Чи відповідальна зовнішня політика західних країн за глобальний тероризм?

Цього місяця поліція та служби безпеки Британії розкрили ймовірну змову, що мала на меті скоєння вибухів на борту кількох літаків над Атлантикою. Якби ці жахливі плани було реалізовано, тисячі безневинних чоловіків, жінок та дітей, із різних країн та різних віросповідань, могли б загинути. Це стало б актом масового вбивства небаченого масштабу.

Нам потрібно запитати себе, чим мотивується здійснення такого вчинку: сісти на борт літака, пронести вибухівку, маючи на меті вбити себе та ще сотні поруч. Це запитання — абсолютно слушне. Проте надзвичайно важливо, аби ми не кидалися на поспішні висновки і не хапалися за «легкі» відповіді. Знову й знову в недавні дні, і так часто — в минулому, я вже чув закиди, що саме зовнішньополітичний курс Британії винен у всьому. То був спротив нашому зовнішньому курсові, — кажуть вони, включно з простими мусульманами Британії, лідерами громад та мусульманами-членами парламенту, — саме такий курс підштовхнув цих обвинувачуваних змовників до здійснення таких жахливих атак. Це дуже серйозне обвинувачення, одне з тих, яких я, як урядовий міністр, демократ та громадянин нашої країни, не можу проігнорувати, не давши відповіді.

Дозвольте мені чітко прояснити одну річ: я повністю згоден із тим, що певні аспекти британського зовнішньополітичного курсу — гостро дискусійні. Є стратегії, що їх проводили діючий та попередній уряди Британії, а також заходи, які вони здійснювали, — все це викликає в багатьох людей гостре неприйняття. Я щороку отримую сотні листів від людей, котрі переконані, що наша стратегія на Близькому Сході щодо процесу мирного врегулювання спрямована на підтримку лише однієї зі сторін. Сотні тисяч людей пройшли маршами вулицями Британії, аби висловити протест проти війни в Іраку. Зовсім недавно багато людей протестували проти того, що вони вважають зволіканням із боку Британії щодо заклику про припинення вогню в Лівані.

Усе це — законні переконання, висловлені законним чином, і вони заслуговують на увагу та відповідь із боку тих із нас, кого вибрали для керівництва нашою країною. У цьому й полягає сенс демократії, у таку демократію ми віримо, відкидаємо її придушення. Саме так формувалася наша зовнішня стратегія протягом останніх років.

Дозвольте мені навести приклад конфлікту на Близькому Сході, де Британія дотримується принципу вирішення проблеми на основі існування двох держав: стабільної, безпечної і квітучої держави Палестини поряд із державою Ізраїль. Це — один із наших фундаментальних пріоритетів зовнішньої стратегії. Ми вже доклали чимало дипломатичних зусиль, активно і неупереджено відстоюючи те, що, як ми глибоко переконані, є єдиним реальним шляхом до миру.

Сполучене Королівство наполегливо засуджувало вбивства мирного населення, чи то бомбистами-самогубцями в Тель-Авіві, чи внаслідок військових операцій Ізраїлю в Секторі Гази або в Лівані. Ми й надалі засуджуватимемо таке трагічне марне насильство.

Ми з жахом спостерігали за насильством протягом кількох минулих тижнів, що викликало такі жахливі страждання як у Ізраїлі, так і в Лівані. Я відчув це на собі під час недавніх поїздок до Бейрута і Хайфи. Весь час уряд Британії був переконаний у тому, що народи обох країн, та й усього регіону, справді досягнуть реального миру, якщо буде справедливе і довготривале вирішення, а не просто перерва в боях. Ось чому ми так настійливо домагалися припинення вогню, що принесе повноцінний та усталений мир. Я сподіваюся, що саме це нам дає Резолюція № 1701 Ради Безпеки ООН.

Існує багато важких і болючих питань, які все ще потребують вирішення, — це і ферми Шеби, і питання повернення полонених. Усі сторони повинні скоординувати зусилля для розв’язання цих проблем шляхом переговорів. Крім Лівану, потрібно докладати постійних міжнародних зусиль для повторного втілення в життя плану «дорожня карта», а також працювати у напрямі мирного довгострокового розв’язання ізраїльського-палестинського питання. Якщо за місяць боїв нічого не вдалося досягти, це означає, що такі питання ніколи не зможуть бути розв’язані шляхом насильства, а лише — шляхом діалогу та переговорів, за підтримки міжнародної спільноти. Насильство тільки породжує культуру, де процвітають групи бойовиків та екстремісти.

Це ж справджується і в Іраку. Я дуже глибоко поважаю велику чутливість та палку опозицію, що пробудилися в результаті війни в Іраку. Я все ще продовжую вірити, так само щиро, що то був правильний напрям дій. Але ми тепер уперше маємо демократично обраний уряд Іраку для того, щоб справедливо представити всі верстви суспільства тієї країни. У деяких районах на півдні британські війська успішно передають контроль за безпекою іракцям. В Іраку є потенціал піднятися і стати великою країною. Це трагічно, але зусилля, спрямовані на відбудову й відновлення Іраку, перебувають під загрозою з боку терористичних груп, які щосили тягнуть Ірак назад у минуле шляхом безглуздої міжконфесійної ворожнечі.

