БУДИНОЧОК У ГАБОНІ

Тринадцятий рік українські й російські дипломати обговорюють за столом переговорів проблему поділу закордонної власності колишнього СРСР. І це при тому, що всі учасники переговорного процесу, прямі й непрямі, зацікавлені перегорнути цю сторінку в українсько-російських відносинах якнайшвидше.

Для Москви зволікання переговорів означає відсутність чистоти титулу (тобто юридичної чистоти) закордонної власності колишнього СРСР у низці країн, зокрема в Європі. А це, своєю чергою, не дозволяє перереєструвати нерухоме майно і блокує можливість будь-яких операцій із ним. Саме в європейських країнах, за неофіційною інформацією, зосереджено близько 50% усього закордонного нерухомого майна екс-СРСР. Тим часом, журиться заступник глави російського зовнішньополітичного відомства Анатолій Потапов, «безгоспна власність занепадає, втрачає товарний вигляд і ціну».

Київ же хоче якнайшвидше отримати від Росії приміщення для своїх іноземних представництв. На жаль, Україна сьогодні не в змозі купити стільки будинків за кордоном, скільки треба для нормального функціонування її дипломатичних місій. А оренда приміщень — важкий тягар для українського бюджету. До того ж у Києві не можуть нехтувати й тим фактом, що чим довше тривають переговори, тим більше в росіян шансів стати повноправними власниками майна колишнього СРСР: за давністю років Москва як сумлінний користувач може здобути жадане право власності на спірні об’єкти.

Для багатьох же іноземних держав, на чиїй території містяться об’єкти, на які претендує Україна, відсутність домовленості між Києвом і Москвою стає серйозною перешкодою для вирішення питань, пов’язаних із їхньою нерухомістю в Росії. Про що представники третіх держав неодноразово казали українським дипломатам під час зустрічей та офіційних переговорів.

Але, попри палке прагнення Києва та Москви якнайшвидше поділити нерухоме закордонне майно колишнього Радянського Союзу, українські й російські дипломати не дуже наблизилися до розв’язання проблеми... Втішати тут може хіба те, що переговори з питань правонаступництва (які охоплювали і проблематику власності) Австро-Угорської імперії — а вона розпалася 1918 року — завершилися аж 1986-го.

Після розвалу Радянського Союзу Україна активно включилася в боротьбу за частину закордонної власності колишнього СРСР. Але якщо відстежити, як трансформувалися українські підходи за весь час переговорного процесу, то не важко помітити: за ці дванадцять років офіційний Київ крок за кроком здавав свої позиції. Якщо спочатку ще йшлося про передачу у власність частини нерухомого майна, то сьогодні обговорюється питання оренди приміщень, які належать Росії...

1992 року Київ, як один із правонаступників СРСР, що претендує на його активи, надіслав зовнішньополітичним відомствам низки країн ноти з проханням не перереєстровувати нерухоме майно колишнього Радянського Союзу на Російську Федерацію. А влітку 1992 року Україна й Росія підписали дві угоди — «Про подальший розвиток міждержавних відносин» і «Про реалізацію права на закордонну власність колишнього СРСР для потреб дипломатичних, консульських і торгових представництв», у яких Москва брала на себе зобов’язання виділити Києву у власність частину майна колишнього Радянського Союзу за кордоном.

Проте в грудні 1994 року росіяни зуміли домогтися від українців підпису під двома документами, в усіх аспектах невигідними Києву, — «Угодою між Україною і Російською Федерацією про врегулювання питань правонаступництва щодо зовнішнього державного боргу та активів колишнього СРСР» (т. зв. угода про «нульовий варіант) і «Протоколом між урядом РФ і урядом України про передачу Україні до 1 червня 1995 року в користування для розміщення й нормального функціонування дипломатичних, консульських і торгових представництв та їх персоналу будинки і приміщення». Нагадаємо, за згодою про «нульовий варіант», правонаступником колишнього СРСР щодо зовнішнього боргу та активів, включно із закордонною власністю, визнавалася РФ.

Українські дипломати кажуть, що чиновники, котрі готували ці матеріали, провалили доручену їм роботу. (Саме за цей провал, до речі, з МЗС звільнили тодішнього заступника міністра закордонних справ Олександра Макаренка, який завізував скандальні документи.) Приміром, ст.1 міжурядового протоколу передбачає: РФ передасть Україні до 1 червня 1995 року (!) в користування (а не у власність. — В.К.) приміщення для дипломатичних, консульських і торгових представництв.

Нарікання викликав і додаток до протоколу, де згадувалися країни, з передачі власності в яких Україні сторони зобов’язувалися продовжити переговори. Цей документ було узгоджено з росіянами, але ті його не підписали. Більше того, посилаючись на неправильне оформлення (додаток не підшили до протоколу), сьогодні російські дипломати його не визнають.

Дивує і список згаданих у протоколі країн, у яких росіяни запропонували українцям покористуватися об’єктами нерухомості: Ботсвана, Габон, Ємен, Мавританія, Центральноафриканська Республіка... Зрозуміло, чому ці країни потрапили до списку: для Росії величезна кількість нерухомого майна в них — зайвий баласт. Але й Україні не потрібні приміщення в цих державах: малоймовірно, що там узагалі коли-небудь з’являться українські посольства.

Певною мірою виправити ситуацію Київ спробував 1997 року. Тоді Верховна Рада ухвалила постанову «Про порядок ратифікації угоди між Україною і Російською Федерацією про врегулювання питань правонаступництва з зовнішнього державного боргу та активів колишнього СРСР», у якому, до речі, Україна визнавалася повноправним правонаступником активів колишнього СРСР.

