ДНІСТРОВСЬКІ ПОРОГИ

Митний конфлікт між Молдовою і Придністров’ям важко назвати локальним. З перших днів протистояння лідери двох берегів Дністра дали зрозуміти, що розв’язувати свої проблеми самостійно їм знову не під силу. І якщо Кишинів сподівається вгамувати Тираспіль руками Москви і пред’являє якісь претензії Києву, то жителі Придністров’я просто виходять на кордон з Україною з проханнями «не віддавати їх на розтерзання Вороніну». Україна, безумовно, є офіційним посередником між РМ і ПМР, проте в сформованій ситуації український МЗС цього тижня був змушений заявити, що «відкидає будь-які спроби використовувати нашу країну як засіб тиску в розв’язанні внутрішніх проблем» між Кишиневом і Тирасполем. А днями новому главі місії ОБСЄ Молдови Девіду Шварцу вдалося умовити президента Вороніна розпочати переговори щодо Придністров’я в п’ятисторонньому форматі. Правда, тільки на рівні експертів.

За рік свого президентства молдовський комуніст Володимир Воронін встиг зробити чимало: він примудрився зіпсувати відносини відразу з кількома країнами (зокрема й з Україною), упритул наблизити свою державу до дефолту й заблокувати переговори щодо врегулювання придністровської проблеми, яку нещодавно було зведено в ранг пріоритетів його партії. Справжній герой пострадянської епохи...

Боротьбу проти «кримінального режиму» Придністров’я Воронін розпочав півроку тому. Саме тоді жителі ніким не визнаної Придністровської Молдовської Республіки (ПМР) дізналися, що живуть у «резиденції міжнародної мафії», що, як з’ясувалося згодом, є також «опорою контрабанди» й «опорною базою ісламських бойовиків».

Крім того, з першого вересня придністровці мали засвоїти поняття «одна держава — одна митниця». Порушуючи раніше досягнуті домовленості, Кишинів запровадив нові митні печатки, залишивши Придністров’я з їхніми старими зразками. Своє рішення молдовська влада аргументувала вимогою Світової торговельної організації, членом якої РМ стала минулого року.

У Тирасполі засурмили про економічну блокаду республіки. Відкликавши у влади ПМР старі печатки, Кишинів позбавив Придністров’я можливості здійснювати зовнішню торгівлю в обхід молдовського бюджету. Буквально за кілька місяців ПМР втратила сотні мільйонів доларів. Десятки придністровських активістів із плакатами «Воронін! Припини митну війну», «Росіє! Україно! Не кидайте нас на розтерзання Вороніну» почали «штурмувати» українсько-молдовський кордон, блокуючи проїзд автобусів і автомобілів із молдовськими номерами.

А Кишинів у боротьбі проти «засилля» Смирнова й К° основні надії покладав на Москву.

Проте, мабуть, єдиним випадком, коли Росія відкрито продемонструвала своє ставлення до «молдовських сепаратистів», став сюжет на РТР (про близькість цього каналу до Кремля говорити зайве), у якому Смирнова та його команду зображали як ватажків мафіозного режиму.

Автор телерепортажу повідав, як на придністровських заводах імені Кірова, «Прилад» і підприємстві «Електромаш» виготовляють гранатомети, гармати і глушники до пістолетів. З посиланням на молдовські спецслужби, росіяни запевняли, що ця зброя щомісяця переправляється з правого берега Дністра в Одеський порт. А вже звідти — постійним клієнтам в Афганістан, Чечню, Ірак і Пакистан. А прибутки від цих оборудок надходять у касу «Шерифа».

«Шериф» — це компанія, яку, за неофіційними даними, курирує син президента ПМР Володимир Смирнов. Від тираспільських підприємців доводилося чути, що фірма звільнена від усіх податків і має ексклюзивне право на поставки в Придністров’я енергоресурсів, тютюнових виробів, продуктів харчування та спирту. У її розпорядженні — банки, медіа, автозаправні станції, торговельні центри та стільниковий зв’язок. Позиції цієї компанії в ПМР настільки сильні, що багато жителів придністровської столиці називають свій край республікою Шериф. А балачки про те, що Придністров’я, як і раніше, залишається «осколком радянської імперії», на їхню думку, уже неактуальні. Правда, сторонній людині переключитися на вулиці, «прикрашені» пам’ятниками Леніна, на російське радіо «Маяк» із заставками з забутих «Подмосковных вечеров», на чергуючих мало не на кожному розі міліціонерів, без спеціального дозволу котрих не можна навіть оселитися в готелі, — майже те саме, що перенестися на п’ятнадцять років назад.

