CEЗОН ОРАНЖЕВИХ ПАРАДІВ

12 липня 1690 року на ірландській річці Бойн відбулася битва, відлуння якої витає над Північною Ірландією вже понад 300 років. Тоді, у XVII столітті, англійський король протестант Вільям III здобув перемогу над своїм суперником за британський трон — монархом-католиком Джеймсом II. Сьогодні, у XXI столітті, члени Оранжевого ордену вперто намагаються утвердити своє протестантське право на марші католицькими вулицями північноірландських міст. Парадні марші оранжистів розпочинаються за тиждень до пам’ятної дати 12 липня і, за твердженням учасників, є просто даниною культурно-історичній традиції. Проте останні три десятиріччя дотримання цієї традиції лише сприяє розпалюванню ворожнечі між католиками та протестантами і супроводжується спалахами насильства.

Сам Оранжевий орден утворився 1795 року і був названий на честь короля Вільяма, вихідця з дому Оранжей, що утвердив у Північній Ірландії панування протестантів. 1807-го перший марш оранжистів пройшов через містечко Портодаун до церкви Драмкрі. 1813 року протестанти вперше пустили процесію католицькими вулицями. Відтоді орденські марші знаменують найкривавіші сторінки в історії провінції. У XIX і XX століттях їх кілька разів забороняли, а потім дозволяли знову. Під час парадів оранжисти-протестанти вважають за свій обов’язок пройтися в повній парадній формі, у котелках, оранжевих комірах і нагрудних стрічках, під барабанний бій саме вулицями, на яких живуть католики, переважно ірландці. А ті, природно, сприймають орденські марші як особливу форму приниження.

Сезон парадів 1995 року в Портодауні викликав сильне протистояння двох релігійних громад і відзначився жорстокими зіткненнями. Поліція мусила блокувати і вулиці, і колони учасників. Та оранжисти, вистоявши три дні в строю, домоглися дозволу на марш католицькою частиною міста. Тоді влада поступилася. Однак наступного року вирішила заборонити паради взагалі. Рішення викликало сильне обурення оранжистів, що закінчилося спалахами насильства в усіх провінціях. 1997 року новий лейбористський уряд Британії дозволив марші, завбачливо посиливши поліцейські та військові кордони вздовж усіх маршрутів.

З початком 1998 року ситуація в Північній Ірландії почала змінюватися. Тоні Блер і його кабінет міністрів узялися за виконання обіцянок, даних під час передвиборних баталій. У лютому уряд приймає нелегке рішення про нове розслідування подій «кривавої неділі» 30 січня 1972 року, відомої тим, що в північноірландському місті Лондондеррі британські спецвійська розстріляли демонстрацію ірландських католиків. Тодішнє слідство однозначно виправдало військових, звинувативши демонстрантів у тому, що вони першими почали стрілянину. Потім настає квітень і тріумф мирного Договору Страсної П’ятниці, підписаного Британією, Ірландією та численними партіями Північної Ірландії. Договір здобув однозначну підтримку на референдумі і в північній, і в південній Ірландії. Потім пройшли вибори до Північноірландської Асамблеї, де міністерські позиції поділили між собою партії, раніше непримиренні вороги.

Тому вже до початку маршового сезону було створено спеціальну комісію з парадів, яка вперше скоротила й змінила маршрути маршів, аби повністю вивести їх із зон проживання католиків. Та оранжисти вирішили, що доб’ються свого, використовуючи методи минулих років. До містечка Портодаун почали з’їжджатися члени ордена з усієї провінції, щоб підтримати місцеві ложі в протистоянні владі й за будь-яку ціну домогтися маршу під вікнами в католиків. Та вони виявилися наївними. Нова лондонська влада виставила додатково близько двох тисяч солдатів. Вулиці було перекрито, поля забарикадовано. Оранжисти марширували вдень між барикадами, вночі воювали з поліцією та спецвійськами з допомогою каміння і саморобних пляшкових бомб. Та домогтися проходу вулицею Гарвакі до церкви Драмкрі їм не вдалося. Прем’єр-міністр Тоні Блер не поступився, тому що занадто багато було поставлено на карту мирного процесу в Північній Ірландії.

Саме від 98-го року розпалювання пристрастей навколо парадів оранжистів почало поступово спадати. Члени ордена в Портодауні змушені були марширувати лише вулицями протестантів, у католицькі райони шлях перепиняли поліцейські загородження. Не можна стверджувати, що в Північній Ірландії настав чи однозначно настає мир. До спокою і мирного співіснування двох релігійних громад ще дуже непростий і довгий шлях. Як і раніше, ситуація в провінції має хвилеподібний характер — то розпалюється, то холоне. Та зрушення в мирному процесі відзначаються щорічно, хай то буде робота асамблеї — коаліційного місцевого уряду, чи млявий, але все-таки триваючий процес роззброєння бойовиків ІРА.

Нинішній літній настрій і загальна обстановка в провінції не віщували бурхливих подій у зв’язку із сезоном оранжевих парадів. Жевріла надія, що марші цього року пройдуть спокійно. Тому поліція вирішила навіть барикадні кордони вишикувати набагато нижче й слабші, ніж попередніми роками. Справді, марш минулої неділі розпочався мирно. Майже 600 оранжистів, чоловіків та жінок, і близько тисячі протестантів, включно з музикантами, почали парад від центру Портодауна. Виспівуючи гімни під барабанний бій, вони пройшли до загороджувальної стіни перед початком католицького району й зупинилися.

З-за барикади до них вийшов начальник місцевого поліцейського підрозділу, щоб узяти звичний лист протесту від Ордена проти зміни традиційного маршруту параду. Він ще встиг сказати їм приємні слова про те, з якою гідністю вони провели свій парад. Коли ж офіцер відмовився пропустити колону далі вулицею, хтось з оранжистів плюнув йому в обличчя. З далеких рядів полетіло каміння. Через хвилину натовп навалився на барикаду. У хід пішло не лише каміння, а й пляшки, гілки дерев, вуличні кругляки. Хтось устиг підпалити ірландський триколірний прапор, хтось кричав, що «католики-націоналісти — параноїдальні фашисти». Приголомшені поліцейські, які не очікували нападу, прикриваючись щитами, допустили прорив демонстрантів, які використовували парасольки як зброю, за барикади. Спецвійська змушені були застосувати водяні гармати і пластикові кулі. Через кілька годин оранжистів розігнали, барикаду відновили. Та надії на мирне північноірландське літо випарувалися. У результаті зіткнення поранено 24 поліцейських (п’ятеро у тяжкому стані доставлені в лікарню), чотири оранжисти, у руку одного з учасників маршу вцілила пластикова куля, ще трьох заарештували.

Орден оранжистів наступного дня із жалем визнав, що безладдя уникнути не вдалося. А це означає, що заборона на марші католицькими вулицями, зняття якої домагаються протестанти, залишиться без змін. Верховні «майстри» ордена стверджують, що не бачили нападів своїх побратимів на поліцейських. Та водночас пообіцяли провести власне розслідування і дисциплінарно покарати винних.

На жаль, події неділі стали тривожним сигналом напередодні 12 липня, дня, коли проводяться наймасовіші паради в усій провінції. Проте поліція повідомила, що в недільних зіткненнях не брали участі бойовики лоялістських воєнізованих угруповань, а саме вони минулими роками виступали призвідцями масових безладь у сезон оранжевих маршів. Звичайних хуліганів-оранжистів сподівалися ізолювати до п’ятниці.