Відповідно до цього документа, угода про «нульовий варіант» може бути ратифікована лише після виконання Росією низки умов. А саме: надання повної інформації про величину золотого запасу й Алмазного фонду СРСР, майнового та вартісного опису активів Союзу в Держбанку, Державному сховищі, Зовнішекономбанку СРСР та закордонних радянських банках, повного погашення заборгованості Зовнішекономбанку СРСР перед юридичними та фізичними особами України, а також застосування Росією стосовно України в повному обсязі режиму вільної торгівлі...

Наскільки відомо, Олександр Моцик, глава української делегації на переговорах із поділу власності колишнього СРСР за кордоном, на зустрічах із російськими дипломатами постійно порушує питання надання Києву в повному обсязі інформації про нерухоме майно екс-СРСР. Проте росіяни відмовляються це робити. З іншого боку, хоч угода про «нульовий варіант» і протокол не були ратифіковані Верховною Радою, а отже, не накладають на Україну певних серйозних зобов’язань, складається враження, нібито офіційний Київ бере участь у переговорному процесі в рамках саме цих двох документів. Схоже, альтернативну лінію поведінки — відхилення «Угоди між Україною і Росією про врегулювання питань правонаступництва щодо зовнішнього державного боргу та активів колишнього СРСР» і активізацію питання перерозподілу активів і пасивів колишнього СРСР офіційний Київ не розглядає, оскільки цей шлях загрожує серйозними ускладненнями у сфері політичних відносин із Москвою. А на такий крок навряд чи хто в Україні наважиться…

На сьогодні предметом переговорів є кількість країн та об’єктів нерухомості, їхній статус, механізм передачі закордонної власності Україні. Як засвідчили останні раунди переговорів, відновлені влітку 2001 року після тривалої перерви, Київ і Москва досі по-різному розуміють цифру «36», щодо якої було досягнуто згоди на початку дев’яностих. Якщо в Україні говорять про 36 країн, у яких Київ хоче одержати об’єкти нерухомості, то в Росії вважають, що йдеться про 36 об’єктів.

Рік тому українські та російські дипломати зробили крок уперед, узгодивши список із семи країн (Австрія, Німеччина, Єгипет, Індія, Польща, Сирія, Чехія), в яких Росія готова передати Україні сім об’єктів. Утім, цей успіх досить ілюзорний: країни визначено, однак немає чіткості щодо кількості об’єктів, які росіяни готові передати Києву. Адже серйозні суперечки точаться й навколо того, що вважати одним об’єктом. Приміром, у Берліні за різними юридичними адресами містяться три споруди, що належали дипломатичному відомству колишнього СРСР. Українці стверджують, що це один об’єкт, росіяни — що три абсолютно різних...

На останньому раунді переговорів минулого тижня українська й російська делегації домовилися завершити процес узгодження повного переліку об’єктів власності колишнього Радянського Союзу для передачі Україні. Наші дипломати вже передали своїм російським колегам свій варіант списку країн та об’єктів (в основному це європейські держави). Росіяни, своєю чергою, пообіцяли надати на наступний раунд переговорів (який має відбутися наприкінці листопада — початку грудня) інформацію про те, яку власність Росія може передати Україні.

Декларована позиція України полягає в тому, щоб ці об’єкти перейшли в її власність. Але Росія, за наявною в «ДТ» інформацією, категорично заперечує проти такого підходу, наполягаючи на передачі майна в користування: у Москві не хочуть говорити про перерозподіл власності. Адже це означало б відхід від принципу «нульового варіанта», а російська дипломатія не має наміру переглядати цю угоду.

Відтак росіяни пропонують українцям узяти об’єкти закордонної власності в довгострокову оренду (на 99 років або «49 років плюс 49 років» з орендною платою долар на рік), причому на умовах, близьких до статусу власності: Україна лише не матиме права їх продавати або здавати в суборенду. І, наскільки відомо, офіційний Київ готовий розглядати такий варіант. Але що буде після того, як завершиться термін оренди? Чи тут діє правило Людовика XV — «після нас хоч потоп»? До речі, експерти вже нині прогнозують: згода офіційного Києва на довгострокову оренду викличе серйозну критику всередині країни.

Якщо ж говорити про механізм передачі власності, то росіяни пропонують поетапну передачу Україні об’єктів нерухомості. Це означає, що в міру визначення об’єктів закордонної власності в тій або іншій країні Україна відкликає свої ноти із зовнішньополітичних відомств цих держав. У Києві виключають такий підхід, оскільки не без підстав побоюються: якщо відкликати ноту з однієї країни, то буде створено прецедент, що, своєю чергою, поставить хрест на переговорному процесі.

Нагадаємо, у минулому росіяни вже намагалися в односторонньому порядку перереєструвати власність у деяких європейських країнах, де Україна претендує на частину нерухомого майна колишнього СРСР. Тоді, посилаючись на ноти, надіслані ще 1992 року, Київ звернувся до місцевих судів. 2001 року відразу в трьох європейських країнах — Великобританії, Німеччині, Данії — розпочалися судові процеси. У Великобританії Україна виграла справу. І зараз росіяни в туманному Альбіоні мають на нерухоме майно колишнього СРСР обмежені права: вони користуються ним, але не мають права його відчужувати. Стосовно ж Німеччини й Данії, то, за наявною інформацією, судові розгляди там ще тривають.

Сьогодні офіційний Київ дотримується формули «пакетного рішення»: оскільки переговорний процес триває, то перереєстрація об’єктів закордонної власності колишнього СРСР має бути призупинена. Відбутися ж вона повинна лише тоді, коли буде знайдено компромісний варіант щодо всіх країн та об’єктів. За наявною в «ДТ» інформацією, цей підхід готові прийняти й у Москві.