Дайте їм перспективу!

Реформи посткомуністичних країн, починаючи з 1989 року, переслідувала «дилема одночасності». Перед цими державами стояло особливе завдання - одночасно реалізувати політичну, економічну, соціальну та культурну трансформації, що спонукало деяких учених заявити про «теорему неможливості» стосовно шансів на успіх такого множинного транзиту. Однак офіційна пропозиція Брюсселя у 1990-х вступити в Європейський Союз допомогла зняти проблему «дилеми одночасності» для ряду країн колишнього радянського блоку. Дальші зусилля цих держав, спрямовані на досягнення мети членства в ЄС, привели до досить позитивних результатів реформаторських починів у Центральній та Східній Європі. Брюсселю слід зробити висновок зі свого успіху в нових країнах ЄС і також надати перспективу можливого майбутнього членства в Союзі чотирьом із шести країн, котрі входять у програму Східного партнерства (СП), а саме Україні, Молдові, Грузії та Вірменії.

Усі шість країн - учасниць СП так чи інакше є частиною Європи. Проте жодній із них поки що не було надано офіційної перспективи вступу в ЄС за умови їх успішної реформації. Звісно, два офіційних східних партнери ЄС - географічно найближча Білорусь і найвіддаленіший Азербайджан - нині занадто далекі від стандартів ЄС, аби всерйоз обговорювати якісь перспективи. Однак названим вище чотирьом державам можна було б уже сьогодні офіційно пообіцяти розпочати переговори про вступ до ЄС у разі виконання цими країнами фундаментальних умов членства в Союзі. Брюсселю не слід зволікати з цією ініціативою. Досвід відносин ЄС із центрально- та східноєвропейськими країнами з 1989 року доводить ефективність його сміливих кроків.

Посткомуністична «дилема одночасності»

Тепер уже мало хто пам’ятає, яким похмурим видавалося в 1990 році майбутнє країн колишнього соціалістичного блоку (за винятком Східної Німеччини). Після падіння
залізної завіси навіть досвідчені політичні аналітики були скептично налаштовані щодо демократичних перспектив у Центральній та Східній Європі. Деякі відомі експерти з питань демократизації стверджували, що процес встановлення верховенства права, розвитку ліберального суспільства і політичного плюралізму буде повільним і трудомістким. Як вважалося, колишніх сателітів СРСР переслідує «дилема одночасності».

Це означає, що перед посткомуністичними країнами стояло не тільки завдання демократизації - серйозний виклик сам собою. Про це свідчить, наприклад, сумна доля першої німецької демократії, тобто Веймарської республіки. Країни, які здобули незалежність, мусили також лібералізувати свої планові економіки, відродити громадянські суспільства, майже повністю знищені за десятиліття більшою чи меншою мірою тоталітарного правління, побудувати самодостатні національні держави на основі часткових або повних колоній СРСР, - і все це потрібно було зробити одночасно. Ця проблема навіть спонукала деяких політологів розвинути «теорему неможливості» щодо шансів на швидкий і повний перехід до демократії в посткомуністичних регіонах Європи та Азії.

Виклики, які стояли перед реформаторами колишніх демократичних транзитів, наприклад у Центральній і Південній Європі, Східній Азії або Латинській Америці, зазвичай були більш обмежені. Часто ці завдання зводилися до однієї або двох суспільних сфер, наприклад до переходу від імперської авторитарної держави до демократичного національного порядку, як це було у Веймарській республіці. На Заході та в інших регіонах формування конкурентних ринкових економік, консолідованих правових держав, згуртованого громадянського суспільства, збалансованого конституційного порядку, структурованих багатопартійних систем і, нарешті, плюралістичного політичного режиму відбувалося впродовж десятків років, якщо не століть. Своєю чергою, у Східній Європі всі ці транзити - економічний, соціальний, культурний і політичний - мали відбутися швидко й синхронно. Кожен із них мав бути успішним - для забезпечення успіху решти реформ. На початку 1990-х років вважалося, що виконати таку велику кількість завдань стрімко і одночасно вкрай складно. Беручи до уваги «дилему одночасності» та ще більш песимістичну «теорему неможливості», деякі компетентні політологи прогнозували, що нам доведеться довго чекати, аби в Східній Європі виникли повноцінні й стабільні демократії.

