БУШ І УКРАЇНА США ОБИРАЮТЬ НОВИЙ ПІДХІД У ВІДНОСИНАХ З УКРАЇНОЮ

Минулої суботи, під звук дощу і гомін протестантів, не згодних із офіційними результатами президентських виборів, Джордж Уокер Буш надав традиційну клятву «берегти та захищати» американську конституцію. Таким чином, він став вже сорок третім мешканцем Білого дому і першим новообраним американським президентом, зовнішньополітична команда якого розпочинає свою роботу з чітким розумінням стратегічного значення України та її ролі в Європі.

У своїй інавгураційній промові перед будинком Капітолію Буш пообіцяв американському народу очолювати державу, дотримуючись трьох принципів: толерантності у реалізації своїх переконань; сміливості у захисті суспільних інтересів; справедливості та співчуття не лише на словах, але й у діях. За допомогою цих принципів, на думку нового президента, він зможе зробити «американську мрію» реальністю для кожного громадянина США і таким чином зміцнити єдність нації.Вони, без сумніву, будуть відображені й у стилі проведення зовнішньої політики.

Вже під час президентської кампанії Буш неодноразово наголошував, що на міжнародній арені Америка повинна ставитись із більшою повагою до інших держав світу. Такий «ввічливий» тон нової американської адміністрації, однак, жодним чином не означає, що традиційні згадки Вашингтона про американські національні інтереси відійдуть у небуття. Навпаки, саме ними Буш та його команда збираються чітко і послідовно керуватись у кожному зовнішньополітичному рішенні. Разом з тим, всупереч прогнозам багатьох як американських, так і європейських експертів і політиків, із перемогою кандидата-республіканця Америка не вдаватиметься до ізоляціонізму. Як зазначив Буш в інавгураційній промові, «вороги свободи та нашої держави не повинні помилятись — Америка залишається залученою у світові справи». Але це, ймовірно, буде чи не єдиним, що новий президент успадкує від зовнішньополітичної концепції свого попередника.

Нове старе
бачення світу

Провідна роль США у закінченні «холодної війни» та оформленні нового світового порядку сприяла досягненню консенсусу між республіканцями і демократами щодо необхідності подальшої активної присутності Америки на міжнародній арені. Однак до цієї згоди істеблішмент двох партій прийшов з різних причин, розуміння яких допоможе виявити грунтовні розбіжності між філософським баченням міжнародної політики республіканцями і демократами, а також передбачити відмінності у їхніх конкретних зовнішньополітичних кроках.

В основі бажання демократів зберегти за США статус світового лідера лежить «ідеалістичний» підхід до міжнародної політики, за яким Америка історично покликана поширювати у світі демократичні цінності та ринкові ідеали. Перемога «ліберально-демократичної традиції», про яку писав Франсіс Фукуяма у 1989 році, була сприйнята демократами як можливість для зміцнення лідерства США через впровадження американської моделі в інших державах світу. В результаті, під час першого строку президентства Білла Клінтона була сформульована політика так званого «Вашингтонського консенсусу». Вона включала в себе основні політичні (демократія) та економічні (вільний ринок) принципи, які США намагались закріпити в державах перехідного типу, серед яких були й держави пострадянського простору. З точки зору інтересів національної безпеки, така політика обгрунтовувалась тим, що демократичні держави є менш войовничими, ніж авторитарні. Тому у світі, де переважає демократія, існує менше загроз для безпеки Сполучених Штатів.

На противагу цьому, республіканці виступають прихильниками так званої реалістичної школи міжнародної політики, яка стверджує, що ідеологія та інші внутрішньополітичні чинники мають займати другорядне місце у формуванні стратегії міждержавних відносин. Першочергова увага, натомість, приділяється силовій вазі держави в міжнародній системі та її геополітичному значенню у регіоні. Одним з найпослідовніших реалізаторів цього підходу був Генрі Кіссінджер, відповідальний за зовнішню політику США в часи президентства Річарда Ніксона. Безпрецедентне зближення Америки із комуністичним Китаєм, яке надало США на початку 70-х років стратегічну перевагу у відносинах із Радянським Союзом, стало взірцем деідеологізованого підходу республіканців до світової політики.

Присутність в інавгураційній промові Буша заклику «формувати баланс сил на користь прихильників свободи», тобто американських союзників, свідчить про повернення до традицій реалізму в зовнішній політиці США. Ці слова також дають можливість зрозуміти причини особливої зацікавленості республіканців в активній участі Америки у міжнародних справах. На їхню думку, національна безпека буде надійно забезпечена лише тоді, коли сформується комплекс стратегічних взаємозв’язків та військово-політичних союзів, що дозволяв би США нейтралізувати виклики їх безпеці у будь-якому регіоні земної кулі. Отже, нагальна необхідність сприяти формуванню та підтримці такого комплексу гарантій безпеки робить неможливим повернення Америки до будь-якої форми ізоляціонізму.

