Чотири «Мінська»

Раніше, до входження в процес, я був переконаний: головна проблема «Мінська» в тому, що там не названо чітко другу сторону конфлікту й не позначено її обов'язків. У Комплексі заходів щодо виконання Мінських угод від 2015 року всі зобов'язання покладено тільки на Україну. Відповідно, він виписаний як умови односторонньої капітуляції України. Але, як виявилося, ця проблема вторинна, в мінських документах є потенціал її вирішити.

Істотніший — основоположний дефект «Мінська», який я побачив, опинившись усередині процесу: «Мінськ» — це не те, що нам показують і що ми бачимо…

 Ба більше, нинішній Мінський процес — це тотальне порушення самих Мінських домовленостей! «Мінськ» сьогодні — це не діалог сторін на основі документів, а набір тупикових «традицій» і стереотипів, нав'язаних нам як власною владою, так і противником.

Мабуть, найнебезпечніший із них: «Мінськ — це мир». Буцім варто тільки його виконати — як зразу настане «врегулювання конфлікту». При цьому слово «врегулювання» кожен розуміє по-своєму…

Сайт президента России

«Мінськ» — не мир!

Розкривати цю тезу, мабуть, слід із нагадування, що війна Росії з Україною гібридна й ведеться не тільки в Донбасі. На Сході використовується лише один, воєнний, інструмент цієї війни. Тому навіть якщо на Донбасі перестануть стріляти, миру Україні це не принесе, оскільки гібридна війна триватиме. Тобто «Мінськ» — це, апріорі, тактичний інструмент, а не панацея від війни.

Це важливо чітко усвідомити, аби правильно розуміти, що таке «Мінськ». Нині з цим катастрофічна проблема…

Багато хто вважає його «дорожньою картою до миру». Це помилкове уявлення. Хоча б тому, що «Мінськ» — це документи, підписані представниками України, Росії та ОБСЄ у вересні 2014 року, і «Комплекс заходів…», підписаний ними ж у лютому 2015-го. І те, і те — «Мінськ», однак відмінності між ними істотні! А простуючи в різних напрямках, неможливо йти до однієї мети.

Ще логічніше для обґрунтування хибності такого стереотипу буде згадати про умови, в яких укладався «Мінськ-2». Що його, до речі, Росія вперто намагається зробити «Мінськом» головним і єдиним.

«Мінськ-2» підписано в умовах військової поразки України перед російською військовою машиною. Його текст писали чотири команди лідерів Німеччини, Франції, України та Росії впродовж 16-годинних (!), украй напружених перемовин. Це зумовило і явні прогалини в логіці документа, і абсолютну протилежність його тлумачення сторонами. Вони були очевидні вже тоді, але Україна й Захід хотіли зупинити наступ РФ за будь-яку ціну, тож діяли за принципом «стільці — зараз, із грішми потім щось придумаємо». А Росія, своєю чергою, почувалася такою сильною й «розумною», що не заморочувалася дрібницями, розраховуючи дотиснути «хохлів» і їхніх «глибоко занепокоєних» партнерів.

Проблема для Москви окреслилася тоді, коли Захід прив'язав до Мінська економічні санкції, а «хохли» почали запевняти в «безальтернативності Мінська», однак нічого не робили для його виконання, в баченні Москви.

Ось тоді й означилися реальні цілі «Мінських домовленостей» для кожної зі сторін. І ніде цією ціллю не було закінчення війни між Україною та Росією. «Мінськ» і не міг ставити такої мети, оскільки він стосується тільки Донбасу, а війна почалася з Криму...

Виявилося, що Заходу «Мінськ-2» був потрібен як інструмент, щоб зупинити активні бойові дії в центрі Європи, тобто щоб стабілізувати конфлікт. Києву — як інструмент, щоб зупинити наступ РФ та ослабити її західними санкціями. Москві — як інструмент для розвалу української державності зсередини вживлянням воєнно-політичного імпланта, що послаблює імунну систему держави й паралізує, за сигналом із Кремля, її внутрішні та зовнішньополітичні органи. Або як інструмент консервації конфлікту. Цей варіант Росію теж цілком влаштовує.