Подолання «дилеми»

Проте вже на середину першого десятиліття XXI ст. більшість центрально- і східноєвропейських країн на диво плавно й успішно перетворилися на консолідовані демократії. Цим державам знадобилося лише близько 15 років, щоб створити більш-менш конкурентні економіки, стабільні ліберальні демократії, інтегровані національні співтовариства, істотні цивільні структури та функціональні адміністративні апарати. Більше того, розвиток деяких із цих країн, - наприклад Естонії або Польщі - після падіння залізної завіси став гідним особливого захоплення прикладом трансформаційного успіху. Ці нові держави-члени сьогодні є цінними складовими охопленого кризою ЄС. З настанням фінансової кризи в Європі аж ніяк не молоді посткомуністичні члени Союзу, а, хоч як це дивно, старші його учасники типу Греції й Іспанії, а також одна із засновниць Європейського співтовариства - Італія стали найбільшим головним болем Брюсселя. Одним із зовнішніх чинників, який у другій половині 1990-х різко змінив контекст східноєвропейських трансформацій, була смілива пропозиція можливого майбутнього членства в ЄС, зроблена ряду посткомуністичних країн політичними лідерами Західної Європи. Публічна обіцянка Брюсселя надати цим країнам статус кандидатів і, врешті-решт, повне членство в ЄС у разі виконання ними так званих Копенгагенських критеріїв допомогла юним демократіям Європи видозмінити їхні політичні дискурси, переформатувати партійну боротьбу і пом’якшити соціальні конфлікти. ЄС надав чіткі й переконливі умови, реалізація яких відкривала шлях до переговорів про вступ до Союзу. Більше того, Брюссель дав чіткі рекомендації, як саме і в які терміни ці країни повинні трансформуватися в ліберальні демократії з верховенством права і створити конкурентну ринкову економіку, щоб стати учасниками європейської інтеграції. Посткомуністичним країнам дали зрозумілий сигнал: ви можете стати членами ЄС, якщо здатні адаптувати своє законодавство, свою правозастосовну практику, публічну політику і ринкову економіку в адекватно функціонуючі всередині Союзу.

На тлі такої серйозної пропозиції Європейської ради мета вступу в ЄС для посткомуністичних еліт стала потужним об’єднавчим принципом і загальновизнаним стандартом. Реальний шанс втілення їхньої давньої мрії про «повернення в Європу» допоміг цим народам подолати типову трансформаційну агонію суспільно-політичних конфронтацій, які досі спостерігається в багатьох пострадянських державах. Перспектива приєднання до ЄС, а також статус кандидата і переговори про входження до Союзу стали важливими новими обставинами в рамках демократичного транзиту цих країн. Про них ще не здогадувалися скептично налаштовані політологи на початку 1990-х років. Окрім деяких інших сприятливих чинників, недооцінених попередніми прогнозами, перспектива вступу в ЄС стала важливою протидіючою силою, яка певною мірою нейтралізувала «дилему одночасності» і спростувала «теорему неможливості».

Звісно, політологи й економісти досі сперечаються про точну міру і навіть інколи про природу впливу перспективи членства та переговорів про вступ до ЄС на розвиток цих країн. Наприклад, пропозиція можливого майбутнього входження в Союз була значно менш ефективною стосовно деяких колишніх республік Югославії, а також у випадку з Албанією. Більше того, досі незрозуміло, чи були різні ефекти процесу зближення з ЄС завжди позитивними для країн-кандидатів. Так, відзначалося, що тісна й майже виключна взаємодія на урядовому рівні між ЄС і кандидатами в чомусь стримувала реформи відносин між державою та суспільством, тобто насправді заважала розвиткові значущого «третього сектору» у посткомуністичних країнах.

