Чому Москва має залишитися сиротою

ZN.UA Ексклюзив
Поділитися
Чому Москва має залишитися сиротою Харків, травень 2022
Щодо пропозицій компромісів з Росією, політичний реалізм та  українську перемогу

Оговтавшись від стрімкого перебігу подій останніх трьох місяців, як чорт із табакерки, почали вилазити охочі зберегти обличчя Путіну, аби «не доводити» до ядерної катастрофи. В унісон їм підспівують пацифісти різних мастей, які не хочуть бачити руйнувань українських міст і страждань українців. Махатми Ганді нашого часу закликають не підкидати хмизу-зброї у багаття війни, а «озброїти» Україну оливковою гілкою мирної дипломатії. Загорнуті у благі наміри ілюзії чи корисливі інтереси несуть загрози не лише Україні. Пропоновані в старих столицях і на шпальтах поважних заокеанських газет компроміси ведуть не до миру, а до більш масштабної ескалації, заохоченої безкарністю.

Теоретики та практики політичного реалізму звинувачують Захід у тому, що він ігнорує базові безпекові інтереси Росії, «затягуючи» Україну в НАТО та «перетворюючи» її на знаряддя проти Москви. Американський політолог Джон Міршаймер нагадує про ядерне божевілля, а колишній держсекретар Генрі Кіссинджер хоче повторити свій китайський успіх. Відірвавши свого часу Пекін від Москви, Вашингтон вивільнив ресурси для боротьби з Імперією зла. Чому б не спробувати «припаркувати» Росію на західному майданчику, аби цього разу впоратися із Піднебесною?

Наближення «агресивного» НАТО до кордонів Росії озвучено серед причин війни, адже це червоні лінії, котрі Кремль «велів» не перетинати. Втім, свого часу Москва була не надто проти хвилі розширення Альянсу, погодившись на укладення Основоположного акта НАТО—Росія 1997 року. Цього разу з такою ж легкістю Владімір Путін проковтнув збільшення спільного з Альянсом кордону вдвічі, а отже, і скорочення підльотного часу ракет. Дарма, що США ані до російської агресії, ані зараз не планують розміщувати на континенті свої «русофобські» ракети.

Отже, питання не в загрозах із боку оборонного союзу, а, радше, в тому, що його члени недосяжні для включення в неоімперський прожект і більш захищені від різноманітних форм шантажу. До того ж прихильники теорії «навіщо кололи ведмедя в око» воліють ігнорувати те, що заперечення суверенітету сусідніх країн є іманентним російській державності, а спробу анексії Криму уперше було здійснено за часів «демократа» Боріса Єльцина. Те, що у тодішної політичної еліти було на умі, Владімір Путін виклав у політичному маніфесті остаточного вирішення «українського питання». Незбагненою є віра реалістів у слова російського керівництва про «порушення» Заходом усних запевнень у нерозширенні НАТО на Схід. І це при тому, що Міхаіл Сєргєєвіч заперечив отримання таких запевнень. Але хіба Путін може вірити тому, хто сприяв найбільшій геополітичній катастрофі ХХ століття?

Путін зробив ядерний шантаж буденною справою вже давно, адже розуміє, що немає нічого іншого, що можна протиставити Заходу. Ймовірно, до поразки у битві за Київ він був упевнений, що «непереможна та легендарна» є другою армією у світі. Звісно, він може тішити себе цією думкою і далі, але інші — точно не будуть. Побоювання на Заході, що хворий володар Кремля вдасться до забороненої зброї, цілком зрозумілі. Втім, хіба відбулося щось таке, що змінило баланс сил чи систему стримування? Хіба він має ілюзію, що якщо перетне межу шантажу, то не отримає гарантованої відповіді? Джозеф Байден чітко дав зрозуміти, що не дозволить прямого зіткнення США чи НАТО із Росією. Звісно, ніхто не заважає Кремлю у пропагандистських цілях та у хворій уяві воювати в Україні з Альянсом, але це точно не може бути фактором у стратегічних розрахунках. Завдання тактичного удару по без’ядерній Україні — це ризик, який маємо враховувати саме ми. При цьому в такому кроці немає ані воєнної, ані політичної доцільності, а негативні наслідки значно переважатимуть здобутки. Від Росії відмежується навіть Китай, який, до речі, має доволі оригінальну і надзвичайно зважену концепцію зворотного удару.

На думку кремлівських старців, трьома китами сучасного світоустрою є Росія, США та Китай. Геополітичні амбіції Москви та усвідомлення своєї слабкості штовхають її на балансування і спробу використати Пекін проти Вашингтона. У свою чергу, попри «партнерство без обмежень», більш потужний і впевнений у собі Пекін не збирається брати на себе зобов’язання перед молодшим партнером, аби не зв’язувати собі рук. Навряд чи там задоволені конфліктом, автор якого заслуговує на премію Дарвіна, конфліктом в Європі, стабільна економічна ситуація якої є стратегічним інтересом Піднебесної. Непрораховані кремлівськими авантюристами наслідки війни також зачіпають Китай — від посилення присутності США на континенті, у тому числі монтування європейських союзників в архітектуру стримування КНР, до спричинення глобальної продовольчої кризи, що, окрім інфляційного зростання, похитне стабільність у низці регіонів світу.