Екстремісти не пропонують жодних реальних рішень для народу Іраку, як не пропонують вони цього і для народу Палестини. Терористи повсюди експлуатують законні тривогу і страх простих людей, перекручуючи їх на свій лад. Їхні пророцтва, що збуваються самі по собі, віддзеркалюють світ через призму фундаментальних зіткнень між несумісними культурами. Зрештою, це може лише підживлювати цикл насильства, у якому стає задіяним увесь регіон або й увесь світ.

Коли такі люди, як Айман аль-Завагірі, гордо оголошують, що «Аль-Каїда» бере на себе вину за вибухи бомб на переповнених людьми ринках Іраку, вони не промовляють від імені більшості мусульман. Вони не лише вбивають тих мусульман, котрі потрапили під вогонь під час атак, — вони шкодять репутації мусульман повсюди. Я знаю: іслам — миролюбна релігія із глибоким почуттям моральності, і переважна більшість мусульман відчувають відразу до тих жахливих речей, що кояться в ім’я віри, якої вони свято дотримуються. Я розумію, що верховний муфтій університету Аль-Азгар, шейх Мухаммед Саїд Тантауі говорив від імені більшості, коли сказав: «Тероризм — хвороба, а іслам забороняє вбивати безневинних цивільних».

Отже, я згоден із твердженням із недавнього листа від провідних мусульманських лідерів до прем’єр-міністра, що ми повинні робити більше для того, аби зупинити «всіх, хто цілиться у цивільних», і тут я повертаюся до того, з чого почав. Найкраще у британській демократії — те, що дебати про складні й дискусійні питання заохочуються й активно ведуться. Життєво важливо, що ті, хто не погоджується з нашим зовнішнім курсом, мають право, а також можливість, висловити свою точку зору, бути почутими й відчувати до себе повагу. Вони можуть вільно висловлювати свої погляди, вільно їх публікувати, вільно проводити публічні протести, формувати і приєднуватися до політичних партій: права, які існують далеко не в усьому світі. Але найголовніше — що народ нашої країни має право під час кожних загальних виборів обирати собі уряд. Не може бути кращого, справедливішого й ефективнішого способу продемонструвати опозиційність урядовій стратегії, ніж це.

Ось чому, я дуже глибоко й палко вірю в демократію. За жодної демократії політика не може диктуватися страхом, а формування курсу — залежати від вимог головорізів та терористів. Тут, як і на Близькому Сході, якщо захисники насильства впевнені, що їхня тактика змінить стратегічний курс, — вони набирають сили. І, як результат, застосовують свою тактику знову, і знову, намагаючись нав’язати свою волю більшості.

Отже, було б глибокою помилкою вважати, як дехто, що для запобігання атакам терористів у нашій країні ми повинні змінити наш зовнішньополітичний курс. Такий аргумент уводить в оману, він слабкий і небезпечний. Наш зовнішньополітичний курс формується і впроваджується демократично вибраним урядом; його не може змінити меншість, яка нездатна навести аргументи, витонченіші за вибухи бомб та вбивства. Якщо ми поступимося терористам, якщо зробимо те, чого вони хочуть, — вони не підуть геть. Вони повернуться сильнішими. І тоді кожен чоловік, кожна жінка чи дитина в нашій країні, незалежно від віросповідання, постануть перед дуже невтішним майбутнім.

Ми також учинимо страшенну несправедливість стосовно тих, хто гучно висловлює свої переконання демократичними засобами. Багато хто з двох мільйонів мусульман Британії активно задіяні в нашому потужному демократичному суспільстві. У нас більше мусульман—членів парламенту та членів Палати лордів, аніж будь-коли раніше, і кількість їх може лише збільшуватися. Існують програми, які допомагають людям з усіх громад брати активну участь у демократичному процесі. Вони визнають, що мусульманські громади — невід’ємна й активна частина нашого суспільства, голоси якої потрібно почути. Ось чому певна частка відповіді Британії на виклики, які стоять перед нами, — це залучення до участі в діалозі людей повсюди, аби розвивати взаємне довір’я та взаєморозуміння і разом зустріти спільні виклики.

Ось такими є життєво важливі риси здорової, динамічної, діючої демократії. Демократії, яка заохочує, а не придушує дебати та вільне висловлення думок; яка поціновує плюралізм думок та віросповідань, а не погрожує йому; яка вітає, а не чинить спротив змінам та прогресові. Саме тому терористи відкидають демократію і вибирають насильство. Саме тому ті з нас, хто вірить у демократію, повинні рішуче відкидати методи терористів та їхні звернення. Величезна більшість людей повсюди вважають їх такими, яких жодним чином не можливо виправдати, помилковими й аморальними. Вони знають, що терористи не шукають і не хочуть шукати вирішення законного занепокоєння, яким переймаються багато звичайних людей. Це тому, що для терористів мирне майбутнє — це майбутнє, в якому для них немає жодного шансу.