CОЮЗ РФ І БІЛОРУСІ: СІМ РОКІВ ДЕКЛАРАЦІЙ

Білоруський президент Олександр Лукашенко точно не вивчав у Могильовському педінституті основи маркетингу. Проте здібності в нього до цього предмета просто вроджені: впродовж семи років бацьку вдавалося продавати товар завдяки одній його назві — Союз Росії та Білорусі. І покупцем цього продукту був не хто інший, як гранично прагматичний у питаннях інтеграції Кремль. Суми, що сплачувала за реанімацію братерського союзу Москва, обчислюються сотнями мільйонів доларів. Це й постійні перерахування Банку Росії на стабілізацію білоруської валюти. І втрати «Газпрому» на цінових пільгах: щорічні «пожертвування» Мінську в 500 млн. доларів неспроможні були компенсувати навіть вигоди від газового транзиту через територію Білорусі до Польщі, Литви, Німеччини, Голландії та Великобританії. При тому, що цей шлях обходився Москві в два з половиною рази дешевше, ніж український.

Відкрите протистояння між першими особами російсько-білоруського Союзу розпочалося задовго до того, як державні ЗМІ РБ узвичаїли висловлювання «білоруське 11 вересня». Так образно вони охрестили 18 лютого 2004 року, коли Росія повністю припинила постачання газу до Білорусі, а Лукашенко отримав право заявити: «Такого безпрецедентного кроку, як відключення людям газу взимку при майже 20-градусному морозі, ще не було від часів Великої вітчизняної війни». Росіянам ця одноразова акція обійшлася в 12 млн. дол., білоруський президент із її допомогою додав кілька відсотків до свого рейтингу, що сьогодні коливається в районі 28% — досить скромно як для «рятівника нації». Та якщо врахувати, що дві третини білорусів уже «передумали» створювати зі своїми східними сусідами союзну державу, у бацьки є шанс її наростити. Добре що заяв на кшталт «наші відносини з Росією ще довго будуть отруєні газом», у його арсеналі більш ніж досить.

Востаннє союзну державу Путін і Лукашенко «створювали» у січні 2003 року. Тоді ж називалися і конкретні терміни: 1 липня — народження спільного російсько-білоруського підприємства з транспортування газу через Білорусь до західних країн, 1 січня 2005 року — впровадження у вотчині Лукашенка безготівкового російського рубля. Потім політичне об’єднання та прийняття єдиної Конституції.

І, можливо, все йшло б за планом, якби Мінськ вчасно не виявив: створення газового СП — не що інше, як купівля «Газпромом» контрольного пакета акцій (51%) «Білтрансгазу». Впровадження в Білорусі рубля зовсім не означає створення ще одного емісійного центру — у білоруській столиці. А політичний альянс за російським сценарієм більше нагадує «імперське захоплення». Нагадаємо, що він припускає входження Білорусі до складу РФ «хоч повністю, хоч по частинах». Зокрема, Путін казав про приєднання до Росії шести білоруських областей (за що отримав від Лукашенка характеристику «лідер гірший за Леніна і Сталіна»). Щоправда, є в Кремля й інший сценарій інтеграції — за прикладом Європейського Союзу. Та з ним теж проблеми: у Москві побоюються, що об’єднання Білорусі з Росією за зразком ЄС може відродити порочну практику СРСР, коли всі республіки ділилися на союзні та автономні (образно — перший і другий сорт). У цьому зв’язку не виключено, що деякі суб’єкти в складі РФ згодом можуть розпочати вимагати «білорусізації» — підвищення свого статусу до статусу Білорусі.

Сценарій же Лукашенка такий: збереження суверенітету та рівноправність РБ у складі Союзної держави, функціонування загальної валюти при двох рівноправних емісійних центрах у Москві та Мінську, формування наднаціональних органів союзного управління. Останній пункт особливо важливий. На думку деяких експертів, реалізація цього варіанта припускала б обрання на посаду номінального президента Союзної держави. Лукашенко ж поруч із Путіним значився б у президентах одного з двох рівноправних суб’єктів союзної держави. Це за того, що Росія в 85 разів більша за Білорусь за територією, у 14,5 разу — за населенням та у 25 разів — за обсягом економіки.

