Чому українці платять за турецьку візу більше, ніж росіяни

Нинішнього року в аеропорту Анталії на склі віконечка, за яким сидить турецький прикордонник, навпроти семи літер, що позначають нашу країну, стояла цифра 30. Навпроти Росії — 20, Албанії — 10, країн Євросоюзу — від 10 до 20.

Що це за цифри? Це — кількість американських доларів, які треба заплатити, щоб отримати турецьку туристичну візу, і… дискримінація українських громадян. Адже ціни, яка б перевищувала 30 доларів, не було. Не було і країни, крім нашої, навпроти якої стояла б цифра 30. Це при тому, що пересічний український турист аж ніяк не багатший за середнього російського відпочивальника, не кажучи вже про західноєвропейського. Туристичний бізнес — одна з найважливіших галузей економіки Туреччини, яка щороку приносить цій країні мільярди доларів. І на українських відпочивальників припадає чимала частка цих грошей. Саме тому офіційна Анкара запровадила спрощений — прямо в аеропорту — порядок отримання віз для наших громадян. Так само, як для представників практично всіх інших країн світу.

Нинішнього року, у зв’язку з економічною кризою, українців, які вирушили відпочивати на тепле середземноморське чи егейське узбережжя Туреччини, поменшало, порівняно з минулим, на 23 відсотки. Комусь узагалі довелося відмовитися від літнього відпочинку, хтось обрав дешевший варіант на Батьківщині. Адже для нас відпочинок у Туреччині не є дешевим, — його можуть собі дозволити лише представники українського середнього класу, який помітно постраждав від кризи. Натомість британців, німців чи громадян інших країн Євросоюзу на турецьких курортах цього літа побільшало: західноєвропейські туристи обирають відпочинок у цій країні як дешевший варіант, порівняно з курортами Італії, Іспанії чи Греції. Чому ж турки підвищують ціну на візи саме для українців? Адже не так давно за це задоволення нам доводилося платити 20 доларів, а кілька років тому — лише 10.

По пояснення «ДТ» звернулося до аташе Посольства Туреччини в Україні Ахмета Чанги. Він не погодився з визначенням «дискримінація» і зазначив, що питання візового режиму регулюються урядами двох держав і що відмінності у візовій політиці (у цінах на візи, зокрема) — нормальне явище. Чанга наголосив, що українцям віза за 30 доларів видається на три місяці (тобто українець із турецькою візою протягом трьох місяців може кілька разів відвідати Туреччину), росіяни ж за 20 доларів отримують двомісячну візу. Проте чи потрібна тримісячна віза переважній більшості українців, які приїжджають до Туреччини на відпочинок на тиждень-два, найчастіше — не затримуються в цій країні довше, ніж на місяць і наступну поїздку планують, у кращому разі, за рік? Фактично, нас, на відміну від громадян інших країн, примушують платити за послугу, яка нам не потрібна і якою ми не користуємося.

Турецький аташе також нагадав, що Анкара пропонувала Києву запровадити взаємний безвізовий режим, але, за його словами, наша країна не була готова до такого кроку. Логіка наших дипломатів у цьому контексті зрозуміла: українці переважно їздять до Туреччини відпочивати, тобто приносять їй більш ніж значні прибутки, тоді як турки їздять до нас аж ніяк не на відпочинок, і прибутків від них українська скарбниця не отримує. До того ж турків, які приїздять до України, в десятки разів менше, ніж українців, котрі відвідують Туреччину. Але отримати виразну відповідь на запитання, чому ж усе-таки ціна на візу для українців вища, ніж для представників інших країн, від турецького дипломата нам не вдалося. Можна припустити, що турки не ставлять за мету дискримінувати саме українських туристів, просто намагаються заробити якомога більше грошей на візах, а наше дипломатичне відомство, на відміну від своїх колег з інших країн, проти цього не заперечує. Ми самі робимо таке припущення, бо отримати коментар із приводу турецьких віз від Міністерства закордонних справ України нам не вдалося. Ні, в МЗС не відмовилися відповісти на наші запитання у принципі, але вже минуло півтора місяця з часу звернення до українського дипломатичного відомства, а відповіді все немає. Можливо, на Михайлівській площі просто не можуть пояснити, чому вони не відстояли інтереси своїх співвітчизників у цьому питанні.

Проте дискримінація є. І не лише стосовно віз. Читач «Дзеркала тижня» В’ячеслав Пілюйко привернув нашу увагу ще до одного аспекту туристичних поїздок і відпочинку наших громадян. Українці в Туреччині, оскільки зараз мова про цю країну, не мають повного належного сервісу, як громадяни інших країн: готелі не забезпечені українськими телеканалами та україномовними гідами і обслуговуючим персоналом. Наприклад, інструктаж перед зануренням з аквалангом туристи з України проходять не українською, а російською мовою. «А що коли я не зрозумію, як конкретно маю поводитися в тій чи іншій небезпечній ситуації, і в результаті втоплюся?» — ставить риторичне запитання наш читач.

Ахмет Чанга у відповідь зауважив, що, по-перше, майже всі українці чудово розуміють російську, по-друге, кількість українських відпочивальників набагато менша, ніж кількість російських туристів, і що французи й іспанці теж не мають свого гіда й користуються послугами англомовних екскурсоводів. Це все правильно. Проте слід зазначити, що в кожному готелі, де відпочивають поляки, є польськомовний гід і польське телебачення, хоча населення Польщі менше, ніж України, а відпочивальників із Польщі у Туреччині приблизно стільки ж, скільки й з нашої країни.

Жінка, яка років 30 тому працювала англомовним гідом на радянському круїзному судні, що возило групи відпочивальників із Північної Америки Антильськими островами, пригадує: щоразу, коли на борт піднімалася група з Канади, франкомовні канадці становили серед них абсолютну меншість. І щоразу вони обурювалися, що є тільки англомовний гід, а франкомовного немає. Попри те, що всі франко-канадці чудово розуміють англійську, відсутність гіда, який спілкувався б із ними рідною мовою, вони сприймали як зневагу до своїх прав, неповагу до себе. Зрештою, адміністрація ввела посаду і франкомовного гіда…

Звісно, далеко не всі громадяни України воліють розмовляти українською, а не російською мовою. Але й україномовних серед нас чимало. Проте у більшості з них, здається, десь на рівні підсвідомості досі сидить убите в голови ще за радянських часів мовчазне визнання другорядності і меншовартості української мови, порівняно з «великим и могучим». Вимагати реального дотримання своїх мовних прав при отриманні якихось інформаційних послуг україномовні громадяни не навчилися ще навіть в Україні, на відміну від, скажімо, тих-таки франкомовних канадців чи нідерландомовних бельгійців. Що вже казати про висловлення якихось побажань або претензій такого роду за кордоном?

З цього можна зробити висновок, що українці, на жаль, самі дозволяють себе дискримінувати. Адже так у світі повелося: поважають тільки того, хто поважає себе сам…