Дипломатичний екзорцизм

Цей тиждень безперечно ввійде в дипломатичні аннали, бо узгоджена висилка майже 150 російських шпигунів під дипломатичним прикриттям з 28 країн і штаб-квартири НАТО є безпрецедентною в сучасній історії.

Більшість держав Вільного світу продемонструвала свою солідарність із Об'єднаним Королівством у справі, пов'язаній з отруєнням майже місяць тому в місті Солсбері колишнього російського розвідника Сергія Скрипаля та його доньки. Для України це недвозначна підказка, хто у світі готовий протидіяти Росії і, отже, є нашим надійним партнером, а в перспективі - й союзником.

Москва вже двічі потрапила в пастку власної стратегії тотального заперечення і вимагання доказів своєї причетності до різноманітних форм агресії. На відміну від українського театру воєнних дій, під Дейр-ез-Зором "іхтманєти" перейшли географічну межу, що розділяла чи-то солдатів удачі приватної військової компанії "Вагнер", чи-то прихованих під цей набрід кадрових військових РФ і однозначно американських військових та їхніх сирійських союзників. Перейшли - і були знищені, бо американцям бракувало часу й бажання переконувати Москву. У випадку з перетином "тонкої червоної лінії" - замаху на подвійне позасудове вбивство із застосуванням забороненої міжнародним правом хімічної зброї на суверенній території іншої держави - британці витримали паузу в цілу добу, даючи Кремлю можливість надати, бодай неофіційно, якусь прийнятну версію. Очікувано, в Росії не зрозуміли, що цього разу їхній підхід знову не спрацює, і заперечили свою причетність, висуваючи найбезглуздіші звинувачення у відповідь, увімкнувши платівку з перевіреним хітом про споконвічну русофобію.

Прем'єр-міністр Сполученого Королівства вимушена була вдатися до низки каральних дій, зокрема й висилки 23 російських дипломатів, які насправді є незадекларованими співробітниками російських спецслужб. ЄС, НАТО й союзники альянсу засудили використання хімічної зброї і в більшості підтримали звинувачення Лондона у "великій ймовірності причетності Росії" до скоєння злочину. Наявність у лавах Євросоюзу "друзів Путіна" унеможливила ухвалення консенсусного рішення щодо запровадження нових обмежувальних заходів (санкцій). Але разом із тим Терезі Мей все ж таки вдалося, консолідувавши навколо себе союзників і дружні країни, завдати удару, що набрав форми скоординованого видворення російських шпигунів з 28 держав.

Передусім це має виняткове політичне значення, адже Москві дали зрозуміти, що вона протистоїть, можливо, не настільки монолітному Заходу, як це було за часів попередньої "Імперії зла", але серйозній і згуртованій більшості, дії якої є надзвичайно болючими. Питання послаблення санкцій та пошуку компромісів знову втратили актуальність: принаймні голоси корисних ідіотів і "друзів Путіна" на певний час трохи стишаться. У Росії заголосили про повернення холодної війни з усіма відповідними наслідками. Голова Ради з питань зовнішньої та оборонної політики Федір Лук'янов б'є на сполох: "насправді обстановка відчутно гірша", бо "попередній термін ("холодна війна". - О.Х.) відсилає до ситуації сорокарічної давності, яка була набагато зрозумілішою, більш керованою і підпорядковувалася досить чітко визначеним правилам поведінки - формальним і неформальним. Сьогодні нічого цього немає, симетричність неможлива за визначенням (увесь світ складається з суцільних асиметрій, і ця багатостороння висилка, де незрозуміло, як узагалі правильно реагувати, - важливе свідчення того), а безвідповідальність публічних заяв викликає справжній острах". Цей зовнішньополітичний експерт, який конвертує брутальну політику Кремля у прийнятні політологічні категорії і транслює їх на Захід, чомусь не згадав, що власне путінська Росія, будучи за переважною більшістю параметрів (окрім, звичайно, ядерної зброї), країною "третього світу", розпочала гру без правил, спрямовану на зміну status quo руйнуванням повоєнного світового устрою.