Хоч як там було б, ризик отримати черговий інтеграційний викидень не лякає ні Лукашенка, ні Путіна. Швидше, навпаки. Сила тяжіння Володимира Володимировича до Союзу пояснюється кількома причинами. По-перше, провал російсько-білоруського об’єднання красномовніше багатьох фактів продемонстрував би, що Москва неспроможна відновити контроль навіть над своїм найвірнішим пострадянським послідовником. А от успіхи Росії та Білорусі на шляху союзної коаліції могли б ініціювати різке пожвавлення реінтеграційних процесів на території колишньої «великої імперії» у цілому.

По-друге, у Москві усвідомлюють, що з розширенням НАТО і ЄС інтерес до Білорусі в західних столицях зріс у геометричний прогресії. Особливо пожвавилися ті члени розширеного ЄС, що претендують на розроблення його східного виміру. З іншого боку, і сам Лукашенко не проти позагравати з Брюсселем і Вашингтоном. «Сьогодні Євросоюз — наш найближчий сусіда, а з сусідами потрібно жити, як із ріднею», — звучало минулого тижня в щорічному посланні білоруського президента парламенту. А другий заступник держсекретаря США Стівен Пайфер, який нещодавно відвідав Мінськ, був просто приголомшений зміною тону білоруського керівництва. «Ні для кого не секрет значення США у світі. Ми це чітко усвідомлюємо й прагнемо працювати зі Сполученими Штатами», — розсипався в люб’язностях міністр закордонних справ РБ.

У Москві, звісно ж, не могли не помітити, що, попри всю критику режиму Лукашенка, США сьогодні займають перше місце з загального обсягу прямих інвестицій у Білорусь. Тоді як братня Росія друге. Частка американського експорту в РБ торік становила близько 60%. Мінську, у свою чергу, вдалося проштовхнути на американський ринок свою радіолокаційну апаратуру, електрообладнання, верстати для обробітку металів, діагностичні реагенти. А Борисівська швейна фабрика, за свідченням джерел «ДТ», охоче приймала замовлення на виготовлення форми для «натовських» солдатів. Зрозуміло, що такі дипломатичні маневри Мінська ще більше переконують Кремль у слушності формули, «виведеної» одним кремлівським політологом: «Якщо ми втратимо Білорусь — підбере її Захід».

По-третє, без Білорусі Росія втратить шанс наростити свій військовий потенціал. Понад те, їй ще доведеться конкурувати з продукцією білоруського ВПК на зовнішніх ринках. Військові експерти думають, що розрив між доходами Білорусі й Росії від експорту зброєю вже в найближчому майбутньому може бути зведений до мінімального. Цьому сприяє державне відомство з розвитку ВПК, яке, за наявною інформацією, уже створюється в Мінську. Нагальні кроки Лукашенка в цьому напрямі військові експерти пов’язують із його недавнім (уже другим за рахунком) візитом до Сирії.

Що ж до співробітництва з братньою Росією, то воно останнім часом набуло просто анекдотичного характеру. У пресу просочилася інформація, що Лукашенко готовий виставити Москві 25-мільярдний рахунок за послуги у військовій сфері. За оцінками російських експертів, Мінськ може зажадати від Кремля до 5 млн. дол. щорічної орендної плати тільки за РЛС «Волга» і до 7 млн. дол. за пункт управління підводними човнами у Вілейці.

І останнє. Попри гостре неприйняття постаті Лукашенка, у Кремлі розуміють: головна причина, через яку білоруський президент чіпляється за Союз Росії та Білорусі — пролонгація його владних повноважень. Це в усій красі було продемонстровано під час підготовки Конституційного акта союзної держави. Кажуть, що сам по собі документ був важливий для бацьки лише разом із питанням про продовження своїх президентських повноважень. Росіяни розуміють, що задля невеликої перспективи збереження влади Лукашенко може піти навіть на урізання суверенітету Білорусі. Хоч як важко домовлятися з Олександром Григоровичем, із його наступником знайти спільну мову, можливо, буде й зовсім нереально.