Brexit: чи є загроза єдності Великої Британії?

Торішній референдум щодо членства Великої Британії в ЄС по праву претендує на роль однієї з головних загальноєвропейських подій останнього часу.

Наслідки 3 даватимуться взнаки в різних сферах громадського життя Британських островів і всієї Європи ще довгі роки. Не стануть винятком і відносини Лондона зі своїми регіонами.

У Сполученому королівстві Великої Британії та Північної Ірландії вищим рівнем адміністративного поділу виступають чотири країни, або "історичні території": Англія, Шотландія, Північна Ірландія та Вельс. Хоча Велика Британія й унітарна держава, останні три території мають значний ступінь автономії, а також нерідко демонструють відмінні від англійських політичні уподобання. На референдумі 2016 року прибічники виходу з ЄС перемогли в Англії та Вельсі, але в Північній Ірландії й Шотландії більшість жителів (відповідно 56% і 62% тих, хто проголосував) висловилися за збереження членства в Євросоюзі.

Останні два десятиліття повноваження урядів трьох "історичних територій" (Англія управляється напряму британським урядом) розширюються ледь не з кожним роком, і автономні центри управління в Единбурзі, Белфасті й Кардіффі набули достатньо впливу, щоб обстоювати власні інтереси в суперечках з Лондоном. І розбіжності в питанні про вихід з ЄС - чудовий привід домогтися ще більшої автономії, додаткових поступок від британського уряду або навіть домагатися незалежності.

Найбільше Лондон непокоїть, звичайно, Шотландія. Саме тут питання про незалежність стало частиною політичного порядку денного. 2014 року Шотландія вже провела референдум про незалежність, на якому більшість проголосувала за те, щоб залишитися в складі Великої Британії. Однак ця перемога уніоністів не має вводити в оману щодо лояльності шотландців до Сполученого королівства. За високої явки (84,5% зареєстрованих виборців) відрив тих, хто проголосував за збереження єдності Великої Британії, від прибічників незалежності був не дуже великим - відповідно 55,3 і 44,7%. За такого розкладу очікувати іншого результату волевиявлення можна навіть у силу незначних змін ситуації, а що вже казати про подію масштабу Brexit.

Табір прибічників незалежності Шотландії консолідований, мобілізований і на чолі його - впливова політична сила. Референдум 2014 року став багато в чому заслугою Шотландської національної партії (ШНП) та її керівника Алекса Салмонда, одного з найбільш послідовних прибічників незалежності. 2007-го партія вперше виграла вибори до шотландського парламенту (утвореного 1999 року), сформувала адміністрацію і відтоді залишається правлячою. Навіть поразка на референдумі, після якого Салмонд залишив посади голови партії і першого міністра Шотландії, не позбавила партію лідируючих позицій. А 2015-го ШНП уперше обійшла Лейбористську партію на британських парламентських виборах, узявши 56 "шотландських" місць з 59. До того впродовж багатьох десятиліть Шотландія була фактично вотчиною лейбористів. Їхня поразка значною мірою була пов'язана з виступом партії 2014 року проти незалежності Шотландії.

Однією з найважливіших причин, через яку шотландці не голосували за незалежність, була небезпека розриву з Європейським Союзом. Втрата зв'язків з Євросоюзом для Шотландії болюча, адже понад 40% (або 11,5 млрд фунтів) торговельного обороту території припадає на країни Європейського Союзу. 2014 року жодних гарантій швидкого вступу Шотландії до ЄС не було, і надії прибічників незалежності на те, що членство в Союзі буде надане Единбургу автоматично, нічим не підкріплювалися. Понад те, незадовго до референдуму щодо незалежності голова Єврокомісії Жозе Мануел Баррозу висловив думку, що нова держава, навіть якщо вона з'явилася відокремившись від країни-члена ЄС, має пройти стандартну процедуру вступу, без будь-яких потурань. Але тепер, 2017-го, побоювання шотландців виявитися відірваними від ЄС грають проти Великої Британії. Брюссель зайняв жорстку позицію стосовно Лондона, і Великій Британії не обіцяють автоматичного надання вигідного режиму торгівлі чи свободи переміщення робочої сили. Велика Британія ризикує помітно втратити в якості відносин з континентальною Європою, а разом із нею постраждає і Шотландія.