Не випадково Кондоліза Райс, новий радник Буша з питань національної безпеки, відзначила у минулорічному інтерв’ю для «ДТ», що головним досягненням президента Трумена було створення системи міжнародних інституцій, які закріпили американську присутність у світі та забезпечили міжнародну стабільність. Серед них не лише утворення НАТО, але й встановлення особливих стратегічних зв’язків із Туреччиною та Грецією, що відоме в історії ХХ століття як «доктрина Трумена». Україна, в силу свого геополітичного розташування, розглядатиметься новою американською адміністрацією саме як держава, розвиток особливого стратегічного партнерства з якою відповідатиме інтересам національної безпеки США у новому столітті.

Принципи стратегії Буша

Схильність нової адміністрації США зосередитись на вирішенні проблем військово-стратегічного характеру може стати ефективною у відносинах із Росією, оскільки просування у питаннях скорочення ядерного арсеналу двох держав та посилення спільного контролю за нерозповсюдженням ядерної зброї безумовно стане успіхом як для Москви, так і для Вашингтона. Однак у розрахунках США Росії відводитиметься інше місце, ніж Україні. Під час передвиборної кампанії Буш називав Росію та Китай двома державами, у відносинах з якими Америка не має права на помилку. Новий американський держсекретар Колін Пауел нещодавно охарактеризував їх як «двох гігантів». А Райс заявила у статті в «Чикаго Триб’юн», що Росію слід відверто визнати «великою державою, з якою в нас можуть бути й розбіжності в інтересах». Отже, Росія, у розумінні республіканців, залишатиметься центром сили незалежно від того, яким буде характер правління президента Путіна. Тому Америка покликана співпрацювати із нею в тих сферах, де їх інтереси перетинаються.

Визнаючи особливе місце Росії в сучасній міжнародній системі, республіканці разом з тим наголошують на необхідності стримувати її імперські амбіції та підтримувати незалежність її сусідів, серед яких Україні надається пріоритет. Першим кроком у цьому є формування такої політики щодо України, яка була б самодостатньою і не пов’язаною із станом американсько-російських відносин. В ексклюзивному коментарі для «ДТ» Шерман Гарнет, колишній помічник міністра оборони США в адміністрації Клінтона та автор грунтовної роботи «Україна у новому середовищі безпеки», визнає, що конкретний зміст такої політики до певної міри залежатиме від того, «буде Росія відкритою до співпраці чи навпаки створюватиме напруження у регіоні». Але інший американський експерт — Пола Добрянськи, яка займалася відносинами із Радянським Союзом у Раді національної безпеки адміністрації Рейгана і зараз є віце-президентом впливової дослідницької інституції «Ради із закордонних справ», вважає, що «не слід очікувати повернення до політики початку президентства Клінтона — сприйняття України через призму Росії».

В інтерв’ю для «ДТ» Добрянськи зазначила: «Відносини з Україною розвивалися дуже повільно в перші роки адміністрації Клінтона, оскільки спочатку вашій державі не надавалось великого значення. Я можу запевнити, що працівники нової американської адміністрації, які займаються різними аспектами зовнішньополітичної діяльності, надають відносинам із Україною великої ваги і визнають ключову роль, яку вона відіграє в регіоні». Геополітичне розташування України робить Америку особливо зацікавленою у її незалежності та здатності нейтралізувати розширення російського впливу за її державні кордони. Розуміння цього, продемонстроване в останні п’ять років адміністрацією Клінтона, безумовно збережеться й в адміністрації Буша. Разом з тим, як підкреслює Шерман Гарнет, «якщо в Україні й надалі зростатимуть проблеми у сфері прав людини, якщо продовжиться стагнація соціальних та економічних реформ, якщо зберігатимуться перешкоди для розвитку бізнесу та інвестицій, то буде надзвичайно важко будувати відносини лише на геополітичній основі».

Отже, розмір дивідендів, які Україна надалі зможе отримувати завдяки своєму геополітичному розташуванню, прямо залежатиме від внутрішніх чинників, перш за все — від стану демократії та темпу економічних реформ. Більше того, в адміністрації Буша добре усвідомлюють, що демократичні перетворення в Україні є не лише бажаним елементом трансформаційного процесу, як це розглядалось попередньою адміністрацією, а необхідною передумовою зміцнення її незалежності та збереження свого міжнародно-політичного значення. На думку Добрянськи, «напрям політичної еволюції України є надзвичайно важливим, оскільки він вплине на економічний стан в державі та на її репутацію у світі».

