Чи хочуть росіяни платити?

Ще кілька місяців тому рішуче захоплення Путіним Криму в лютому-березні 2014 року видавалося вершиною його (поки що чотирьох) президентських термінів. Він не тільки привніс доленосні зміни в зовнішні відносини Росії, а й змінив європейську геополітику в її основі. Захоплення Москвою прекрасного півострова теж дуже вплинуло на російські внутрішні справи. Він створив, маючи понад 70% підтримки анексії Криму в Росії і (нібито) понад 80% підтримки анексії в самому Криму, так званий кримський консенсус у російському суспільстві. І тільки 2019 року високий відсоток схвалення, з огляду на дедалі більші економічні труднощі, згідно з опитуваннями громадської думки, почав знижуватися. Примітно, що ця тенденція проявилася, ще перш ніж у березні 2020 року Росію охопила криза коронавірусу.

Однак у 2014 році анексія здалася більшості росіян - у всіх соціальних верствах, професійних групах і політичних таборах - елегантною, швидкою, гладкою, безкровною й захопливою операцією; ударом стратегічного генія, якого спритно завдав зухвалий Кремль в унікальний історичний момент. Це був винятковий шанс, і Путін ним скористався. Не піти й не "повернути" чудову чорноморську перлину назад під контроль Москви - коли це було так недорого й легко зробити - стало б непростимим упущенням для росіян.

Принаймні так "возз'єднання" Росії й Криму подають Кремль і підконтрольні йому ЗМІ, більшість простих росіян та навіть багато в інших питаннях ліберальних і прозахідних спостерігачів донедавна так думали про анексію. Імовірно, саме цей прогнозований ефект і став основною причиною того, що Кремль вчинив цю військову авантюру. Однак прикметне посилання Путіна на возз'єднання Німеччини у 1990 році в його промові про анексію Криму 18 березня 2014 року вже вказувало на серйозний далекосяжний виклик, пов'язаний із російським захопленням кримських земель. Як свідчить згаданий Путіним німецький приклад, це спричинить значні витрати для Росії в найближчі роки й десятиліття.

Безумовно, ці два "возз'єднання" дуже різняться своїм походженням, характером, статусом, наслідками тощо. Крим не надається до повного порівняння з Німецькою Демократичною Республікою, а нинішня Росія не схожа на тодішню Західну Німеччину. У Криму була очевидна російська військова агресія, підготовка якої почалася ще до 20 лютого 2014 року, коли проросійський президент України Віктор Янукович усе ще перебував при владі. У Східній Німеччині, навпаки, місцеве населення спочатку повстало проти спонсорованої Москвою диктатури СЄПН, після чого 3 жовтня 1990 року складний внутрі- і зовнішньополітичний процес нарешті привів до ненасильницького возз'єднання.

Однак, попри всі відмінності, німецький приклад дає російському народові чіткий урок: економічна і соціальна інтеграція нових територій в існуючу державу, як це довелося німцям засвоїти за останні 30 років, є несподівано дорогою справою. У зв'язку з цим, головне питання, пов'язане з надто простим узяттям Криму Росією у 2014 році, полягає не в тому, чи хочуть росіяни Крим чи ні. Швидше, питання в тому, чи готовий російський народ заплатити повну ціну за це зухвале територіальне розширення своєї держави, і чи будуть росіяни, як і раніше, готові до цього, коли різні економічні й соціальні наслідки пандемії почнуть проявлятися повною мірою?

Територія колишньої східнонімецької держави - з такими містами як Берлін, Лейпциг, Дрезден, Магдебург, Галле або Єна - є плоттю від плоті Німеччини. Землі колишньої НДР, з погляду їхньої історії та географії, безперечно, є частиною Німеччини. Більша частина культурної спадщини німецького народу - наприклад, протестантська церква, магдебурзьке міське право, класична література й німецький романтизм тощо - була створена на тих німецьких територіях, які стали радянсько-німецькою сателітною державою Москви в 1949–1990 роках. Важливі біографічні етапи таких відомих німців як Мартін Лютер, Йоганн Вольфганг Ґете, Йоганн Себастьян Бах, Георг Вільгельм Фрідріх Гегель та багато інших проходили на землях Східної, а не (набагато більшої) Західнонімецької республіки.

