброєннями і деякі угоди, що грунтуються на його логіці, як «священну корову».

Деякі спостерігачі вважають, що успішна зміна режиму в Іраку, досягнута в результаті односторонніх дій і не цілком відповідно до норм міжнародного права, може означати кінець «старої ООН», клінічну смерть НАТО в його нинішньому вигляді й перетворення його на «Клуб НАТО». Цінність НАТО у військовому сенсі буде знижено, а сама організація перетвориться на набір вузькоспеціалізованих «бутиків» під одним трансатлантичним дахом. Оглядач «Нью-Йорк таймс» Том Фрідман змалював це «гіпотетичне майбутнє» у вигляді розмови з автовідповідачем у брюссельській штаб-квартирі: «Алло. Ви зателефонували в НАТО. Наберіть «1», якщо вам необхідна допомога в консолідації демократії. Наберіть «2», якщо вам необхідна допомога в розмінуванні. Наберіть «3», якщо вам потрібні армійські вантажівки антихімічного захисту. Якщо вам необхідно вести справжню війну, будь ласка, залишайтеся на лінії і наш англомовний оператор вам допоможе». Ті, котрі в постіракській ситуації вбачають загрозу реформуванню ЄС, попереджають про небезпеку перетворення Євросоюзу на «велику Швейцарію». Дотепи про «вегетаріанство» ОБСЄ багато хто вже навіть не сприймає як жарт.

Як для Франції і Німеччини справжнім питанням є не Ірак, а майбутнє Європи та його відповідність їхній стратегічній перспективі, так само для Росії справжнім питанням є відновлення статусу, якщо не наддержави, то «глобально впливової держави». У цьому сенсі Організація Об’єднаних Націй — мало не єдина організація, де Росія зберігає статус і роль великої держави завдяки постійному членству в Раді Безпеки ООН. Водночас Росія не хотіла б втратити нові російсько-американські відносини, що народилися 11 вересня 2001 року і привели до інституціоналізації зсуву Росії на Захід у вигляді Ради Росія—НАТО й повноправного членства в «великій вісімці». Очевидні й економічні міркування, що визначають поведінку Росії в ситуації навколо Іраку. За останні три роки Росія збільшила видобування нафти на 25 відсотків. Не слід забувати, що Ірак винен Росії 8 мільярдів доларів, і перспективи його повернення при збереженні режиму Саддама Хусейна мінімальні. І, нарешті, Росія (у Чечні), як, утім, і Китай (у Тибеті), максимально використовує іракський конфлікт й антитерористичну кампанію у внутрішньополітичних цілях для забезпечення «диктатури закону». А що, коли обрана політика не принесе очікуваних економічних дивідендів Путіну? Уже чуються звинувачення в «горбачовизації» зовнішньої політики Росії...

У нинішній дискусії про роль і співвідношення унілатералізму й мультилатералізму ключем до конструктивного компромісу можуть бути уроки минулого. Справедливе зауваження, що «холодна війна» була, передусім, боротьбою між різними системами цінностей. Значною мірою це судження справедливе й у сьогоднішній ситуації. Цінності, що грунтуються на економічному лібералізмі й політичній демократії, протистоять цінностям радикально ісламістським, які підживлюють фанатизм транснаціональних терористів із претензіями на володіння зброєю масового знищення. Висновки з уроків минулого стосуються, насамперед, проблеми відповідності засобу й мети. Звертати увагу на цю відповідність чи невідповідність винятково важливо, якщо це справді боротьба цінностей. «Він, можливо, сучий син — але наш сучий син» — короткозора політика. США й інші великі держави, можливо, краще від інших знають цей «реалістичний» підхід. Яким є співвідношення між цілями й засобами в сучасній боротьбі проти глобального тероризму? У якій ролі виступають сьогодні Іслам Карімов чи Сапармурат Ніязов, лідери деяких арабських й інших країн? Їхня лояльність, можливо, допоможе виграти битву. Але не війну з тероризмом. Конфлікт між короткостроковими завданнями і довгостроковими цілями виник не вчора й не сьогодні. Проте вже завтра чи післязавтра він із гіпотетичного може стати реальним.

МОЖЛИВО, НАСТАВ ЧАС ДЛЯ СТВОРЕННЯ НОВИХ ОРГАНІЗАЦІЙ? Але нові не можуть бути простим доповненням до вже існуючих. У цьому зв’язку, нам здається, серйозно недооцінюється такий новий і ефективний інструмент зовнішньої політики, як перспектива членства в організації, за умови відповідності певним критеріям. Можливо, майбутньому демократичному Іраку доведеться пройти саме цей шлях. Важливо, що на той час він матиме змогу скористатися досвідом інших країн у своєму регіоні та за його межами. Хочеться вірити, що своїм успішним досвідом інтеграції зможе поділитися з ним і Україна.

Ясна річ, потрібен час, аби прийняти нові правила і, можливо, створити нові інституції та організації. Архітектуру називають застиглою музикою. Нова архітектура глобальної безпеки створюється під музику багатьох композиторів, яка може виконуватися соло або оркестром. У сучасному світі важливо, щоб той, хто пише музику, був готовий узяти в співавтори здібних бажаючих. Це зауваження справедливе й стосовно виконавців. Навіть попри те, що дехто з них спочатку трішки фальшивитиме.