Ефекти надання перспективи членства в ЄС

Однак, попри ці та деякі інші критичні зауваження, сьогодні знайдеться небагато людей, які принципово б поставили під сумнів значний і сприятливий вплив, що його справила пропозиція про вступ, а також наступна пильна увага, приділена Брюсселем таким країнам, як Словаччина, Болгарія чи Румунія. Крім того, сьогодні вже можна говорити про те, що аналогічна історія відбувається з Хорватією. Можливо, колись те саме можна буде сказати навіть про неймовірний приклад із Сербією після падіння режиму Мілошевича. Хто міг передбачити якихось 15 років тому, що Сербія вже відносно скоро стане офіційним кандидатом у члени ЄС, і нині активно обговорює питання про повноправне входження до європейської співдружності? Адже в 1999 році військові літаки не тільки США, а й Франції, Сполученого Королівства, Німеччини та інших країн ЄС бомбили цілі в Югославії, що тоді розпадалася...

Своєчасна й однозначна пропозиція про членство в ЄС стала безпрограшною угодою для всіх учасників. З одного боку, вона дала східноєвропейським націям чітку скерованість до їхнього бажаного «повернення в Європу». З другого, відкритість Брюсселя допомогла задовольнити західноєвропейські інтереси безпеки через стабілізацію колишніх країн Варшавського договору, а також трьох прибалтійських республік колишнього СРСР. Історично швидка трансформація й інтеграція Центральної та Східної Європи була одним із найбільш помітних епізодів в історії розширення ЄС. У цей час пропозиція про вступ до ЄС визначає й основний напрям поступової трансформації Західних Балкан.

Разючі відмінності щодо успішності транзиту між тими країнами радянського блоку, яким було дано перспективу вступу, і тими, хто такої перспективи не дістав, ілюструють дану тезу. Посткомуністична трансформація за межами нових східних кордонів ЄС, як і раніше, підривається дією «дилеми одночасності», як і прогнозували політологи на початку 1990-х. Було і є, щоправда, безліч інших програм і пропозицій ЄС для її східних сусідів, як, наприклад, у випадку з Україною, - Угода про партнерство і співробітництво, підписана в 1994 р., План дій, прийнятий у 2005 р., чи Угода про асоціацію, парафована, але не підписана в 2012 р. Однак, попри ці та інші подібні ініціативи, у цілому спостерігається збільшення розриву між політичним, соціальним і економічним успіхом у Центральній і Східній Європі, а також Прибалтиці - з одного боку, і різними стагнаційними й регресивними процесами в ряді решти пострадянських країн, а саме в Росії, Білорусі, Україні та Азербайджані - з другого. Якийсь прогрес у підготовці до асоціації з Євросоюзом останнім часом спостерігається лише в деяких країнах, як, наприклад, у Молдові чи Грузії, які через свій невеликий розмір та нечисленне населення, розраховують, що ЄС зміг би їх інтегрувати швидко і без особливих зусиль.

Усе це свідчить про те, що перспектива членства або ж її відсутність відносно посткомуністичного простору відіграє набагато більшу роль, ніж, очевидно, вважає (а може, навіть бажає) ЄС. Попри окремі тривожні відхилення в політичному розвитку таких нових членів ЄС, як Румунія та Угорщина, результати інклюзивної політики Євросоюзу відносно центрально- і східноєвропейських країн загалом вражають. Переговори про вступ до ЄС, процедури та кінцеві результати були, зрозуміло, складнішими, ніж це тут описано. Поточна соціально-економічна ситуація на нових територіях ЄС від Латвії до Болгарії, як і раніше, залишається неоднозначною. Як уже зазначалося, у Західних Балканах перспектива вступу до ЄС дотепер є лише обмежено ефективним інструментом. Однак офіційна пропозиція розпочати переговори про приєднання до Союзу за умови виконання тією чи іншою країною Копенгагенських критеріїв - тобто створення інститутів, які гарантують демократію, права людини та економічну конкурентоспроможність - виявилася дуже ефективною стратегією для центрально- і східноєвропейських країн колишнього радянського блоку. Отже, той самий підхід варто застосувати й до найбільш просунутих офіційних східних партнерів ЄС.