Утім, Україну ідеологічні розклади в Придністров’ї турбують найменше. Куди важливіше, на думку її керівництва, те, що в ПМР проживає понад 230 тисяч наших співвітчизників. Більшість із них підтримало на виборах Ігоря Смирнова. І одержало гідну винагороду: наприкінці минулого року придністровський лідер видав указ, яким зобов’язав усі школи Придністров’я ввести у свої програми уроки української мови. А депутати Верховної Ради України, котрі відвідали Тираспіль у ролі неофіційних спостерігачів на президентських виборах, висловилися за необхідність відкриття в ПМР генконсульства України, і навіть пропонували, щоб до складу наступної ВР ввійшли земляки з Придністров’я. Турбота про своїх одноплемінників в інших країнах — цілком нормальне явище. Але чому її почали демонструвати саме нині — питання відкрите.

Не виключено, що спочатку варто було б пояснити, чому Україна відмовляється створювати з Молдовою спільні митні пости. Нагадаємо, що під час візиту президента РМ у Київ навесні 2001 року Леонід Кучма нібито дав згоду на створення з 1 вересня 12 спільних митних постів уздовж кордону з Придністров’ям. Але через кілька місяців виявилося, що в Кишиневі Київ зрозуміли не зовсім правильно: Україна апріорі не могла «брати участь в економічній блокаді регіону», а створення таких постів, за словами українського лідера, можливо тільки за згодою адміністрації Придністров’я.

А ось думка головного радника МЗС України Євгена Левицького: «Ми не проти організації спільного контролю з молдовською стороною. Але це, по-перше, вимагає відповідної юридичної бази. За українським законодавством, розміщення іноземних служб на нашій території без відповідного рішення Верховної Ради не дозволяється. По-друге, необхідно встановити паритет: якщо молдовські служби присутні на нашій території, то й частина наших митників повинна бути на їхній території. По-третє, наші експерти разом із молдовськими провели обстеження всіх пунктів пропуску — у жодному з них не створено умов для організації такого контролю. Таким чином, установити ці пости одним розчерком неможливо».

Хоч як там було, а саме відмова від створення спільних українсько-молдовських постів зробила Україну другою мішенню інформаційних нападок із боку керівництва РМ. Примітно, що натякати на неоднозначні зв’язки Києва з «бандою Смирнова» Воронін почав буквально наступного дня після повернення з чергового московського турне — до цього він обмежувався заявами про те, що процес створення спільних постів на українській території просто гальмується на рівні клерків.

«У Придністров’ї продовжує процвітати контрабанда. Те, що вони творять, — це беззаконня. Якщо це робиться за сприяння України, треба запитати і з України». Або це: «Ми в Молдові зрозуміли, що Смирнов бандит. Незрозуміло, ким він є для України...».

Воронін здаватися не збирається.

Проте все, чого йому вдалося домогтися на сьогоднішній день — то це повного припинення переговорного процесу з Тирасполем. Причому, якщо Смирнов стверджував, що готовий проводити переговори з будь-яким президентом РМ, то Воронін, як і раніше, твердить, що «з угрупованням Смирнова й зі Смирновим неможливо вести ніяких переговорів» — «це кримінальне угруповання».

Вельми важливо, що з Вороніним багато в чому згодні й у Парламентській асамблеї Ради Європи. «У регіоні існує корумпований режим, що поставляє зброю в конфліктні зони. Це осередок напруження й нестабільності. Прем’єр-міністр Молдови обіцяв мені список країн, які підтримують економічні відносини з Придністров’ям. Рада Європи могла б посварити ці країни», — зауважив лорд Рассел Джонстон, котрий недавно побував у Кишиневі.