Кремлівські аналітики, пропагандисти й представники влади навмисно оминають згадку про шпигунів, розповідаючи про необхідність тримати дипломатичні канали комунікацій відкритими, особливо в часи суцільної невизначеності. Втім, окрім сигналу солідарності та політичної єдності, висилка півтори сотні росіян - це потужний удар по розгалуженій шпигунській мережі на території країн Заходу. Нехай спроможність РФ вести шпигунську та підривну роботу повністю й не придушена, але на тривалий час значно зменшиться. Це може означати також те, що після втрати Росією цінних каналів інформації та інструментів впливу здатність Кремля розхитувати європейську й євроатлантичну єдність, завдаючи точкових ударів, дещо послабиться.

Прем'єр-міністр Нової Зеландії, наче вибачаючись, каже, що, попри беззастережну підтримку союзників, він не може вислати російських шпигунів… бо "за цією ознакою ми нікого не знайшли. Адже, якщо б вони були (шпигуни. - О.Х.), то ми вже вжили б відповідних заходів".

Інша ситуація в Сполучених Штатах, які вислали найбільше росіян - 60 - і закрили генеральне консульство РФ у Сіетлі, оскільки звідти велося спостереження за військово-морською базою Кітсап, де зберігаються ядерні боєзаряди і яка є портом приписки більш як половини підводних човнів - найважливішої компоненти ядерної тріади (яку складають три засоби доставки ядерних боєзарядів - атомні підводні ракетоносці, наземні міжконтинентальні балістичні ракети і стратегічна авіація). Нагадаємо, що наприкінці 2016 року за втручання у президентські вибори адміністрація Барака Обами оголосила persona non grata 35 російських "дипломатів", а також змусила закрити генеральне консульство РФ у Сан-Франциско. А доти найбільші прояви екзорцизму були 2001 року, коли адміністрація Джорджа Буша-молодшого вислала 51 шпигуна у зв'язку з викриттям агента ФБР Роберта Ханссена, який працював на радянську, а потім російську розвідку; а також - далекого 1986-го, коли Рональд Рейган відправив за залізну завісу 55 радянських бійців невидимого фронту.

Те, що Сполучені Штати вислали шпигунів більше (у понад 2,5 разу), ніж постраждала Британія, дало привід Федору Лук'янову "задуматися про те, хто, власне, є основною рушійною силою і "бенефіціаром" цієї історії. Виходить, що Вашингтон - флагман нової холодної війни". Так, справді, інші країни значно поступаються за кількістю вигнаних, але ж щодо них і підривні дії вчинялися в значно менших масштабах. До того ж вони мають набагато менші представництва в Росії, тому враховували те, що росіяни вдадуться до симетричних дій. Так, скажімо, Румунія, виславши начебто лише одного шпигуна, очікує скорочення власного дипперсоналу на третину, бо в Москві працюють лише три румунські дипломати.

Нехай і символічно, але важливими стали рішення традиційно проросійського Рима (вислав двох шпигунів) і Берліна. Втім, останній показав високий стиль візантійської політики. Німеччина, яка була і залишається локомотивом запровадження обмежувальних заходів ЄС, вислала чотирьох шпигунів, але разом із тим майже синхронно дала остаточний дозвіл на будівництво та експлуатацію надзвичайно важливого для Владіміра Путіна газогону "Північний потік 2", що збільшить і без того відчутну (40% ) залежність від російського газу.

Анкара, політика якої зазнала відчутного крену в бік Москви після невдалого перевороту 2016 року, не приєдналася до кампанії масової висилки, проте дала можливість ухвалити консолідоване рішення у Північноатлантичному альянсі про вигнання сімох та відмову в акредитації ще трьох російських "дипломатів".

ЄС відкликав свого посла в РФ (німця за походженням) для консультацій, що є промовистим сигналом кризи у відносинах. Те саме зробили Болгарія, Люксембург, Мальта, Словаччина і Португалія, які не висилали російських "дипломатів". Фактично саботували неформальне рішення Єврокомісії лише Греція, Кіпр і Австрія. Канцлер Австрії Себастьян Курц надав перевагу "відкритим каналам" зв'язку з Москвою та ролі своєї країни як "будівничого мостів між Сходом і Заходом". Іншого годі було й очікувати.