Ще раз: для всіх гравців «Мінськ-2» був і залишається інструментом впливу на противників і «партнерів». І тільки! Міфічний «мир», про який нам зусібіч ось уже сім років розповідають дипломати, пропагандисти й політики, в його алгоритм не закладався з самого початку, а тому не треба обманювати ні себе, ні інших. Не варто чекати від нього того, чого він, апріорі, не може дати.

Цікаво, що наші «західні партнери» розуміли це з самого початку. Так, у своїх мемуарах тодішній президент Франції Франсуа Олланд, описуючи перебіг перемовин щодо «Мінська-2», дуже реалістично означив задум Росії: «Його (Путіна. — С.Г.) тактика полягає в розпалюванні конфліктів його прибічників із його противниками, а потім — у їх заморожуванні. Таким чином створюється сіра зона на кордоні України, Грузії, Молдови, Азербайджану. Ці держави залишаються незалежними. Але вони ослаблені й тому піддаються на російську приманку».

Сайт президента России

Як бачимо, тактика створення конфліктів у країнах-сусідах і їх заморожування з метою ослаблення цих країн — традиційна для Москви. І вона, апріорі, не націлена на мир.

Проте «Мінськ» може стати основою для досягнення миру, якщо розглядати всі мінські документи як єдиний комплекс і якщо Росія (під тиском зовнішніх або внутрішніх обставин) захоче вийти з війни.

Нині ж Москва, як і раніше, як і всі сім років, розглядає «Мінськ» виключно як інструмент ослаблення України. Відповідно, Київ має ставитися до нього так само — як до інструмента ослаблення РФ, а не як до Біблії. Гаразд, хай Біблія, якщо цього хоче бог санкцій. Але користуватися нею треба адекватно ситуації. Інакше вийде, що тебе луплять ваговитим томиком по голові, а ти використовуєш його лише для розспіву псалмів…

Ну, а тепер, розібравшись із реальною суттю «Мінська» й позбувшись безпідставних очікувань від нього, розглянемо, які ризики і можливості для України містить цей інструмент на сучасному етапі війни. І чи треба від нього відмовлятися, до чого останнім часом дедалі частіше закликають різні політики.

Чотири іпостасі «Мінська»

На сьогодні «Мінськ» представлений зразу в чотирьох іпостасях, які існують паралельно, часто суперечать одна одній і вводять в оману як спільноту, так і самих гравців.

Перша іпостась — «Мінськ» документальний. Це найбільш забутий «Мінськ». Він справді схожий на Біблію, — про нього часто говорять (коли треба), особливо росіяни; його часто цитують (переважно неправильно); його часто тлумачать (у власних інтересах); але рідко читають і намагаються не помічати ні явних суперечностей, ні явних одкровень, коли ті розцінюються як невигідні.

Це найбільш недооцінений Києвом інструмент. Хоча б тому, що, оперуючи безпосередньо документами, а не усталеними уявленнями про них, Україна отримає досить широке операційне поле. Наприклад, у тлумаченні основних спірних (як це не дивно) питань «Мінська»: хто є другою стороною конфлікту, і хто є членами ТКГ?

Представники Росії свої заяви про те, що саме ОРДЛО, а не РФ, є другою стороною конфлікту, обґрунтовують пунктом 2 Комплексу заходів щодо виконання Мінських угод. У ньому йдеться про відведення «важких озброєнь обома сторонами…» і перелічується: «— для українських військ…; — для збройних формувань окремих районів Донецької та Луганської областей України…».