На початку березня нинішній перший міністр Шотландії (і лідер ШНП) Нікола Стерджен оголосила про намір ініціювати новий референдум щодо незалежності наприкінці 2018-го - початку 2019-го. Шотландська адміністрація йде на прямий конфлікт із британським урядом, адже одним з пріоритетів Лондона у період переговорів про вихід з ЄС оголошено збереження єдності Великої Британії. Не дивно, що британський прем'єр Тереза Мей уже заявила, що не підтримає проведення референдуму. Однак позиції Стерджен досить сильні. Вона може розраховувати не тільки на очевидно велику підтримку з боку шотландців, а й на прихильність Європейського Союзу. Стерджен радо приймають у Євросоюзі, останнім часом вона мала низку зустрічей з високопоставленими чиновниками і з лідерами окремих держав, під час яких обговорювала свої погляди на побудову відносин Единбурга і Брюсселя. Стерджен, зокрема, наполягає на участі Шотландії в єдиному ринку ЄС, навіть якщо Велика Британія з нього вийде. І нині Шотландія знаходить у Брюсселі значно більшу підтримку своєї політики, ніж 2014 року.

Nicola Ferguson Sturgeon / Facebook

У відносинах з Північною Ірландією майбутній вихід з Європейського Союзу також може спричинити серйозні проблеми для Лондона. Ця територія прив'язана до Великої Британії двома факторами. По-перше, більшість населення тут становлять протестанти (тоді як в Ірландії - католики), і поки цей релігійно забарвлений конфлікт не став надбанням історії, протестанти сприймають Лондон як гаранта безпеки в регіоні. По-друге, у Північній Ірландії - вищі стандарти життя в охороні здоров'я та освіті, і насамперед - за рахунок масштабних субсидій з британського бюджету. Але першорядне значення для Північної Ірландії має збереження зв'язків із Шотландією та Ірландією. Із Шотландією регіон має розгалужені господарські зв'язки, розрив яких не менш небезпечний, ніж втрата фінансової підтримки з Лондона. Тому адміністрація Північної Ірландії змушена реагувати на політичні маневри в Единбурзі. Якщо через Brexit Шотландія залишить Велику Британію, настрої на користь більшої незалежності посиляться й у Північній Ірландії: адже будувати діалог із сусідами, які здобули незалежність від Лондона, буде набагато простіше без огляду на позицію британського уряду.

Ще чутливішого удару Brexit може завдати по зв'язках регіону з Ірландією. Прозорість кордону між Ірландією та Північною Ірландією важлива і для економічних відносин, і для зв'язків між людьми - у багатьох місцевих жителів в Ірландії живуть родичі. Після виходу Британії з ЄС тут пройде митний кордон Євросоюзу. Крім того, для Великої Британії питання про іммігрантів стало одним з наріжних каменів Brexit, і в міру завершення переговорів про вихід можна чекати істотного перегляду імміграційної політики у бік пожорсткішання умов і закриття кордонів. А Ірландія хоча й посилює міграційне регулювання, у цілому дотримується досить ліберальної політики у питанні про імміграцію. Відтак Велика Британія прагнутиме посилити контроль на кордоні двох держав.

Під загрозою може опинитися й існуюча з 1923 року Спільна зона пересування, особливо - узгоджені в останні роки проекти загальних віз для громадян деяких країн (зокрема Китаю та Індії), що дають непоганий економічний ефект. Про серйозність цієї проблеми свідчить те, що Тереза Мей та її ірландський колега Кенні Енда ще влітку 2016 року поспішили запевнити своїх громадян, що Спільній зоні нічого не загрожує.

Нарешті, запровадження прикордонного контролю між Великою Британією та Ірландією суперечитиме також деяким положенням Белфастської угоди 1998 року (відомої також як Угода Страсної п'ятниці), що є основою політичного врегулювання у Північній Ірландії. Перешкоджання вільному перетину кордону викличе невдоволення як у католицьких меншин у Північній Ірландії, так і в сусідньої Ірландії, що в остаточному підсумку може призвести до нових міжконфесійних зіткнень і поновлення насильства у Північній Ірландії.

У відносинах з регіональним урядом Північної Ірландії - Виконавчим комітетом Асамблеї - Лондон наражається на іншу загрозу, ніж у випадку Шотландії. Тут не надто популярна ідея державної незалежності - за неї навіть після референдуму про вихід з ЄС висловлюється близько чверті населення (до референдуму за відокремлення від Великої Британії виступали 18-20%). З провідних політичних партій за відокремлення від Великої Британії закликає лише Шинн Фейн, яка традиційно виступає за єдину Ірландію.