Як використати інструмент перспективи членства надалі?

Звичайно ж, країни, які входять до програми Східного партнерства, усе ще перебувають далеко чи навіть дуже далеко від готовності до вступу в ЄС. Крім того, Брюссель, зрозуміло, має переконатися в тому, що пропозиція про можливе майбутнє входження до ЄС не використовуватиметься з пропагандистською метою такими антидемократичними політиками, як президент України Віктор Янукович. Перспектива членства в ЄС має бути сформульована таким чином, щоб виключити будь-яке припущення нібито Брюссель заохочує авторитарні тенденції. Але всі ці питання належать, швидше, до розділу «Як саме це зробити?», а не до категорії «Чи варто це робити взагалі?». Для ЄС було б стратегічно неправильно згаяти історичний шанс тільки тому, що потрібно докласти небагато зусиль для того, аби належним чином сформулювати можливість і критерії майбутнього членства, а також змалювати свою пропозицію таким чином, щоб вона не підтримувала авторитарні тренди, наприклад, в Україні, а, навпаки, підривала їх.

Варто згадати у зв’язку з цим, що Туреччині запропонували в майбутньому стати членом європейської співдружності ще в 1963 році, і в 1999 вона справді набула статусу офіційного кандидата в члени ЄС. Однак дотепер залишається незрозумілим, коли і чи взагалі вступить у Союз ця сьогодні відносно економічно успішна країна. На тлі випадку з Анкарою видається нелогічним, що Брюссель, як і раніше, уникає будь-яких позитивних публічних сигналів Тбілісі, Кишинева, Києва й Єревана. Сьогодні ЄС міг би без ризику для себе надати своїм офіційним східним партнерам умовну перспективу членства в Союзі. Спираючись на відкритість питання про прийняття Туреччини, що триває вже майже 50 років, таку пропозицію можна було б зробити без запуску необоротного й автоматичного процесу повного приєднання країн Східного партнерства до ЄС.

Продовжуючи відмовлятися від надання перспективи можливого майбутнього членства своїм східним партнерам, ЄС діє всупереч інтересам власного населення, так само, як і насущним устремлінням українців, молдован, грузинів і вірменів. Брюссель чомусь не користується відносно простою і невитратною можливістю підтримати демократичні тенденції в країнах Східного партнерства. Таким чином, ЄС несе частину відповідальності за те, що ці країни, як і раніше, перебувають у поганих соціально-економічних умовах і гібридних політичних режимах, тобто залишаються жертвами «дилеми одночасності». Своєю нераціональною впертістю Союз позбавляє прозахідні політичні еліти цих держав найбільш важливого аргументу прийняття європейської моделі розвитку. У результаті ці посткомуністичні країни продовжують уже двадцять років хитатися між авторитарними та демократичними порядками й практиками - як і було спрогнозовано прихильниками «теореми неможливості» на початку 1990-х. Періодично пострадянські республіки зазнають політичних потрясінь, які підводять їх до межі громадянської війни, як це було в Грузії у 2003 році чи в Україні у 2004-му. Перспектива триваючої нестабільності на пострадянському просторі суперечить інтересам усіх народів Європи - і на заході, і на сході субконтиненту. Заради власної майбутньої безпеки ЄС слід покінчити зі своєю короткозорістю, допомогти країнам Східного партнерства подолати «дилему одночасності» та зробити сміливий крок у бік завершення європейського проекту.