Посилання на цей пункт маніпулятивне, оскільки, по-перше, «українські війська» і «збройні формування ОРДЛО» не можуть бути сторонами конфлікту, а є лише їхніми воєнними інструментами. А, по-друге, сама назва документа — «Комплекс заходів щодо виконання Мінських угод» — свідчить, що Мінські угоди були ще до «Комплексу заходів». А отже, під Мінськими угодами слід розуміти «Протокол за підсумками консультацій Тристоронньої контактної групи щодо спільних кроків, спрямованих на імплементацію Мирного плану президента України П. Порошенка та ініціатив президента Росії В. Путіна» від 5 вересня 2014 року і «Меморандум про виконання положень Протоколу за підсумками консультацій Тристоронньої контактної групи щодо кроків, спрямованих на імплементацію Мирного плану президента України П. Порошенка та ініціатив президента Росії В. Путіна» від 19 вересня 2014 року.

 Отож безпосередньо в Мінських угодах — Протоколі від 5 вересня — ідеться, що «Тристороння контактна група у складі представників України, Російської Федерації та Організації з безпеки і співробітництва в Європі досягла розуміння щодо необхідності здійснити такі кроки:

1. Забезпечити негайне двостороннє припинення застосування зброї.

…4. Забезпечити постійний моніторинг на українсько-російському державному кордоні та верифікацію з боку ОБСЄ зі створенням зони безпеки у прикордонних районах України і РФ».

 Звертаємо увагу: термін «окремі райони Донецької і Луганської областей» використовується в Протоколі лише як територіальне позначення зони дії закону про особливості місцевого самоврядування, а «представників ОРДЛО» в ньому немає взагалі.

 Таким чином, сторонами конфлікту тут прямо вказані Україна і Росія, між якими для «двостороннього припинення застосування зброї» було передбачено створення «зони безпеки у прикордонних районах України і РФ». Тобто на території двох країн, що виключає можливість тлумачення конфлікту як внутрішнього.

Ось чому росіяни на всіх рівнях систематично намагаються нівелювати «Мінськ-1» і оперувати тільки «Мінськом-2». Але Комплекс заходів щодо виконання Мінських угод не може скасувати самих угод. Він уточнює перелік заходів для їх виконання, але визначення сторін конфлікту ці заходи жодним чином не стосуються.

Утім, і в «Мінську-2» є резерви, яких Київ поки що не наважується задіяти. Зі зрозумілих причин, не озвучуватиму їх усі, але наведу тільки один приклад, що дозволив би кардинально змінити перебіг переговорів. У «Мінську-2» чітко означено тристоронній формат консультацій і, головне, роль представників ОРДЛО — консультації і погодження. А також тематика питань, із яких мають проводитися ці консультації, — місцеві вибори та особливості окремих районів Донецької і Луганської областей. Усе! Таким чином, решту питань (безпеки, економіки, обміну утримуваними особами, пропускного режиму тощо) обговорювати, згідно з Мінським Комплексом документів, потрібно з другою стороною конфлікту — Росією. Певна річ, вона буде відмовлятися, але документи дають нам право наполягати й фіксувати її відмову. І демонструвати це нашим миролюбним західним партнерам. Але ми чомусь не робимо цього…

І тут ми наблизилися до другої іпостасі «Мінська» — «Мінськ» як реальний процес: дипломатичний (ТКГ) і політичний.

Про нього постійно говорять, його постійно обговорюють і оцінюють. Та, оскільки ці оцінки базуються на помилкових уявленнях і нереальних очікуваннях, вони лише стають частиною інформаційної війни (зазвичай проти своєї ж держави) і не дають побачити ні реальних можливостей, ні реальних небезпек процесу.

Головна небезпека — в суб’єктивації ОРДЛО. Коли ще й не як сторони конфлікту, то вже як сторони переговорів. Це розпочалося не за Зеленського, але тепер посилюється. І це об'єктивний факт, який виражається в тому, що ось уже три місяці на ТКГ присутні так звані «громадські експерти республік» — саме так «офіційні» представники ОРДЛО анонсували їх появу в робочій групі з політичних питань.

І якщо раніше ці «експерти» мовчали, то на передостанньому засіданні робочої групи вони вже намагалися виступати. Тобто з робочої групи ТКГ фактично намагаються зробити ту-таки Консультативну раду, домовленість про створення якої ZN.UA  оприлюднило саме в березні минулого року.