Однак зростає підтримка розширення автономії території - з осені 2016-го за це висловлюються від 60 до 70% населення. І ця тенденція відображається в позиції ключових політичних сил - Демократичної юніоністської партії, соціал-демократів та Ольстерської юніоністської партії, - які ратують за подальше розширення повноважень урядів територій, аж до федералізації Великої Британії. У жовтні 2016 року Арлін Фостер, яка обіймала тоді посаду першого міністра, заявила про прагнення Північної Ірландії укласти окрему торговельну угоду з ЄС. Крім того, вона висловилася за розширення повноважень північноірландського самоврядування та передачу в його компетенцію питань регулювання режиму кордону з Північною Ірландією. Ці плани суперечать нинішньому розподілу повноважень між Лондоном і територіями. Північна Ірландія, так само як Шотландія, поспішає використати слабку позицію британського уряду в умовах кризи для зміцнення своєї влади.

На тлі Шотландії та Північної Ірландії ситуація у Вельсі видається цілком безхмарною. Бідний порівняно з більшістю британських регіонів і малонаселений Вельс не прагне відокремитися. Соціологічні опитування показують стабільно невисокий рівень підтримки валлійцями ідеї незалежності. Сплеск інтересу до національного відродження тут припав на 1997-й, коли провели референдум про створення валлійського парламенту. Тоді за незалежність Вельсу висловлювалися від 10 до 14%, однак надалі ця кількість повільно, але впевнено скорочувалася й останніми роками становить 5-6%. Політичні групи нібито лівоцентристської націоналістичної Партії Вельсу, які виступають за незалежність, залишаються в меншості.

Однак перспектива виходу Великої Британії з Європейського Союзу впливає і на відносини Кардіффа й Лондона. Голосування за вихід з ЄС (тут "за" висловилися майже 52% тих, хто брав участь) видається досить парадоксальним - Вельс найменш успішний в економічному плані серед "історичних територій" і при рівні урядових субсидій значно більш низьких, ніж у Північній Ірландії, мабуть, більше за інших потребував фінансових уливань з фондів Європейського Союзу. Спостерігачі пояснюють таке голосування протестом валлійців проти неуваги з боку Лондона, який значно більше часу й ресурсів витрачає на Шотландію і Північну Ірландію. Залишаючись фактично єдиним союзником Лондона в ході Brexit, Вельс вимагатиме натомість не стільки великої автономії, скільки істотного збільшення фінансування з центрального бюджету. І тому відсутність "валлійського бунту" не стане для британського уряду віддушиною в кругообігу проблем Brexit - британські витрати зростатимуть, особливо через вибраний Європейським Союзом жорсткий сценарій розлучення, і знайти зайві кошти для Кардіффа буде непросто.

Окремо в мозаїці відносин Лондона і територій, підірваних результатами референдуму щодо виходу з Європейського Союзу, стоїть Гібралтар. Якщо суперечки з трьома "історичними територіями" здебільшого є внутрішньою - і багато в чому традиційною - справою Великої Британії, Гібралтар опинився на перших шпальтах британських та європейських ЗМІ завдяки атаці з боку Європейського Союзу. У цьому випадку результат референдуму (а в Гібралтарі за збереження членства в ЄС висловилося понад 95% жителів) не важливий - він залежить від об'єктивних умов, коли надто мала територія, а її віддаленість від метрополії та залежність від єдиного сухопутного кордону робить залежність від Європейського Союзу чи не більшою, ніж від Британії. Але не місцева влада висловила бажання переглянути свої відносини з Лондоном. Прагнення Іспанії використати момент слабкості британців, щоб владнати давню суперечку про належність території, нагадало про Гібралтар у контексті Brexit. А демарш Євросоюзу і поготів поставив його в один ряд з найважливішими проблемами, які зараз доведеться вирішувати британцям. Ув'язування підходу до взаємодії Гібралтару і спільноти ЄС з позицією одного члена Євросоюзу вписується в ідею жорсткого "розлучення", але виглядає надмірною умовою.

Однак цей нетиповий у загальній картині випадок насправді чи не краще за інші приклади фіксує одну важливу для діалогу Лондона з територіями обставину. Ще недавно британський уряд міг твердо розраховувати як мінімум на невтручання у свої внутрішні справи з боку інститутів ЄС і членів Євросоюзу, а то й на допомогу (як це сталося із шотландським референдумом 2014 року). Тепер же, фактично вже втративши в очах учорашніх партнерів статус члена Європейського Союзу, Велика Британія наразиться на сильний тиск Брюсселя, Берліна, Парижа та ін. Тиск проявлятиметься, у тому числі, і втручанням у розбірки всередині Сполученого королівства, де ЄС спробує виступити як адвокат Единбурга і Белфаста, а за певного збігу обставин - і Кардіффа. Від спроможності Лондона адаптуватися до нових реалій і знайти відповідний компроміс із територіями залежить не тільки успіх Brexit, а й збереження Великої Британії в її нинішніх кордонах.