Bon giorno, Проді. Ciao, Берлусконі...

«На кожного Наполеона є своє Ватерлоо». Так два місяці тому опозиціонери кепкували з прем’єр-міністра Італії Сильвіо Берлусконі, який назвав досягнення свого п’ятирічного керівництва «наполеонівськими». Опозиційний жарт виявився пророчим: найзаможніший італієць, медіамагнат, палкий прихильник футболу, лідер коаліції правоцентристів «Дім свободи» програв свій чи не основний бій.

Берлусконі не належить до тих людей, котрі опускають руки перед загрозою поразки. Він зробив усе можливе для своєї перемоги, однак зрештою сам себе обіграв. Можливо, йому ще вдасться заявити про свій реванш, однак поки що він мусить пережити розпач програшу. Результати недавніх виборів до двох палат парламенту Італії засвідчили перемогу з незначним відривом коаліції лівоцентристів «Союз» на чолі з колишнім президентом Єврокомісії Романо Проді.

Сильвіо Берлусконі спеціально торік «протягнув» через парламент новий закон про вибори, який неначе мав би посприяти його перемозі. Насправді цим документом прем’єр підписав собі вирок поразки. Новий закон, зокрема, дозволяв голосувати італійцям, котрі перебували за кордоном. Однак саме голоси «закордонних» співвітчизників дозволили блоку Романо Проді отримати більшість місць у сенаті. Найголовніше положення закону, яке й зробило Сильвіо Берлусконі заручником ситуації, полягало в тому, що 55% місць у парламенті отримує та політична сила, яка змогла заручитися підтримкою більшості італійців навіть із незначним відривом. Опозиційний блок, таким чином, зміг отримати контроль над нижньою палатою парламенту із перевагою всього в сім сотих відсотка.

Внутрішню політику Італії після Другої світової війни багато хто називав безликою, маючи на увазі швидкоплинність урядів країни. Не багатьом італійським політикам щастило обіймати прем’єрську посаду більше одного року. 69-річний Сильвіо Берлусконі — виняток. По-перше, політик зумів утриматися на посаді глави уряду п’ять років поспіль, а по-друге – зробив «впізнаваною» прем’єрську постать не лише в Італії, а й за межами країни. Його політичне довголіття пов’язане з незвичайними ораторськими здібностями, а також умінням виплутуватися з найбільш незручних ситуацій, коли, здавалося, меч вотуму недовіри ось-ось міг покласти край прем’єрській кар’єрі або ж коли корупційні скандали загрожували Берлусконі ґратами...

Сильвіо Берлусконі увійшов в італійську політику в 1994 році, після того, як масштабна операція боротьби з корупцією «Чисті руки» дискредитувала фактично весь політичний клас Італії. Уже через два місяці після початку політичної кар’єри він переміг на виборах. Правда, тоді його уряд протримався лише сім місяців. Повернення до влади у 2001 році допомогло Берлусконі зміцнити свої позиції як у політиці, так і в бізнесі. Його союзники в парламенті ухвалювали закони, які фактично «відбілювали» Берлусконі перед «фемідою», а також легалізували його бізнес-справи.

Уміння «наблизитися» до народу через інколи ексцентричні витівки зробило його улюбленцем принаймні половини жителів Італії. І, схоже, мало кого хвилював той факт, що Берлусконі так і не вдалося втілити свою обіцянку створити 1,5 мільйона додаткових робочих місць. У результаті працевлаштуватися зміг лише один мільйон осіб (при цьому 600 тисяч із них — легалізовані заробітчани з-за кордону). Не викликали громадської люті і статки Сильвіо Берлусконі, які за період прем’єрства лише поповнилися. Приміром, найбільша телекорпорація Mediaset SpA, до діяльності якої причетний прем’єр, за останню «п’ятирічку» подвоїла свої прибутки. Відповідно до рейтингу журналу «Форбс», італійський прем’єр посідає 37-ме місце серед найбагатших людей планети (його фінансовий стан оцінено в 11 млрд. доларів).

66-річний Романо Проді — повна протилежність Берлусконі за складом свого характеру. Прізвисько «професор» колишній президент Єврокомісії отримав саме за свою надмірну серйозність і виваженість. Коли 1996 року з участю Проді було створено лівоцентристську коаліцію «Олива», то він скидався більше на технократа, позбавленого харизми, який незатишно почувається перед телекамерами. Однак тоді йому також вдалося перемогти Берлусконі на виборах. Передовсім — завдяки добродушній поведінці. На прем’єрській посаді він успішно втілив податкову реформу. Економіка країни набула набагато кращих кондицій, що зрештою уможливило приєднання Італії до «єврозони». Проді протримався на прем’єрській посаді лише півтора року, однак навіть за цей час йому вдалося заробити на міжнародній арені репутацію поважного політика. Власне, це й уможливило його президентство в Європейській комісії з 1999 по 2004 рік.

Образ Проді в уявленні багатьох українців — не найкращий. Зарубіжні мас-медіа неодноразово цитували екс-президента Єврокомісії, який нібито заперечував навіть у віддаленій перспективі членство України в ЄС. «В України рівно стільки ж шансів стати членом Євросоюзу, як і в Нової Зеландії», — такі слова йому кілька років тому приписала голландська преса. При цьому Проді завжди звинувачував журналістів у неправильній інтерпретації слів. Можливо, до такої суворості в підходах до українських перспектив його зобов’язувала робота на чолі потужного бюрократичного органу і на прем’єрській посаді він почуватиметься вільніше. Однак усе залежатиме від того, чи вистачатиме часу у нового прем’єра на вирішення питань, які не належать до першочергових в Італії.

«Друге пришестя» Проді на прем’єрську посаду виявилося непростим. По-перше, йому досить важко буде очолювати різношерсту коаліцію, до якої входять із десяток партій — від зелених до комуністів. По-друге, за часи прем’єрства Берлусконі економічні показники в Італії стали чи не найгіршими в Євросоюзі. Не варто списувати з політичного активу Італії й опозицію. Берлусконі досі намагається втриматися при владі: він закликає здійснити перерахунок голосів, наполягає на створенні «великої коаліції» за німецьким зразком. Перше лише посилить драматичність внутрішньополітичних негараздів в Італії, друге — навряд чи можливе. Проді і Берлусконі важко уявити в одній «зв’язці» не лише тому, що вони добряче пообливали одне одного брудом під час передвиборної кампанії. Політики своєю поведінкою дійшли до тієї точки неповернення, яка перетворює їх не просто у політичних противників, а в найжорсткіших ворогів.

Поки що шоу триває. Чимало світових лідерів не поспішають вітати з перемогою Проді, побоюючись, напевно, що перерахунок голосів може показати інший результат. Зрештою, Берлусконі хоч і програв вибори, однак не втратив свого впливу на італійську політику. 78 місць у Сенаті, а також 137 мандатів у нижній палаті парламенту — це майбутній політичний капітал прем’єра. Він залишається лідером найбільшої партії в парламенті «Вперед, Італія!», від нього поки що ніхто не в змозі відібрати титул найзаможнішого італійця і власника найбільшої телемережі. Романо Проді — номінальний переможець, тому йому ще доведеться позмагатися, можливо, в нерівному бою, за право вважатися справжнім лідером...