Ні, не те щоб українська сторона мовчала: представники України на кожному засіданні ставлять питання про порушення конфіденційності перемовин. Голова делегації пише спецпредставникові чинного голови ОБСЄ Гайді Ґрау лист про неприйнятність підключення до переговорів нових осіб без згоди учасників... Але, на жаль, «Васько слухає та їсть». Ба більше, посередник і модератор переговорів ОБСЄ не проти участі невідомих людей у дипломатичному процесі й навіть створює їм для цього технічну можливість…

На останньому засіданні ТКГ українська делегація жорстко порушила питання неприпустимості присутності на переговорах засудженої за терористичну діяльність рецидивістки Маї Пирогової. Ми навіть вийшли з віртуальної кімнати переговорів, коли, попри наші попередження, росіяни стали в позу й усе-таки залишили Пирогову в кадрі. Цілком імовірно, що цієї середи її не буде на ТКГ. Але наступне засідання стане сьомим з участю несуджених «експертів». І є небезпека, що їхня присутність виллється в «усталену практику» або «традицію» зазначених переговорів. А в цьому дипломатичному процесі «традиції» і «практику» шанують чомусь набагато більше, ніж документи.

Я вже не кажу про 151 засідання з участю «офіційних» представників ОРДЛО, чиї вікна на моніторі чомусь підписані «Никанорова ДНР» і «Дейнего ЛНР»… Досі незрозуміло, кого вони представляють у перемовинах, якщо в Меморандумі 2014 року учасниками консультацій від ОРДЛО названо конкретних фізичних осіб — нині покійного Захарченка за загубленого на просторах РФ Плотницького. Може, ці двоє никаноровим і дейнегам (я вже не кажу про всіх інших, хто засідає в робочих групах) довіреності написали? Однак, за твердженням представників ОБСЄ, на цих переговорах діє домовленість не порушувати питання статусу сторін. Таким чином, сформувалася парадоксальна ситуація, коли в діалозі України і Росії за посередництва ОБСЄ говорять переважно ОРДЛО (що вважають себе «ДНР» — «ЛНР») а не Росія й Україна… Певна річ, такий «діалог» не може бути продуктивним, із погляду закінчення конфлікту.

Тут читачам, не заглибленим у тонкощі проблеми, мабуть варто пояснити, в чому, власне, небезпека суб’єктивації ОРДЛО і чому Росія робить усе, аби домогтися цього.

Багато хто вважає, що це лише питання принципу. А прибічники переговорів «хоч із чортом лисим, аби тільки про мир» думають, що це просте небажання Києва врегулювати конфлікт. Насправді прямі переговори з нелисими, але пушиліними й пасічниками, якраз навпаки, означатимуть кінець навіть надії на мирне врегулювання. Пояснюю.

Зараз, коли Україна не визволяє свої території військовим шляхом, єдиним інструментом ослаблення противника є санкції Заходу. Але якщо ми підемо на прямий діалог із Донецьком і Луганськом, то, фактично, погодимося з наративом Москви про внутрішній конфлікт. Тоді РФ цілком обґрунтовано поставить питання зняття санкцій через конфлікт, непричетність до якого «визнала» сама Україна. І є ймовірність, що їх знімуть. А коли санкції знімуть, Москва буде робити те ж саме, що робить і зараз: провокувати, фінансувати й керувати конфліктом, вибудовувати на нашій території проросійські маріонеткові утворення, але вже зовсім безкарно. Тобто вона продовжуватиме гібридну війну проти нас, але жодного інструмента для її ослаблення (крім воєнного) в України вже не буде.

У такому разі залишаться два варіанти розвитку подій: або війна триватиме, доки в Україні чи Росії не зміниться форма державності, і Донбас залишатиметься кровоточивою раною ще не один рік; або Київ застосує єдиний інструмент визволення своєї території, який у нього залишиться,— воєнний. А це — жертви!..

Ось чому Києву не можна йти на прямі переговори з «ДНР» — «ЛНР», бо це буде не крок до миру, а шлях до посилення й пролонгації війни.