Для демонстрації своєї безкомпромісності (чи впертості?) на ділі Воронін підключає економічні (з 1 січня придністровські підприємства не можуть одержувати сертифікати походження товарів і практично не мають можливості виходу своєї продукції на зовнішній ринок) і дипломатичні важелі. Правда, стосовно останніх, то вони більше нагадують безпрецедентний піар-трюк. А в даному випадку — визнання своєї неспроможності самостійно вести переговори зі Смирновим. Мова йде, ясна річ, про останню заяву Вороніна в Москві. Місяць тому в інтерв’ю каналу НТБ молдовський президент закликав Володимира Путіна «поговорити» з Ігорем Смирновим. І так, щоб той «добровільно» пішов у відставку.

Здавалася б, настільки почесна роль есендівського миротворця (а може, поліцейського?) могла тільки потішити Росію, котра втратила колишній вплив на пострадянському просторі. Проте багато тамтешніх політмейкерів сприйняли ідею Вороніна як дуже небезпечний і ризикований замір: де гарантія, що після Придністров’я «словом Путіна» не захочуть скористатися для наведення порядку в Абхазії чи Нагірному Карабасі?

«Подобається комусь Смирнов чи ні, він обраний народом Придністров’я, за нього проголосувала більшість жителів, багато з котрих є і громадянами Росії. До того ж Росія є країною-гарантом безпеки Придністров’я, і вже тому не може ні в яких ситуаціях застосовувати силу», — заявив в інтерв’ю російським журналістам голова комісії Держдуми РФ із проблем Придністров’я Георгій Тихонов. Крім того, він резонно зауважив: «Якщо ж Воронін хоче врегулювати проблеми за допомогою Росії, йому час виконати свою передвиборну обіцянку — реально вступити в російсько-білоруський союз, а в його рамках... РФ вже буде вповноважена розв’язувати й на цьому рівні проблеми між Тирасполем і Кишиневом».

На пропозицію Вороніна прибрати Смирнова руками Москви Придністров’я відповіло досить жорстко — депутати Верховної Ради ПМР ухвалили постанову «Про деякі заходи для забезпечення переговорного процесу між РМ і ПМР». Суть його зводиться до того, що Тираспіль готовий переглянути доцільність побудови з Молдовою конфедеративної держави. Депутати визнали необхідність «визначити нову мету переговорів — аж до побудови фактично незалежної придністровської держави». «Усю політику Кишинева останнім часом спрямовано на невиконання раніше підписаних документів. Виходить, що ми стукаємося в замкнені двері. Отже, змушені теж переглянути свою позицію», — прокоментував рішення ВР її голова Григорій Маракуца.

На ситуацію навколо ПМР оперативно відреагували в Києві. У недавно оприлюдненій МЗС заяві Президент Л. Кучма запросив обидві сторони найближчим часом провести зустріч у Києві «із метою поновлення конструктивного діалогу й пошуку шляхів вирішення найгостріших питань двосторонньої взаємодії на взаємоприйнятній основі».

І якщо придністровська влада відповіла на пропозицію українського Президента одностайною згодою («придністровська сторона послідовно виступає за поновлення конструктивного діалогу й висловлює готовність негайно розпочати підготовку наміченої зустрічі» — МЗС ПМР), то з боку Молдови «добро» на проведення зустрічі Київ так і не одержав. У ноті, врученій посольству України в Кишиневі через десять днів після пропозиції Кучми, Воронін, по суті, ще раз підтвердив: «час компромісів минув», і молдовська влада, як і раніше, виступає за проведення переговорів у форматі «Придністров’я off». «Молдова високо цінує зусилля керівництва України як посередника, зокрема й останню ініціативу президента Леоніда Кучми щодо поновлення переговорного процесу з метою остаточного врегулювання придністровського конфлікту», — говориться в ноті. Проте, посилаючись на «непримиренну позицію придністровських лідерів у переговорному процесі» і зважаючи на те, що «молдовсько-українські переговори щодо посилення прикордонного й митного контролю не було завершено, молдовська сторона вважає своєчаснішою організацію в максимально стислі строки зустрічі на рівні глав двох держав». І тільки після цього, ніби між іншим, Кишинів заявляє: «У рамках цієї зустрічі можна було б обговорити порядок подолання існуючих перешкод в активізації переговорного процесу щодо основної проблематики конфлікту — розробки статусу Придністровського регіону на основі дотримання суверенітету й територіальної цілісності Молдови».