Однак, звісно, це не означатиме, що Пекін відступиться від зубожілих. Як влучно зазначила журналістка одного з китайських медіа щодо закликів США не компенсувати санкційного та політичного тиску на Росію: хочете, аби ми вам допомогли впоратися з Москвою, щоб ви вивільнили ресурси для протистояння з нами? Очевидно, що китайці утримуватимуть баланс і, радше, користатимуться нагодою поповнити свої резервуари нафтою з приємним дисконтом, ніж візьмуть на поруки. Але ніхто не заважає й надалі купуватися на вдавану загрозливість альянсу між Москвою та Пекіном.

З ідеалістами набагато легше, бо вони хочуть зберегти ліберальний світоустрій і не можуть заплющити очі на геноцидний характер цієї війни. Уникнення покарання за воєнні злочини та злочини проти людяності, скоєні вивільненими демонами російської глибинки, це не лише удар по засадах сучасної західної цивілізації. Це заохочення інших не менш брутальних режимів. Оприлюднені нещодавно свідчення придушення цілого народу можуть бути лише квіточками порівняно із поверненням у рідну гавань «бунтівного» острову. А як прочитає Пекін сигнал, що здобуте силою можна втримати за рахунок компромісу з боку слабкого? На відміну від України, щодо захисту Тайваню у США більш конкретні зобов’язання, тим більше що президент Байден попередив про готовність силою зброї захищати острів свободи в китайському морі дедалі більш агресивного авторитаризму.

Україна за часів 45-го президента США набула характеру американського внутрішньополітичного чинника і зберігає його дотепер. За винятком невеличкої купки атипових республіканців, обидві партії зберігають консенсус щодо загроз із боку Росії та необхідності підтримки України. Схоже, що перша зовнішньополітична невдача адміністрації Байдена зіграла злий жарт із Кремлем, де сприйняли проблемний вихід з Афганістану як підтвердження омріяного занепаду Америки. Натомість Джо Байден вирішив не повторювати ані кримської помилки 2014 року, ані афганського хаосу 2020-го. Саме тому від моменту, коли Джо Байден дізнався про плани «невеличкої переможної війни», він намагався врозумити Владіміра Путіна не припускатися фатальної помилки та стримати його наміри посиленням оборонних спроможностей України. Героїчна, а ще більше — ефективна відсіч агресору, а також жахливі злочини рашистів упевнили Джо Байдена, що успіх України є його головною зовнішньополітичною спадщиною. Від цього успіху залежить як збереження ліберального світоустрою, так і ефективність уникнення прямого конфлікту з Китаєм у майбутньому. Від «нічого про Україну без України» адміністрація Байдена перейшла до тези, що «українці самі мають визначити, що для них є перемога». Інфляція, зростання цін на пальне та інші негаразди, звісно ж, б’ють по президентських рейтингах, але роль сили добра, що протидіє злу, забезпечуватиме підтримку стратегії на російському напрямі. Сполучені Штати повернули собі лідерські позиції у Вільному світі і зберігатимуть їх принаймні до 2024 року, коли, не виключено, Америку знову почнуть робити великою.

«Зміна режиму не є нашою політикою, але є її бонусом», — так вдало посол Деніел Фрід трансформував вислів американського президента: «Ця людина не може залишатися при владі». Із «цією людиною» значно менше стали спілкуватися ті, хто вважає важливим підтримувати діалог будь-що. У Парижі розуміють марність досягнення домовленостей про мир, але, напевно, у пошуку будь-якого приводу для лідерства продовжують генерувати ініціативи. Втім, це не заважає реально підтримувати українську збройну відсіч.

Із німецьким «світлофором» дещо складніше, адже «Зелені» — за дозвіл на постачання важкої зброї, а соціал-демократи не так щоб у червоний колір партії, але точно не у зелений. Канцлера звинувачують у лідерстві тією ж мірою слабкому, як і безпекова допомога Україні. Обіцянка надати Україні важке озброєння вже не лякає Олафа Шольца третьою світовою. Він засуджує імперські наміри Росії та наголошує, що вона не повинна виграти. До переконання, що Україна має обов’язково виграти, залишилося не так і багато. На канцлера тиснуть європейці, які кілька разів в історії були майже розчавлені зустрічним рухом Берліна та Москви. Соціал-демократи усвідомили помилковість своєї Східної політики і на місце, яке з часів холодної війни посідала Москва, ставлять столиці Центральної та Східної Європи.

Тож ми спостерігаємо тектонічні зсуви у системоутворюючій країні, а значить, і в Євросоюзі, яким ми його знаємо. Звісно, електоральні цикли впливатимуть на інші країни, але status quo ante щодо нинішньої Росії вже неможливий. Перемога Києва стала національною ідеєю Польщі та країн Балтії, співучасть у нашій долі переповнює емоціями. Схоже, що Борис Джонсон своїм лідерством у підтримці екзистенційної боротьби України з достойним, принаймні за демонізмом і розміром супротивником, компенсує нудність політичних процесів на Туманному Альбіоні.

Відновлення територіальної цілісності України у міжнародно визнаних кордонах є абсолютною метою. Від її досягнення Вільний світ суцільно виграє. Швидше за все, цього можна бути досягнути «бонусом», який стане успішною комбінацією дипломатичного «доброго слова та револьверів». Належну кількість і вчасність отримання «револьверів» має забезпечити «група Рамштайн», що об’єднала майже півсотні держав, готових допомогти молодій демократії захиститися. Кількість батьків української перемоги має збільшуватися, а от Москва повинна залишитися сиротою. Нині такий сценарій виглядає реальним, хоча тривожних дзвіночків не можна ігнорувати. Вони мають спонукати зберігати спокій і з подвоєними зусиллями продовжувати робити своє.

Більше статей Олександра Хари читайте за посиланням.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі