БЛИЗЬКОСХІДНИЙ ПАСЬЯНС

У першій декаді жовтня Президент України здійснив візит до Лівії. В січні цього ж року він відвідав Кувейт, Оман, Катар та Об’єднані Арабські Емірати. А в квітні 2002 р. — Сирію, Йорданію, Ліван. Україна активно розігрує близькосхідну карту і в економіці. У зв’язку з цим не може не постати запитання: а що ми знаємо про регіон, з яким дедалі більше торгуємо і куди починаємо інвестувати? Неспокійний і непередбачуваний, хоча й багатий та перспективний сьогодні, — яким він буде завтра?

Наприкінці 2003 року, щонайменше, ризиковано прогнозувати, що станеться з фонтануючим у всіх сенсах регіоном Близького Сходу в перспективі трьох, тим більше п’яти років. Футуристичні передбачення корисні, на думку автора, хіба для дискусії. Але, оскільки дискусії немає, а вона потрібна, — можна й пофантазувати? Стосовно ж того, чому нам не зайва дискусія про майбутнє Близького Сходу, дозволю собі запропонувати кілька «швидких» аргументів:

1. Там перебувають військовослужбовці України (Ірак, Лівія), і їх там може бути більше;

2. Там містяться понад 70% світових запасів нафти і понад 15% світових запасів газу, що суттєво впливає на світові ціни;

3. Дестабілізація близькосхідних «гарячих точок» може перерости у повномасштабні війни, включно із застосуванням зброї масового знищення (яка є в Ізраїлю), і поширитися на сусідні країни, включно з Іраном, Туреччиною, Центральною Азією.

Отже, повертаючись до теми очікуваної еволюції на БС протягом п’яти років, насамперед окреслимо проблеми, які на сьогодні існують, та поміркуємо над імовірними шляхами їх розвитку. Цих проблем, на нашу думку, чотири.

1. Ізраїльсько-палестинське протистояння;

2. Ірак;

3. Афганістан;

4. Сирія.

Не виключено, що за п’ятирічку з’явиться проблема Лівії та Аравійського півострова (зокрема Саудівської Аравії). Про це йтиметься наприкінці.

Ізраїльсько-палестинське протистояння поглиблюється, і певна надія на його розв’язання, що випливала із домовленостей Ізраїлю й Палестинської Автономії в 90-х роках минулого століття, нині, після проголошення палестинцями у 2000-му «Інтифади Аль-Акса» та «самогубної бомбової стратегії», практично перекреслена. Можна сперечатися, чи була палестинська терористична активність адекватною реакцією на затягування виконання зобов’язань Осло ізраїльським урядом, на розширення поселень, на економічні утиски тощо, але ми домовилися зосередитись на майбутньому.

А воно вкладається сьогодні у два поняття: Мур та «дороговказ» (мається на увазі американський план «Road map»).

Проблема полягає в тому, що Мур ізраїльці будують по території Західного Берега, а ця територія визнається окупованою всіма сторонами (в т.ч. й Ізраїлем) і є потенційно територією майбутньої палестинської держави. Мур відтинає частину землі. Таким чином, шанси на створення держави в кордонах до червня 1967р. значно погіршуються, якщо не наближаються до нуля. Незважаючи на незадоволення арабських країн, більшості членів ООН та її Генерального секретаря, США не заборонили будівництво, і воно, схоже, успішно завершиться повномірним бетонованим розчленуванням.

За цих умов, щонайменше, наївно було б очікувати на реалізацію «дороговказу», з такою помпою проголошеного в червні 2003р. в Шарм Ель Шейху (АРЄ) та Акабі (Йорданії) за участі Дж.Буша й А.Шарона. В «дороговказі» йдеться про існування «двох сусідніх держав, Ізраїлю і ПА, до 2005 р.». Палестинському поняттю держави відповідають Західний Берег і Газа. Обрізаний муром Західний Берег для них неприйнятний (обрізаний, до речі, так, що практично стає групою бантустанів). Це для них — як для німців батьківщина без Східної Німеччини. Чи реалістично сподіватися, що Ізраїль, який ударними темпами будує Мур (спрацьовує соціалістичне змагання серед «наших людей»?), погодиться його перенести до 2005р.? Чи погодиться він на проголошення столицею цієї держави Східного Єрусалима, як хочуть палестинці (це для них — як для німців Берлін)? Шансів на позитивну відповідь, схоже, немає. Правда, інколи твердять, що в політиці все можливо. Це не так. Продовжуючи німецьку тему, наприклад, малоймовірним, хоча й можливим тридцять років тому вважалося об’єднання Німеччини на засадах ФРН. Але не навпаки.

Закінчуючи тему ізраїльсько-палестинського протистояння, підсумуємо перспективи. На початку жовтня ц.р. Х.Мубарак, президент найсильнішої арабської держави Єгипту, приймав канцлера ФРН Г.Шрьодера і сказав таке. Як, мовляв, ізраїльтяни думають собі далі бути? Якщо вони депортують голову ПА Я.Арафата з Палестини, якого законно обрав народ, то з ким вони досягатимуть мирного врегулювання? Схоже, тут криється системна помилка. Чому, власне, розраховувати, що ізраїльтяни хочуть досягти мирного врегулювання? Які їхні дії протягом останніх трьох років про це свідчили? І чому б їм цього хотіти? Адже в сьогоднішній Палестинській Автономії реально немає справжнього уряду, відкрито господарюють парамілітарні угруповання, клани, фракції, які не здатні і не бажають повноцінної держави, бо вона покладе їхньому господарюванню край. І події в ПА протягом останніх місяців, і стан здоров’я палестинського лідера не дають надій на швидку консолідацію палестинського суспільства, загнуздання терористичних групок, повноцінний державотворчий процес. Ізраїль, очевидно, і далі цим користатиметься. І, мабуть, за п’ять років палестинська держава залишатиметься далеким міражем, що надихатиме дедалі вужчі і розсварені групки ідеологізованих борців на дедалі кривавіші, хай і менш часті, акти терору, до яких регіон і світ поступово призвичаюються.

Іракська проблематика формально не пов’язана з ізраїльсько-палестинським протистоянням, але вона однозначно конотується в свідомості широких мас арабського населення (280 мільйонів!) з поняттям «невиконаної обіцянки». Йдеться про ніколи не озвучений на вищому рівні підтекст, який проговорювали зі своїми арабськими клієнтами американці й британці напередодні початку війни проти Іраку: підтримайте нас проти С.Хусейна, а ми умовимо А.Шарона сприяти створенню палестинської держави. Германознавці, можливо, проведуть паралель з так званими обіцянками Заходу Михайлові Горбачову розпустити НАТО в обмін на приєднання НДР до ФРН. Як відомо, так не сталося, але на Заході твердять, що жодних обіцянок не було.

Арабські країни вимушено підтримали англо-британську авантюру в Іраку. Одні надали авіабази, інші дозволили використовувати канал, ще інші — свої електронні засоби розвідки чи територіальні води. З близьких до Іраку країн однозначно відмовлялися сприяти лише Сирія та Іран (хоча вони й не діяли всупереч). Арабські країни, зібравшись у рамках Ліги арабських держав, засудили в тих чи інших висловах наміри Вашингтона і Лондона, але далі висловів не пішли.

Чи могли? Теоретично — цілком. В арабській пресі жваво обговорювалися шанси на задіяння договору про взаємодопомогу в рамках ЛАД у випадку агресії проти арабської країни. Крім того, поновилися заклики до нафтового ембарго, як в 1973 році. Ініціаторам цих розмов лідери Єгипту, Марокко й ОАЕ порадили «бути реалістами». Більше того, хоча в резолюції саміту ЛАД від 1 березня ц.р. ухвалено рішення «не сприяти жодній військовій операції проти Іраку або будь-якої арабської країни», її успішно обійшли. Ну, наприклад, надати американській авіації саудівську базу на кордоні з Іраком — це сприяти чи ні? При бажанні можна сказати, що йшлося про, скажімо, підготовку до операції, а не саму операцію. Те ж саме стосується і Суецького каналу, і ролі Кувейту та Катару, теж членів ЛАД, і т.д. До речі, вже у розпал війни надзвичайне засідання Ради міністрів закордонних справ ЛАД ухвалило сувору резолюцію «Американсько-британська агресія проти Іраку та її наслідки для безпеки і стабільності оточуючих арабських країн та безпеки арабської нації». Агресію засудили. Кваліфікували як порушення Статуту ООН. Закликали до негайного виведення військ (на цей час Саддам ще керував Багдадом!). І далі продовжували підтримувати, як і раніше. Чому?

Відповівши на запитання «чому?», ми б, власне, і відповіли, «чому стала можливою американо-британська війна проти Іраку» (хай вибачать австралійці, що не згадані тут, але довга назва їхньої країни робить і так довге визначення зовсім неоковирним!). Інакше кажучи, чому те, що було практично неймовірним тридцять років тому, без проблем робиться нині? Відповідь нам відома: змінився баланс сил у світі. По-перше, зникла «імперія зла», вона ж «справжній друг арабів» СРСР і його «табір». По-друге — і це, мабуть, головне — арабські країни не використали отримання нафтодоларів для системної модернізації суспільств. І тому вони залишились практично на рівні 1973р., а світ, і насамперед США, пішли далеко вперед.

Однак, зауважить читач, це речі очевидні, і тому, мабуть, не варто їх знову повторювати. Не можу погодитись. Бо вони повторені насамперед як підстава для прогнозу: а що буде в Іраку і довкола нього за п’ять років? Видається, що і 2008-го американці (та решта) перебуватимуть в Іраку (12 жовтня американський сенатор Лугар говорив про 7—8 років), домінуватимуть над сусідніми країнами і матимуть військові втрати від цього, може, й не настільки значні, як у 2003-му. Бо за п’ять років арабські країни не надолужать того, що втратили за 30.

Якщо припустити, що прогноз цей правильний, то з нього випливає таке.

Усі країни, з якими межує Ірак (Йорданія, Сирія, Туреччина, Іран, Саудівська Аравія, Кувейт), зобов’язані будуть встановити такий режим кордону, який би унеможливив приплив антиамериканських бойовиків, пропагандистів та зброї. Оскільки кордони, приміром, Саудівської Аравії «прозорі» не лише з Іраком, а й із Єменом, ОАЕ й т.д., цей режим мусив би поширюватися певною мірою на весь регіон. Такий же драконівський режим, очевидно, встановлюватиметься і щодо виробництва зброї та боєприпасів. На сьогоднішньому етапі країни довкола Іраку (близьке зарубіжжя) і довкола них (далеке зарубіжжя) виробляють незначну кількість озброєнь і техніки, крім АРЄ та Сирії. Вони, але й інші, змушені будуть поставити всі свої потужності під суворий контроль з можливістю американських інспекцій. Далі передбачається повільне, але планомірне введення цензури в релігійній сфері — там, де не допоможе самоцензура. Буде заборонено пропагувати антиамериканські гасла, потім антиамериканські цінності, потім погляди, несумісні з американськими. Віруючі в містах чутимуть боголюбиві сентенції, а не войовничі заклики. Аналогічна чистка відбудеться у школах загалом, у мадрасах зокрема. Не слід виключати, що уряд нового Іраку постійно вноситиме ініціативи щодо посилення світського начала, щодо демократичних реформ, щодо економічної лібералізації в масштабах арабських та, згодом, мусульманських країн. Паралельно в економічному секторі, при домінації США і Британії, з’являться компанії Франції, ФРН, Італії, Іспанії, Японії, РФ, і перші змагатимуться з останньою, якій обережно підіграватимуть США. Діятиме правило «переможець отримує все», при тому що, зрозуміло, переможець свідомо даватиме частку виграшу підставній конячці (РФ), щоб заохотити решту спробувати зіграти ще раз.

Не виключаю, у цього сценарію можуть знайтися опоненти. Які скажуть: якщо швидко передати владу іракцям, то виграють усі — іракці, американці, європейці. Пропоную їхній увазі, як заперечення, цитату зі статті відомого американського ліберального журналіста і знавця Близького Сходу Томаса Фрідмана «Важкі питання про Ірак, що потребують відповіді» («Нью-Йорк таймс», 13.10.03). Він пише: «Чи передача влади тимчасовому іракському урядові справді припинить напади на військових США, на іракську поліцію, на ООН і керівників Тимчасового уряду? Сумніваюсь. Ці нападники не прагнуть, щоб іракці керували самі, вони прагнуть самі керувати. Більшість їх — запеклі баасисти, які хочуть відновити старі порядки і вбиватимуть усіх на своєму шляху.

Чи представники ООН, які зараз в основному залишили Ірак, не залишать його знову, коли на їхніх представників нападатимуть, — а це станеться навіть після надання суверенітету Іракові? Чи європейці справді надішлють свої війська і мільярди доларів в Ірак, якщо США віддадуть ключі від країни Тимчасовому уряду? Чи в цьому випадку громадяни США захочуть допомогти в разі потреби?»

Для неупередженого читача очевидно, що відповіді на всі запитання — негативні. І тому позитивною буде відповідь, чи залишатимуться американці через п’ять років в Іраку і чи справді вони так жорстко впливатимуть на оточення, щоб мінімізувати свої втрати. Той, хто розраховує на інший сценарій у випадку поразки Дж.Буша на президентських виборах восени 2004р., хай згадає Югославію і демократичного президента Б.Клінтона. Як кажуть у таких випадках — «... те ж саме, тільки вигляд збоку».

Не зникне з міжнародного обрію і проблема Афганістану. На відміну від Іраку, це країна не арабська, тому «арабська солідарність» (точніше, риторика) з нею не пов’язана. По-друге, вона, знову ж, на відміну від Іраку, що має одного зовнішнього голосного покровителя в особі Ліги арабських держав, — має навіть двох з половиною, яких називають заклятими друзями: Іран, Пакистан і, половинка, Російська Федерація. Половинка хоче стати цілим: міністр оборони РФ С.Іванов закликав США на початку жовтня забрати їхні військові бази з Центральної Азії, коли закінчиться гаряча фаза дій в Афганістані.

Афганська проблема, до того ж, не обтяжена енергетичними інтересами, хоча її територія надає можливості найкоротшого транспортування енергоносіїв з Центральної Азії до моря, оминаючи Іран, чого хочуть США і Пакистан. Але стратегічна важливість Афганістану значно менша від іракської. І тому там буде менше військ (власне, американці поступово виходять на користь німців), менше грошей, менше публікацій.

Чи триватимуть там збройний опір та теракти? Очевидно, так. Насамперед тому, що, як справедливо підкреслюється у статті Н.Ксьондзик «Афганістан: магія перемоги» («Політика і час», № 9, 2003), «міжнародним форумам з афганського врегулювання притаманна спільна методологічна хибність… підхід з ідеєю унітарного національно-державного утворення, у той час, коли сама політична природа афганського суспільства диктує первинність конфедеративних засад.» Тому на сьогодні уряд Х.Карзая, власне, контролює лише Кабул та околиці. У провінціях панують польові командири, нерідко ті ж самі, що й за талібів. Фахівці НАТО, яка дедалі більше бере на себе відповідальність за Афганістан, усвідомлюють проблему, і тому в середині жовтня було прийнято рішення вперше ввести контингент НАТО за межі Кабулу в Кундуз. Цей крок ризикнули зробити тільки після року при владі уряду Х.Карзая. А в Афганістані понад 20 провінцій! І зрозуміло, що без бою провінційні царки-командири своїх прав та прибутків не віддадуть.

Що ж до спроб будівництва нової афганської держави «знизу», з провінцій, то шлях цей потребує значних коштів, значного часу та певної підтримки сусідніх держав, у яких живуть споріднені етноси. Зокрема пуштуни живуть у Пакистані, але там їх теж не дуже може контролювати центральний уряд. Тобто цей реалістичний шлях не обіцяє швидких дивідендів і не приведе до припинення терактів через 5 чи навіть 10 років.

А як впливатиме Афганістан на Центральну Азію, на Кавказ, на Росію? Українських політиків це традиційно цікавить (феномен «фантомних болів» щодо території колишнього СРСР), а бізнесменів мало б цікавити, бо звідти йдуть енергоносії, туди здійснюються інвестиції.

Схоже, альтернативи посиленню присутності європейських та американських безпекових і ділових структур у Центральній Азії нема. Як висловився нещодавно на конференції у Швейцарії високий казахський урядовець, «якщо мені потрібен автомобіль, комп’ютер чи технологія нафтовидобутку, я не купуватиму їх у Москві, бо сама Москва їх купує у Вашингтоні». Контроль над природними ресурсами центральноазійських держав поступово переходить у євроатлантичні руки. Зрозуміло, що виводити військові бази з нестабільного регіону, куди вкладено мільярдні інвестиції, було б украй нерозумно. Нарешті, і самі центральноазійські країни теж зацікавлені у власній присутності в Афганістані, а не через «дядька»! І таджики, і узбеки, і (меншою мірою) туркмени мають чимало своїх родичів на південь від Пянджа. А родичами в Азії не гребують. Все це свідчить на користь того, що Афганістан — це теж надовго.

До речі, є підстави думати, що такі бази з’являться і на Кавказі. Вони просто не зможуть там не з’явитися, якщо справді будуватиметься нафто- (і газо-) провід Каспій—Тбілісі—Джейхан на мільйони барелей нафти на день. Бо його теж треба буде охороняти. За цих умов Росії сприятимуть в отриманні прибутків, у доступі до енергоносіїв певною мірою, але й не занадто («не чересчур», як в А.Островського).

Із обіцяних на початку проблем залишилася Сирія. Для того, щоб спробувати змоделювати сирійський розвиток на п’ятирічку, доцільно зазирнути в її давнє і недавнє минуле. Давнє минуле нагадує, що загальноарабський халіфат починався з Дамаска. Вже потім були Багдад, Каїр, Кордоба, а Дамаск залишився першим. Сирійці дуже пишаються цим «первородством» і проектують його й на сьогодення. З недавньої ж історії значущим фактом був процес набуття незалежності Сирією в її ранній стадії. Згідно з угодами про розчленування Оттоманської імперії після Першої світової війни, частина її колишніх колоній, а нині арабських країн переходила під мандат Великої Британії, частина — Франції (в т.ч. Сирія). Населення цих країн і, меншою мірою, правляча верхівка не були задоволені тим, що їм замість одного, хай і відсталого керманича, нав’язують керманича-модерніста. Сирія єдина з підмандатних країн не погодилася з таким розвитком, проголосила незалежність у 1919 р., і лише 25 липня 1920 року французи взяли штурмом Дамаск. Історики арабського світу розглядають сирійське повстання як «базис сучасного арабського націоналізму», пізніше розвинутого на практиці єгипетським президентом Гамалем Абдель Насером. Починаючи війну проти Іраку, коаліція мала справу з етнічно і релігійно розсвареною й виснаженою попередніми конфліктами, історично штучною територією. Сирійці, хоч і мають протиріччя між сунітами, алавітами й друзами, значно гомогенніші. Сирійські збройні сили практично тотожні іракським. Сирія не має історії конфліктів з арабськими сусідами, як це було в Іраку. Все це ті елементи, які, на додачу до іракського досвіду, повинні були б утримати коаліціонерів від нападу на Сирію.

Але там можуть міркувати й інакше. Ось, мовляв, ми демонстративно окупували Ірак, щоб ввести новий «кодекс поведінки» в регіоні. Лівія прислухалася й послухалася. А Сирія не хоче. Ну що ж, хай нарікає на себе. Звичайно, цього не станеться, якщо Сирія м’яко почне робити поступки Вашингтонові. Відновить суверенітет Лівану. Почне переговори з Ізраїлем без попередніх умов. Перекриє кордон з Іраком. Дозволить повномасштабне співробітництво в органах безпеки і розвідки. Денаціоналізує енергоресурси. Зніме цензуру, змінить законодавство і практику управління країною. Але ж це буде не та Сирія, що нині. Як у відомому анекдоті про вступ до КПРС: для чого мені потрібне таке життя, в якому нічого «нехорошого» не можна? Життя, в якому не можна правити в країні відповідно до власного розуміння, без громадськості і незалежно від економічних процесів, теперішнім сирійським керівникам непотрібне. Тому надій на їх еволюцію небагато.

І все ж таки шанси на те, що Сирія через п’ять років не буде, як Ірак, окупованою територією, залишаються. Свою роль можуть відіграти, хоч як це дивно, вчорашні ненависні колонізатори. Франція, Італія, Німеччина, Австрія — на сьогодні головні покупці сирійської нафти і головні противники посилення американського впливу в регіоні, можуть відіграти роль того «меншого зла», на яке погодиться сирійський президент, аби не потрапити під американську окупацію. Звичайно, і в цьому випадку доведеться вивести війська з Лівану, закрити штаб-квартири палестинських угруповань у Дамаску й перекрити східний кордон для сумнівних біженців. Але в такий спосіб вдасться зберегти честь прапора. А це немало. Для країни з такими традиціями, як Сирія, це, можливо, головне. І тому авторові бачиться, що шанси на мирну, хай і непослідовну, еволюцію Сирії — залишаються.

На початку статті я обіцяв бодай коротко торкнутися можливої долі Лівії та Саудівської Аравії. Настав час виконати обіцянку.

Лівія, як випливає з подій навколо рейсу «PanAm-103», зрозуміла, що слід швидко робити проамериканський віраж. Вона супроводила його масивною антиарабською дипломатичною кампанією: по-перше, лівійська делегація не з’явилася на регулярне засідання Ради МЗС Ліги арабських держав, по-друге, лівійський лідер знову пообіцяв вийти з ЛАД, по-третє, лівійські дипломати в західних столицях почали активно лаяти арабські країни за «відсутність єдності», що і є «причиною всіх арабських негараздів». У той самий період змінюється прем’єр-міністр, розконсервовуються переговори із західними енергокомпаніями, лунають обіцянки приватизації.

Проте ні для кого в Європі й Америці не секрет, що ці заходи — суто зовнішні. Влада, як і була, залишається в руках диктатора, і при зміні обставин негайно зміняться гасла. Не йдеться навіть про еволюцію політичної системи одноосібного (чи кланового) прийняття рішень на користь автократії — а це не влаштовує Захід. Тим більше що керівник Лівії вирощує собі наступника в особі свого сина. Що з цього буває, відомо на прикладі Сирії. Тому доля Лівії далеко не безхмарна, і шанси на те, що відбудуться різкі зміни владної групи, досить високі.

Трохи м’якшою видається ситуація в Саудівській Аравії. За майже 80 років тісного співробітництва зі США в країні з’явилася еліта, яка обізнана з американськими цінностями, частково поділяє їх і готова на компроміси. Що це так, доводить т.зв. «саудівська ініціатива» про мир з Ізраїлем, внесена навесні 2002 р. У цьому сенсі, до речі, навіть якби лівійці хотіли еволюціонувати в євроатлантичному напрямі, вони не мають достатньо еліти, якій можна було б довірити таку еволюцію. Зрозуміло, не вся еліта Саудівської Аравії прозахідна: противників чимало. Але вони спантеличені швидким розвитком подій під час і після 11 вересня 2001 року (більш як половина всіх терористів того дня виявилися саудівцями!). Вони розгублені внаслідок падіння Багдада і спалаху терактів у власній країні. Еволюція в Ріяді — не штучна, вона реально відбиває процес переосмислення ситуації в країні, в регіоні, у світі. І це дає надію на її продовження, а також на порівняно спокійне царювання династії Саудів і в близькому майбутньому (хай і не таке повновладне, як нині).

Таким чином, Близький Схід, як уявляється, не перетвориться на облаштоване і мирне місце через п’ять-сім років. Цей сумний висновок ми робимо, виходячи з фактів, які, своєю чергою, є результатами процесів запізнілого усвідомлення місцевими суспільствами вимог глобалізованого світу. Можуть зауважити, що цього ж самого результату можна було досягнути стриманішими, «франко-німецькими» методами. Спірна думка. По-перше, у франко-німецьких методах розчарувалися після їх невдалого досвіду в Сребреніці та Сараєво. По-друге, ні ресурси, ні близькосхідний досвід євротандему і близько не можна порівняти з англо-американськими. А по-третє, історія не має умовного способу. В українському викладі ця істина звучить простіше: «маємо те, що маємо».

