Чи є шанс на взаємність в українсько-російських відносинах?

Навальне, «по-братньому» нерозважливе і багато в чому поспішне українсько-російське зближення не тільки цілком змінило напрям загального вектора зовнішньої політики держави, але й задало цілком нові рамки для реалізації національних інтересів України. Те, що замислювалося як відновлення балансу і повернення втрачених можливостей співробітництва, цілком може стати початком перетворення України на третьорядну регіональну державу. Якщо це відбудеться, то стане результатом не російського підступництва або злих намірів, а прорахунків і помилок українського керівництва, яке забуло про те, що могутні сусіди — це завжди джерело не тільки можливостей, але й ризиків.

Протягом неповних трьох місяців в українсько-російських відносинах склалася цілком нова стратегічна ситуація. Стисла її характеристика зводиться до того, що Україна втратила свободу маневру, основні важелі впливу на партнера, а головне — виявилася в стані дипломатичної напівізоляції. Внаслідок цього її політика приречена на реакційність і нерадісне вичікування. Росія ж, навпаки, здобула всі передумови для агресивного, ініціативного і дуже перспективного нав’язування власного порядку денного. У покері, приміром, така ситуація складається, коли одному з гравців дуже треба докупити карту для шуканої комбінації, але він розуміє, що коштуватиме вона йому дуже дорого. Україна сьогодні, образно висловлюючись, чекає, яку ціну їй запропонують заплатити. Дуже ймовірно, що, навіть заплативши цю високу ціну, виграшної руки Україна так і не збере.

Такий стан справ є серйозним викликом концептуального і стратегічного плану. Якщо Україна не знайде прийнятного формату подальшого розвитку відносин з Росією, на неї чекає крах на всіх інших напрямах зовнішньої політики. Після того, що вже зроблено, вирішення цього завдання не можна зводити до технічних питань двостороннього співробітництва. Необхідне формулювання нового бачення всього комплексу відносин, причому таке, яке було б прийнятним для Росії. Наполягати на чомусь іншому в нинішньої України вже не вийде.

Жодне з озвучених на сьогодні гасел — про позаблоковість, євроінтеграцію або стратегічне партнерство — не може відігравати роль основи для стратегії двосторонніх відносин через абстрактність, популістський характер і відсутність однозначно сприйманого змісту. Кожне з них дозволить Росії нав’язувати власні трактування і смисли, маніпулюючи поведінкою України в будь-яких кризових ситуаціях. Потрібна зрозуміла і прийнятна для обох сторін формула довгострокового формату двосторонніх відносин.

Щоб формула виявилася дійовою, необхідно чітке розуміння взаємних інтересів і устремлінь. Із цим завжди були проблеми. У Росії природне прагнення України дістати додаткові гарантії власної безпеки викликало підвищену підозрілість і ворожість. В Україні зовнішньополітичні проекти
Росії часто необгрунтовано проголошувались імперськими і підштовхували до сприймання двосторонніх відносин як гри з нульовою сумою. Що швидше політичні еліти обох держав позбудуться від дещо зайвої емоційності в оцінці одне одного, то простіше буде знайти взаємовигідні компромісні вирішення стратегічних проблем. З другого боку, небезпечна й інша крайність, впадання в яку вже сьогодні може завдати непоправної шкоди Україні: за будь-яких сценаріїв розвитку подій не можна забувати про те, що в міжнародних відносинах сьогоднішній партнер щомиті може стати завтрашнім опонентом. Надання невиправданих поступок, переваг, односторонні кроки, незбалансований торг — усе це дуже ризиковані заходи, здатні перетворити сьогоднішню вигоду на завтрашній крах. При цьому важливо пам’ятати, що українсько-російські відносини розвиваються, за великим рахунком, поза рамками міжнародних організацій, інститутів та інших режимів багатосторонньої взаємозалежності. А це означає, що в них панують принципи політичного реалізму з його орієнтацією на короткострокову вигоду і порівняльні переваги. Саме з цієї причини не можна проводити паралелі між ними і процесами європейської інтеграції, які протікають у цілком інших інституціональних умовах.