Утім, є дані, що реакція Кишинева насправді була набагато жорсткішою, ніж це можна побачити з тексту заяви. Так, приміром, віце-голова молдовського парламенту Вадим Мішин вважає пропозицію Кучми некоректною, оскільки вона фактично означає зустріч трьох рівноправних президентів — Вороніна, Кучми та Смирнова, на що Молдова не може погодитися. Крім того, на його думку, ця пропозиція ігнорує інших посередників — Росію та ОБСЄ. Мішин упевнений: Росію потрібно залучати до таких зустрічей уже хоча б тому, що вона має в Придністров’ї війська й озброєння.

Не плекають особливих ілюзій стосовно можливого рандеву трьох президентів і в ОБСЄ. «Не знаю, коли відбудеться зустріч на найвищому рівні. Але думаю, що в якомусь форматі де-небудь коли-небудь вона відбудеться», — зазначив на недавній прес-конференції в Кишиневі новий глава місії ОБСЄ в Молдові Девід Шварц.

Хоч як там, а Кишинів у черговий раз дав зрозуміти, що визначення статусу Придністров’я — далеко не головне питання на порядку денному молдовської влади. Схоже, Вороніну більше до душі інформаційні (економічні, політичні) «війни» проти нинішнього придністровського керівництва. І щоб посадити його за стіл переговорів із Смирновим, очевидно, потрібен потужніший важіль, аніж побажання країни-гаранта.

Іншої думки дотримуються в Україні: на Михайлівській переконані, що всі проблеми навколо Придністров’я виникають і виникатимуть через те, що досі не сформовано статус.

Як відомо, Київ і раніше робив спроби закріпити за собою місце активного посередника в процесі придністровського врегулювання. Придністров’я, після досить незначних миротворчих успіхів в Абхазії та на Близькому Сході, по суті, залишилося єдиним «надійним» плацдармом для демонстрації посередницьких спроможностей України. І хоч як це парадоксально звучить, але деякі експерти не виключають: що напруженішими будуть відносини між РМ і ПМР, то більше шансів в України зарекомендувати себе в ролі ефективного посередника та впливового гравця в регіоні. Слід відзначити, що вже зараз у деяких аналітиків є підстави думати, що Київ діє в Придністров’ї професійніше, ніж Москва: за час протистояння Тирасполя й Кишинева йому вдалося не тільки значною мірою переключити на себе фінансово-економічні потоки ПМР, а й стати основним медіатором у процесі.

Більше того, декотрі міжнародні експерти знову заговорили про те, що на сьогоднішній день немає компроміснішого документа для врегулювання придністровської проблеми, ніж запропонований Україною 1999 року «План поетапного надання статусу». Нагадаємо, що в його основу українські дипломати заклали вже досягнуті між Кишиневом і Тирасполем домовленості. За словами Євгена Левицького, згаданий план дає своєрідну програму поетапного визначення статусу Придністров’я. Спочатку сторони могли б погодитися, що в спільній державі (цей принцип описано в меморандумі, підписаному сторонами в Москві 8 травня 1997 року) РМ є єдиним суб’єктом міжнародного права, а Придністров’я — державно-територіальним утворенням у формі республіки, але при цьому поки що не визначається його рівень (автономний, федеральний або інший). На другому етапі можна було б розробити механізми імплементації вже досягнутих домовленостей. На третьому «пройтися» по найгостріших питаннях — власності, громадянству, валюті, збройних силах, бюджету, банківській системі. На цьому проміжку (2—3 роки) можна було б підписати внутрішні домовленості між Кишиневом і Тирасполем, і якщо вони ефективно спрацюють — продовжити їхню дію. Якщо ні — змінити те, що не підходить сторонам. І, нарешті, на четвертому етапі зібрати всі існуючі нововідпрацьовані угоди в єдиний пакет, який значною мірою показав би, який статус одержує Придністров’я. «Це реальний компромісний крок, який нікого не ставить «до стінки», а дає чудову можливість забезпечити остаточне врегулювання», — стверджує Євген Левицький.

Тим часом, хоч яким щирим було б бажання Києва поставити крапку в розв’язанні придністровської проблеми, поки що ясно одне: ні про який статус ПМР не може бути й мови, поки молдовський лідер не визнає, що іншого способу домовлятися, крім переговорів, дипломати ще не винайшли.