Таким чином, на відміну від підходу нової адміністрації до Росії, в якому робиться акцент на військово-стратегічній проблематиці відносин, Україні слід очікувати зростання уваги з боку США до її внутрішніх проблем. Як підкреслює Гарнет: «Навряд чи зараз можна досягнути чогось більшого у сфері безпеки та партнерства, ніж те, що вже закріплено в існуючих українсько-американських домовленостях. Тому необхідно розширити комплекс взаємозв’язків, який можна сформувати лише коли Україна насправді буде рухатись в європейському напрямі». Такий підхід нової адміністрації буде схвалений і конгресом США, де обидві партії традиційно підтримують заохочення демократизації за кордоном. На це вказують і нещодавні слухання в одній з комісій американської Палати представників, присвячені розгляду стану свободи преси в Україні.

Хоча заклики до демократії були частиною риторики й минулої адміністрації, Добрянськи застерігає від проведення паралелей. Одним з найбільш негативних, на думку республіканців, елементів у курсі Клінтона щодо пострадянських держав була його зосередженість на особистостях. В результаті, підтримка Америкою певної держави змішувалась із підтримкою її окремих лідерів. Так було в Росії, де розвиток демократії асоціювався із збереженням при владі Бориса Єльцина. Елементи такого підходу знайшли вияв і в політиці США по відношенню до України, що було особливо помітно під час останніх президентських виборів 1999 року. Більше того, якщо Москва вдало використовувала свій ядерний потенціал та можливість «червоного реваншу» як аргумент для залучення додаткових фінансових ресурсів Заходу, то Київ у тих самих цілях використовував загрозу повернення України до російської сфери впливу. Як зауважив Анатоль Лівен, старший науковий дослідник американського центру Карнегі: «Це дозволило попереднім українським урядам маніпулювати західними інституціями, здобуваючи одну фінансову поступку за іншою. Як і в Росії Єльцина, така фінансова допомога надала можливість українській еліті уникнути справжніх реформ, на проведення яких ця допомога й була спрямована».

Навряд чи прагматики у зовнішньополітичній команді Буша не врахують помилки, зроблені їх попередниками. Тому не складно спрогнозувати більш жорстку позицію США в питанні подальшого надання фінансових позик Україні. Натомість слід очікувати збільшення американської допомоги через недержавні канали на розвиток неурядових громадських організацій, незалежних засобів масової інформації, приватного сектору та освітніх програм для української молоді. Саме так можна буде зміцнити паростки демократії в Україні, консолідація якої стане однією із стратегічних цілей адміністрації Буша.

Реалізм через ідеалізм

Задовго до своєї перемоги на президентських виборах, Джордж Буш обрав серед попередніх американських лідерів політика, прикладом якого він хоче керуватися. Цим політиком є Рональд Рейган. У своїй стратегії по відношенню до Радянського Союзу він довів, що реалістичну політику можна проводити й захищаючи ідеалістичні цінності. На відміну від Джимі Картера, який, здебільшого, обмежувався словами занепокоєння щодо порушень прав людини в СРСР, Рейган обумовив подальшу співпрацю Вашингтона і Москви реальним забезпеченням Кремлем прав і свобод радянських громадян. І зміни відбулися.

У рейганівському стилі Джордж Буш, вітаючи нового державного секретаря із призначенням, заявив: «Наші погляди на людську свободу не є пустою формальністю, а базовим та спрямовуючим принципом цієї великої держави». На думку Добрянськи, саме через поєднання двох традицій буде формуватися новий зовнішньополітичний підхід республіканської адміністрації до України, оскільки «прихильники реалізму можуть поєднувати його з ідеалізмом, виступаючи за демократичний розвиток та повагу до прав людини. Я працювала у двох президентських адміністраціях (Рейгана і Буша-старшого. — С.К.), які вдало цього досягали».

Конкретний зміст такого підходу США до відносин із Україною є питанням найближчого часу. Однак вже зрозуміло, що майбутнє американсько-українських відносин буде у значній мірі залежати від нас самих. І, усвідомлюючи це, нам варто пам’ятати слова з інавгураційної промови нового американського президента, які, хоча й були адресовані народу Америки, можуть стати закликом для всіх, кому не байдуже майбутнє демократії у своїй державі: «Я закликаю вас бути громадянами! Громадянами, а не спостерігачами! Громадянами, а не суб’єктами! ...Адже виконання найбільш важливих завдань демократії залежить від кожного з нас».