Історично непропорційна культурна вага східнонімецьких міст і селищ у формуванні сучасної загальнонімецької нації - одна з причин, чому західні німці погодилися в 1990–2018 роках перерахувати у Східну Німеччину близько 1,6 трлн євро. Саме тому вони й тепер, через майже тридцять років після возз'єднання, готові платити спеціальний щомісячний податок у розмірі 5,5 % прибуткового податку під назвою Solidaritätszuschlag ("надбавка солідарності"). Питається, чи будуть росіяни, як і раніше, готові до тривалих і дорогих фінансових зобов'язань перед Кримом після того, як повністю проявляться всі далекосяжні соціальні й економічні наслідки коронакризи?

Справжнє ім'я найвідомішого "російського сина" Криму, відомого художника-мариніста Івана Айвазовського, - Ованес Айвазян, його вірменська сім'я переїхала в Крим з колишньої східнопольської, а нині західноукраїнської області - Галичини. Більшість основної корінної етнічної групи Криму - кримські татари, а також їхні головні політичні органи Меджліс і Курултай налаштовані рішуче антипутінськи й проукраїнськи.

На відміну від Росії й Криму, Схід і Захід Німеччини географічно об'єднані. Завдяки, зокрема, раніше тісним зв'язкам між ФРН і Західним Берліном - анклавом, розміщеним на території колишньої НДР, інфраструктури Східної та Західної Німеччини були частково інтегровані ще до 1990 року. Фізичний зв'язок із Кримом Росії вдалося створити тільки у 2018–2019 роках, коли вона поступово завершила будівництво так званого Кримського мосту через Керченську протоку. Цей міст - безперечно, вражаюче інженерне досягнення.

Однак Керченський міст - не панацея від численних проблем кримської економіки і не є її повною інтеграцією в російську. Щедрі пожертви Москви в бюджет і економіку Криму, які становили до 2019 року близько 20 млрд дол. США, привели до значного економічного зростання на півострові з 2014 року. Тим часом відбулося різке падіння материкового й закордонного неросійського туризму і приватних інвестицій у Крим. Ці істотні збитки лише частково були компенсовані туристами та приватними інвесторами з Росії і ще гостріше відчуватимуться в Криму із зануренням російської економіки в рецесію або навіть депресію.

Крім того, в нової влади Криму, призначеної Москвою, є деякі серйозні інфраструктурні проблеми. Найпомітніша з них - різке зменшення запасів прісної води на півострові після того, як 2014 року Україна закрила Північно-Кримський канал від річки Дніпро в тимчасово окуповану українську автономну республіку. З моменту возз'єднання Німеччини жодні такі проблеми не заважали освоєнню східнонімецьких земель. Навпаки, міжнародний туризм, іноземні інвестиції та якість води, серед багатьох інших аспектів соціально-економічного життя, значно поліпшилися вже у 1990-х роках. Проте економіка Східної Німеччини досі залежить від значних щомісячних дотацій із Західної Німеччини.

Розвиток глибокої кризи російської економіки внаслідок одночасного впливу рецесії, викликаної коронавірусом, зниження цін на енергоносії та тривання санкцій Заходу, матиме далекосяжні соціальні і, зрештою, політичні, а також геополітичні наслідки. Безумовно, доти, доки Путін перебуває при владі, Крим залишатиметься під контролем Росії. Однак тверезий аналіз майбутніх фіскальних коштів російської держави, незмінні фінансові потреби ізольованого від міжнародного життя Криму, основні інфраструктурні проблеми економіки півострова та відсутність емоційної прив'язаності росіян до Криму не обіцяють нічого доброго продовженню експансіоністської авантюри Москви.

Багато самопроголошених реалістів на Заході відкидають майбутнє повернення Криму в Україну, вважаючи це самообманом. Однак уже сьогодні реалістична оцінка можливого розвитку подій усередині Російської Федерації провіщає, що зухвала анексія Кремлем кримського півострова є лише тимчасовим явищем. Українці (і не в останню чергу - кримчани), західні дипломати й російські політики вже тепер мають готуватися до чергової серйозної зміни геополітики на пострадянському просторі Східної Європи - щойно Путін залишить політичну сцену.

Більше матеріалів Андреаса Улманда читайте тут.