Чи означає це, що автор, схоже, не співчуває тому, що відбулося в Іраку, що триває навколо Палестини й Афганістану і що загрожує іншим частинам Близького Сходу? Ні, автор на те й автор, щоб викладати свою версію подій, співчуває громадськість, а діють (чи ні) законодавці та уряди. Автор хіба що хотів би подбати про одне: згадати насамкінець, як це усе може відбитися на інтересах України.

Очевидно, українські політики й урядовці нічого істотного не зможуть зробити у сфері ізраїльсько-палестинського протистояння. Крім того, що Україна й так уже робить. І чимало! Палестинські студенти — одна з найбільших громад в українських вузах. Варто лише наглядати, щоб внутрішні партійні суперечки і «групівщини» вони залишали вдома й не створювали міні-Фатахів та міні-Хамасів у Києві і Полтаві.

Ізраїльці у нас вчаться рідко, зате їздять у гості часто. І це добре. Хай інвестують.

Іракський напрям українських дій поки що розвивається без особливих проблем. Бійці на місці освоїлися. Саме час поміркувати над зміцненням контингенту. Принаймні на третину. Це буде інша якість і для нас, і для іракців. Але справу не слід відкладати на потім. Ложка потрібна до обіду. Зараз в Іраку якраз подають гаряче.

Афганістан від України далеко, і це добре. Цій країні нічим платити за інфраструктурні та будівельні проекти, які може надати українська економіка. А на благодійні акції ми поки що не готові. Найоптимальніший варіант — терміново нарощувати українську присутність в Туркменистані, Узбекистані, поки в них є кошти і стабільність.

Якщо з’являться надлишки наших технологій, інвестицій та робочої сили в цих двох країнах, вони об’єктивно вихлюпнуться туди, де непогані умови, — може, в Пакистан, чи в Іран, чи в той-таки Афганістан.

А ось перспективи співробітництва з Сирією не райдужні. Його варто поставити під суворий контроль. Сьогодні ми потрібні в Іраку — і про «кольчуги» ніби забули. Завтра можуть згадати. У зв’язку із Сирією зокрема. Звичайно, те, що нам сьогодні пропонує як проекти Сирія і що пахне товарами подвійного призначення, завтра візьмуть собі Італія чи Британія, і ніхто їх не звинуватить у дворушництві. До речі, як зауважує депутат С.Гавриш у зв’язку з подіями навколо Тузли, це ще один резон швидше вступати до Європейського Союзу. Вони своїх бити не дають. І прикордонний наш острів не підгрібатимуть.

Певною мірою застереження щодо Сирії справедливі і для лівійського напряму. Хотів би помилитися, але не схожий керівник лівійської революції на людину, що серйозно вестиме бізнес із країною, яка за обсягом ВВП міститься в сьомому десятку країн світу, за індексом людського розвитку — у восьмому, а за ВВП на душу населення взагалі не в першій сотні і чий політичний вплив досить обмежений навіть у Європі. Я сумніваюся в цьому так само, як Томас Фрідман сумнівається, що європейці вкладуть в Ірак 20 млрд. замість американців, якщо ті звідти підуть.

І, нарешті, повертаючись до Аравійського півострова, висловлю думку, що Україна вже запізнилася в більшість тамтешніх країн. У нафтовій Саудівській Аравії товпиться Євроатлантика, Японія, КНР і проштовхується Росія. В Ємені сіли американці. І це надовго. Зокрема тому, що вони пішли з Саудії. Добре освоєні й Емірати. Треба думати про Оман. І про Кувейт, хоч як це дивно, на перший погляд. Там дуже пам’ятливі люди. А Україна зробила чимало політичних актів на користь Кувейту.

Близький Схід і далі займатиме стратегічне місце на політичній карті світу. Насмілюся сказати, що більш стратегічне важко собі уявити. Через конфліктогенність, через енергоносії і через «центральність» у Євразії (за З.Бжезінським) — тобто безпеково, економічно і політично. То чому б не стежити уважно за розвитком подій тут, і чому б не посилити, наскільки це можливо, участь України у вирішенні всіх трьох питань? Звичайно, як підкреслять у багатовекторному українському МЗС, не на шкоду євроінтеграції (насамперед Німеччина), проблемі Придністров’я й відносинам із сусідами в цілому. І все ж таки — чому б ні?