Крім того, що взаємовідносини з Росією важливі для України самі по собі, вони також визначальним чином впливають на процеси трансформації європейської системи безпеки. Саме тут перед обома країнами відкриваються перспективи широкого стратегічного співробітництва за умови, що вони зможуть позначити комплекс спільних інтересів і визначити спільні елементи бачення майбутньої Європи. І саме тут криються для них найсерйозніші ризики, якщо тільки відносини між ними перетворяться на гру з нульовою сумою. За всієї, здавалося б, несумісності позицій Росії та України з деяких ключових питань європейської безпеки важливо заглянути «далі» позицій і побачити за ними інтереси. Це допоможе знайти шляхи до компромісів.

Важливо розуміти, що інтереси обох країн не спрямовані одне проти одного. Тобто з діалогу з самого початку мають бути вилучені маргінальні установки на ослаблення партнера або, тим більше, сумніви в його суверенітеті чи територіальній цілісності. Якщо цього зроблено не буде, кожна з країн шукатиме відповіді поза рамками двосторонніх відносин. Та цієї умови недостатньо для конструктивного співробітництва. Крім вилучення вочевидь неприйнятних прагнень, важливо також сконцентрувати увагу і зусилля на тих питаннях, де Росія й Україна можуть шукати і знаходити спільні рішення разом.

У загальному вигляді можна стверджувати, що фундаментальним одностайним стратегічним інтересом виступає недопущення наростання конфліктогенності в Європі. Для обох країн ця небезпека створює життєво небезпечні загрози, які, втім, і дещо відрізняються за характером. Росії нова холодна війна несе внутрішні ризики і високу вірогідність опинитися на узбіччі глобальних соціальних, економічних та політичних процесів із подальшою наростаючою загрозою дезінтегрованості. Україні це загрожує втратою державності в тій чи іншій формі. Крім життєвих, відновлення конфронтації в Європі торкнеться також інших інтересів обох країн, приносячи їм економічні втрати, політичну нестабільність і послаблення позицій у глобальній конкурентній боротьбі. Одна з перешкод, між іншим, полягає в тому, що розв’язання цієї стратегічної проблеми сторони бачать по-різному. Для Росії найкращою гарантією запобігання новому протистоянню на континенті є попередження силових дисбалансів.

На наш погляд, ключ до розуміння поведінки Росії в сучасних геополітичних умовах лежить у площині «прагматичного глобалізму». Побіжний аналіз основних російських документів у сфері національної безпеки та зовнішньої політики дає достатньо підстав думати, що принципи економічної доцільності, максимізації конкурентних переваг, а також прагнення не відставати від технологічного і наукового прогресу лежать в основі «великої стратегії» сьогоднішньої
Росії. Дуже багато з того, що робить Росія стосовно України — від будівництва обхідних газопроводів до прагнення розвивати двостороннє технологічне співробітництво — цілком можна пояснити в рамках цієї матриці.

Проте не менш важливим для зовнішньополітичної стратегії Росії виступає бажання залишитися глобальним гравцем або, як це сформульовано в Концепції зовнішньої політики Російської Федерації, брати участь не тільки в реалізації, але й у формуванні міжнародного порядку денного. Всіляко закликаючи до відмови від мислення стереотипами холодної війни, саме російське керівництво апелює до цього терміна надто часто, видаючи тим самим прагнення якимось чином переглянути її результати, що перетворили Москву з глобального центру сили на регіональний. Це робить глобальні ініціативи Росії дещо суперечливими, проте саме її прагнення утриматися в колі «великих держав» не підлягає сумніву.

Комбінація цих двох чинників дозволяє адекватно описувати і пояснювати зовнішньополітичні інтереси Росії. Звичайно, і в цих інтересах, і в конкретних ініціативах можна шукати імперський сенс розподілу сфер впливу, установлення тотального контролю і загострення конфронтації. Але цей швидше риторичний, ніж аналітичний прийом невиправдано ускладнюватиме картину, не додаючи при цьому змістового значення.

Ця сама комбінація може бути використана для пошуку взаємовигідних принципів двосторонніх українсько-російських відносин. Так, в основу подальшого співробітництва може бути покладена формула «глобальні інтереси в обмін на регіональну безпеку», що відповідає стратегічним цілям обох країн. У широкому плані реалізація такого підходу являла б справжнє (не на словах, а на практиці) стратегічне партнерство, приносячи вигоду кожному з учасників у найважливішій для нього сфері.