Незгода президента Мілоша Земана з рішенням уряду про висилку трьох шпигунів, а також його доручення спецслужбам розслідувати, чи могла бути Чехія причетна до виготовлення хімічної зброї (цю конспірологічну версію озвучила речниця російського МЗС Марія Захарова), спричинили хвилю обурення й звинувачень у державній зраді на його адресу. Довести це, а тим більше здійснити процедуру імпічменту видається малоймовірним, а от посилення політичного тиску - гарантоване.

Прем'єр-міністр Нідерландів потрапив під критику "Фундації катастрофи МН-17", що об'єднує родичів загиблих пасажирів малайзійського літака, збитого над Донбасом російським ЗРК "Бук". Цілком легітимною була претензія, чому уряд вислав двох російських шпигунів на знак солідарності зі Сполученим Королівством, де постраждали троє осіб, а не відреагував належним чином, коли було вбито 193 власних громадян. Марку Рютте довелося переконувати, що треба бездоганно завершити міжнародне розслідування, щоб не було жодних сумнівів у його неупередженості…

Попри схвалення висилки чортової дюжини шпигунів з України (ми посіли третє, після США та Сполученого Королівства, місце), експертна спільнота й широка громадськість ставлять аналогічні запитання: чому Банкова солідаризувалася з Даунінг-стрит, 10, а не зробила того самого у зв'язку з російською агресією, що не припинялася жодного дня за чотири роки?

Торік Саудівська Аравія, ОАЕ, Бахрейн, Мавританія і Єгипет розірвали дипломатичні відносини з Катаром лише на підставі звинувачень останнього у підтримці екстремізму, відносинах з Іраном та через невдоволення редакційною політикою телеканалу Аль Джазіра. Хіба збройна агресія, окупація Донецька й Луганська, анексія Криму, вбивство понад десяти тисяч українських громадян не є вагомішою підставою для розриву дипломатичних відносин? Хіба сліди бодай двох найзухваліших убивств у центрі Києва - колишнього депутата Державної думи РФ Дениса Вороненкова й одного з керівників української розвідки полковника Максима Шаповала - не тягнуться за "порєбрік"?

Звинувачуючи у зрадофільстві й непрофесіоналізмі експертів, влада вводить суспільство в оману, коли стверджує, що розрив дипломатичних відносин унеможливить "врегулювання конфлікту в Донбасі", позбавить можливості захищати бранців Кремля тощо. (Про це докладно йшлося в статті Олександра Самарського "Дипломатичні відносини з Росією: міжнародна практика vs українська стратегія" (див. DT.UA № 16 від 28 квітня 2016 р.)

Лукавить, коли говорить нам, що "наші дипломатичні відносини з РФ де-факто заморожені", "зведені до критичного мінімуму, в посольствах залишаються кілька рядових дипломатів і консули". У цьому контексті незрозуміло, що робитимуть 66 російських "дипломатів", які і далі працюватимуть в Україні після висилки тринадцяти (про що повідомила заступник міністра закордонних справ Олена Зеркаль), коли фактично відсутній політичний та й будь-який інший діалог. Понад те, чомусь українських дипломатів у Росії на 20 менше. Тому не дивно, коли західні експерти кажуть, що такий стан справ і традиційні їхні претензії з приводу повільних або й узагалі вдаваних реформ лише посилюють сумніви в щирості української влади. Саме це є причиною того, що провідні західні мас-медіа досі використовують нерелевантний терміни "проросійські бойовики" або "сепаратисти" замість "проксі", "незаконні", "нерегулярні збройні формування", створені, підтримуванні та керовані Російською Федерацією, які воюють виключно в її інтересах. Тому заниження статусу відносин є таким самим обманом, як і de jure мирний час, коли de facto в Україні війна з Росією.

Схоже, що від Сполученого Королівства нас відрізняє готовність грати в ігрища під назвою "гібридна війна", коли вона має цілком традиційні форми збройної агресії. Тому проблема не в незвичному характері війни, а в хибному, гібридному мисленні й реакціях, хоча це вже інша історія…