Примусити агресора визнати, що він — агресор, і посилити тяжкість його відповідальності за агресію, — ось крок до миру. А кожна дія, котра дозволяє зняти з агресора відповідальність за війну, веде лише до її посилення.

Тим більше що для того, аби назвати агресора агресором, а маріонетку — маріонеткою, достатньо всього лише читати Мінські угоди й вимагати їх виконання. Тобто приводити процес у відповідність до документів, які мають його визначати.

Наприклад, у пункті 13 Комплексу заходів, яким передбачено створення робочих груп «із виконання відповідних аспектів Мінських угод», записано: «вони будуть відображати склад Тристоронньої Контактної групи». А тепер — увага! Росія заявляє, що не має стосунку до делегацій ОРДЛО. Ще два члени ТКГ — Україна та ОБСЄ — теж не включали до складу своїх делегацій ані «громадських експертів», ані навіть «офіційних представників» ОРДО й ОРЛО. Тоді що вони роблять у робочих групах і ТКГ?

Чому росіяни вдають, що вони посередники, а говорять переважно люди, які не представляють жодного із членів ТКГ? Адже це пряме порушення 13 пункту Мінського комплексу заходів. І якби передусім ОБСЄ як посередниця просто дотримувалася Мінських угод, а Київ не мовчав, та ще й пояснив це Заходу, — то Росії довелося б або визнати себе стороною конфлікту, або вийти з «Мінська» з усіма наслідками… Але…

Сайт президента России

Зрештою, якщо вже Москва так хоче, щоб цей конфлікт став внутрішньоукраїнським, хай перестане втручатися у внутрішні справи України, віддасть нам контроль над кордоном, перестане возити в Донбас гроші, зброю та «відпускників», і тоді Києву справді доведеться вести діалог із тими, хто реально контролюватиме ситуацію в регіоні. Тільки в Кремлі чудово розуміють, що без російських грошей конфлікт закінчиться через два місяці. Тому всі ці розмови про «громадянську війну» схожі на нескінченний бенефіс РФ у відрізаному від світу «русскомирском» заповіднику. І наші західні партнери з Н-4 (Нормандської четвірки), і G-7 — усі заявляють, що стороною конфлікту є Росія, а в ТКГ усі, крім України, вдають, що це ОРДЛО. У тому числі й «посередник» ОБСЄ.

Ще одна іпостась Мінських переговорів — «Мінськ міфологічний».

Це те, яким його бачать люди, якими вони вважають його цілі та можливості. Те, які наративи «зашивають» у нього сторони конфлікту і які очікування ці наративи викликають не тільки в широких мас, а й у самих гравців. По суті, це «Мінськ» як інструмент інформаційної і внутрішньополітичної війни.

Про це я вище вже частково писав. Але, крім стратегічного міфу про те, що Мінськ — це безальтернативний «шлях до миру», є ще міфи операційні, тактичні. Один із них — «Мінські угоди передбачають включення особливого статусу ОРДЛО в Конституцію».

Розгортаємо Комплекс заходів, читаємо: «Проведення конституційної реформи в Україні з набранням чинності під кінець 2015 року нової Конституції, яка передбачає ключовим елементом децентралізацію (з урахуванням особливостей окремих районів Донецької і Луганської областей, погоджених із представниками цих районів)». Є різниця між «урахуванням особливостей ОРДЛО» під час проведенням децентралізації — і закріпленням їх у Конституції? Чомусь її не помічають не тільки Путін, а й багато українських політиків…

До речі, ще один міф, який чомусь посилено культивує під час переговорів ОБСЄ, — про те, що «представниками ОРДЛО» мають бути саме представники окупаційних адміністрацій. При цьому з обговорення моделі майбутнього Донбасу фактично викидаються вимушені переселенці з ОРДЛО. ОБСЄ нас просто не бачить, уперто не бажаючи створювати однакових умов із «представниками ОРДЛО», які офіційно не представляють нікого, а фактично — країну-окупанта…