Якщо для Росії такою сферою є глобальний рівень світової політики і здатність «брати участь у формуванні порядку денного», то для України основні пріоритети національної безпеки перебувають на рівні регіональному. Конфлікт у Придністров’ї, транзитні можливості, енергетика, контакти із сусідніми державами, чорноморське співробітництво — навколо цих питань формується більша частина всієї української зовнішньої політики, і від їхнього вирішення залежить загальний стан захищеності національних інтересів. Саме важливість регіонального рівня зумовила підвищену увагу України до регіональних міжнародних організацій, що, проте, не призвело до значущих практичних результатів.

Росії ж регіональні проблеми цікаві остільки, оскільки вони можуть впливати на її перспективи посилюватися або послаблятися в глобальному плані. Найбільш показове і близьке Україні в цьому контексті питання НАТО. Для Росії вступ України до НАТО загрожував би насамперед геополітичною втратою та ослабленням позицій у відносинах з глобальними гравцями — США і Європою. Для України ж НАТО завжди було інструментом регіональної безпеки, прийнятним форматом багатостороннього регіонального співробітництва. Ця двоїстість сприйняття відтворюватиметься ще в дуже багатьох ситуаціях, і вона може бути використана для пошуку взаємовигідних рішень. Використовуючи той самий приклад НАТО, можна сказати, що обмін відмови України від членства в альянсі на поступки Росії з питань формування нової системи безпеки в регіоні був би прийнятним взаємовигідним компромісом, набагато привабливішим для України, ніж одностороння безповоротна поступка, якою він є нині.

Міркуючи в такому ключі, в основу перебудови російсько-українських відносин можна покласти і ще одну ідею — розширення об’єктних полів.

Для її реалізації треба якомога повніше зрозуміти, чого обидві держави чекають одна від одної; які питання є для них життєво важливими і чому, а які — другорядними. Необхідна також готовність сторін до обопільних поступок. Загалом діапазон взаємних інтересів досить широкий. І взагалі ступінь взаємозалежності у відносинах між Україною і Росією високий. Це підвищує як цінність компромісних рішень, так і ризики, пов’язані з конфронтацією.

До першорядних інтересів Росії належать:

1. Збереження власного впливу на пострадянському просторі, зокрема для забезпечення того, щоб ніяка пряма воєнна загроза Росії не виходила з території цих держав (за винятком уже «втраченої» у цьому сенсі Прибалтики).

2. Максимізація економічних переваг пострадянського простору, найбільш ефективне використання виробничих зв’язків, транспортних можливостей і торгівлі.

3. Стабілізація пострадянського простору в тому сенсі, щоб мінімізувати у ньому потенційні загрози, пов’язані з ісламським фундаменталізмом, міжнародним тероризмом та іншими проявами екстремізму.

4. Зміцнення, за можливістю, геополітичних позицій Росії в Європі, Центральній Азії; посилення, завдяки цьому, впливу на процеси на Близькому Сході, у Східній Азії. Іншими словами — використання потенціалу пострадянського простору для зміцнення глобальної ролі Росії у світовій політиці.

Як можна легко переконатися, значення України для реалізації більшості першорядних інтересів Росії унікальне. Зокрема без української участі практично неможливе досягнення прийнятних для Росії результатів за всіма пунктами, за винятком, хіба що, третього. Крім того, очевидно також, що другий і третій пункти цілком відповідають інтересам самої України, відкриваючи тим самим простір для якнайширшого взаємовигідного співробітництва. Перешкоди на шляху виникатимуть тільки тоді, коли подальше посилення Росії почне сприйматися Україною як загроза її власній безпеці. Іншими словами, коли в російсько-українських відносинах запрацює у своєму класичному вигляді дилема безпеки. Теорія міжнародних відносин підказує нам, що ця дилема найбільш ефективно вирішується шляхом установлення довгострокового співробітництва і підтримуючих його повторюваних форм. Це означає, що і Україні, і Росії треба шукати і розвивати такі повторювані форми, що в кожнім разі позитивно вплине на динаміку їхніх відносин.