Насправді ніде в мінських текстах не зазначено, хто ці люди, з якими Київ має щось погоджувати й консультуватися. Однак, за логікою, якщо вони представляють окремі райони Донецької і Луганської областей України, то мають бути громадянами України, а не країни-окупанта. Сьогодні фактично всі «представники ОРДЛО» з Донецька й Луганська — громадяни Росії…

Ще один поширений міф про «Мінськ» — що там відбувається змагання аргументів, що він — майданчик, на якому можна щось заявити, затребувати тощо. Мені часто пишуть незнайомі люди, які обурюються неефективністю «Мінська», й вимагають щось «заявити» або «затребувати» від Росії!.. Ну, заявили. Ну озвучили вимогу. І що? Коли тебе не хочуть чути, тебе просто не чують. Але ми все-таки заявляємо й вимагаємо, бо якщо цього не робити, то ті ж, хто тебе не чує, потім скажуть: а чому ж ви мовчали, не заявляли, не вимагали? Тому заявляємо, вимагаємо, але сподіватися, що після цього Москва, яка поклала (дипломатично висловлюючись, вето) на міжнародні норми і взагалі світовий порядок, тут-таки почне дотримуватися норм і міжнародних договорів, дуже наївно. Про що можна говорити, якщо РФ не виконує навіть рішень, прийнятих на останньому саміті Н-4, хоча їх схвалив і Путін. Причому йдеться навіть не про військову сферу, а про елементарний безперешкодний допуск спостерігачів СММ ОБСЄ в зону конфлікту і відвідини Червоним Хрестом наших полонених…

Звідси виникає ще один міф — «Мінськ не працює». Або «Мінськ не ефективний». Він працює! Санкції проти Росії щороку продовжуються. Ці санкції повільно, але неухильно ослаблюють РФ. Крім того, саме в Мінську, де Росія заперечує очевидне — свою участь у конфлікті, Захід бачить небажання Москви закінчувати цей конфлікт. «Мінськ» є тією ланкою, яка, хай дипломатично, але консолідує позиції США, Франції, Німеччини та України проти агресивної політики РФ. І якщо ми не бажаємо залишитися з путінською Росією сам на сам, цей чинник, хочемо того чи ні, мусимо враховувати.

Можна по-різному ставитися до Мінських угод і Мінського процесу, але іншого такого інструмента, в якому б брала участь Росія і який би послаблював агресора санкціями вже зараз, немає. Тому збуватися цього інструмента, не маючи іншого, ефективнішого, мабуть не дуже розумно.

Питання, на мій погляд, треба ставити не про неефективність «Мінська», а про те, як користуватися цим інструментом так, аби він був ефективним. Не викидаємо ж ми молоток, вдаривши себе по пальцях, а вчимося правильно його тримати й бити. Ефективним «Мінськ» буде тоді, коли процес відповідатиме своїй документальній формі: тристоронньому формату (Україна, Росія і ОБСЄ як посередник); усі його учасники матимуть офіційний статус і виконуватимуть функції, закріплені за ними в мінських документах, а не в «традиціях».

І саме небажання Росії мати такий формат і ефективність «Мінська» як інструмента миру, а не просто стабілізації (консервації) конфлікту, зумовлює дедалі вищі ставки Києва на Нормандську четвірку. Це, своєю чергою, активізує Москву у спробах послабити Н-4 як центр прийняття рішень стосовно Донбасу.

 Чим більше Росія з допомогою «посередництва» ОБСЄ доводить до абсурду діяльність ТКГ своїм «другим посередництвом» і «громадськими експертами республік», тим важливішим для України стає Нормандський формат. Тому що в ньому Росія — не посередник і в ньому немає ОРДЛО. Тобто там можливий реальний діалог із реальними акторами, а не імітація з маріонетками. І це робить Н-4, по суті, четвертою іпостассю «Мінська» — «вищим Мінськом». І в цьому є як плюси, так і мінуси. На даний момент, судячи зі «злитих» РФ українських пропозицій до французько-німецьких кластерів, більше плюсів.

Але це вже тема для іншого аналізу…

Більше статей Сергія Гармаша читайте за посиланням.