Деякі з важливих зовнішньополітичних інтересів Росії неактуальні для України. Приміром, поки діє «дилема безпеки» у відносинах між ними, Україна не зацікавлена в посиленні політичного впливу Росії і навіть може бути зацікавлена в зворотному. Щоб подолати цю проблему, слід усіляко демонструвати те, що жодна зі сторін не становить загрози для партнера. Але, крім цього, потрібна ще й готовність йти на поступки. Найкраще тут використовувати стратегію обміну поступками в тих питаннях, які залишаються другорядними для однієї сторони і виступають першорядними для другої, і навпаки.

Пріоритетними інтересами для України є:

1. Підтримка в Європі плюралістичної системи безпеки, недопущення деградації її до біполярної структури.

2. Захист регіональної стабільності і безпеки, врегулювання «заморожених конфліктів», особливо Придністровського.

3. Максимально повне залучення у процеси європейської інтеграції з якнайсильніших позицій; максимізація прибутків від транзитних можливостей України.

Тут теж неважко помітити, що Росія може вплинути на реалізацію будь-якого першорядного інтересу України. Також очевидна відсутність принципових розбіжностей у постановці стратегічних цілей, хоча є відмінності в підходах. Це добре помітно на прикладі регіональних конфліктів. Розбіжності, які існують у позиціях України і Росії щодо питання про те, як конкретно має функціонувати мультиполярна система безпеки в Європі, розглянуті вище, але сама наявність цього спільного інтересу може стати рушійною силою співробітництва. Не викликає сумніву також і обопільна зацікавленість Росії та України в максимізації економічних вигод від співробітництва одне з одним і посиленні своїх позицій у відносинах із Європейським Союзом. Розбіжності у тактичних питаннях, які виникають час від часу, мають здаватися несуттєвими на тлі збігу стратегічних інтересів. Загалом джерела активізації стратегічного партнерства лежать у взаємному задоволенні першорядних інтересів одне одного за рахунок власних другорядних.

Комплекси другорядних інтересів обох країн досить різноманітні і різноспрямовані. Але серед них є ті, що можуть створити основу для компромісних рішень. До них належать питання діяльності ОДКБ, майбутнього СНД як інструмента колективної безпеки, діяльність регіональних міжнародних режимів. У реалізації цих інтересів ставки сторін різні. Для Росії вони багато в чому важливі з погляду захисту першорядних пріоритетів, проте самі такими в чистому вигляді не є. Для України ж ці питання прив’язані до «дилеми безпеки» і суперечливого ставлення до зростання ролі і впливу Росії на пострадянському просторі.

Комбінування інтересів двох груп створює широкий спектр можливих компромісних рішень. Найсильнішим ходом для України був би правильний розіграш відмови від членства в НАТО і подовження перебування Чорноморського флоту РФ у Севастополі, але ці можливості, на жаль, уже втрачено.

Проте активізація партнерства з пострадянськими країнами в боротьбі з транснаціональними загрозами і тероризмом; поглиблення економічного співробітництва з Росією і розвиток вільної торгівлі (включаючи лобіювання інтересів Росії у СОТ); відмова від заходів, сприйманих у Росії як загроза (наприклад, від розміщення елементів американської системи ПРО на території України) — усі ці питання можуть бути відкриті для діалогу. Відповідні кроки Росії в такому разі могли б полягати в наданні гарантій енергетичного співробітництва в обопільних інтересах (включаючи відмову від спроб установити контроль над українською газотранспортною системою); активнішому залученні Росії в роботу регіональних багатосторонніх міжнародних режимів; виробленні спільних підходів до врегулювання проблем регіональної стабільності. Загалом, квінтесенцією такого підходу може стати рух назустріч одне одному, при якому Україна демонструвала б більше розуміння глобальних прагнень Росії, а Росія робила б більший внесок у реалізацію регіональних інтересів України.

Можливості для реалізації такої стратегії досі ще залишаються — за умови, що «глобальний прагматизм» Росії буде правильно оцінено, позиції відділені від інтересів, які за ними стоять, а об’єкти у всіх сферах двосторонніх відносин максимально розширені. Якщо ж цього зробити не вдасться, то сформовані на сьогодні обставини підштовхнуть Україну до такого партнерства з Росією, яке «стратегічним» назвати не можна.