БЛИЗЬКОСХІДНА ЗИМА

Пішов уже другий місяць від початку кровопролитних сутичок між палестинською молоддю й ізраїльськими військами, а ситуація на Близькому Сході не тільки не поліпшилася, а навіть погіршилася.

У стані палестинців лунають заклики продовжувати й нарощувати повстання. З’явилися перші випадки нападів на ізраїльські об’єкти терористів-камікадзе. Угруповання «Хамас» готується реалізувати свої погрози відкрити «другий фронт» і почати атаки на ізраїльські позиції з території Південного Лівану. У відповідь на це Ізраїль змушений вживати дедалі жорсткіших заходів безпеки на Західному березі й у секторі Газу. У палестинських містах запроваджено цілодобовий комендантський час. Їхнім жителям дозволено залишати свої будинки лише раз на три дні — і не більше, ніж на дві години. Щодня світ дізнається про нові жертви кривавого конфлікту, переважно палестинців — кількість їх давно вже перевищила півтори сотні, і це, певне, не межа.

Нові спроби американців посадити лідерів конфліктуючих сторін за стіл переговорів явно приречені на провал. Білл Клінтон у черговий раз запропонував Арафату й Бараку приїхати до Вашингтона та провести консультації з кожним окремо. Проте обидві сторони конфлікту без ентузі-азму сприйняли спроби американського президента відновити мирний процес. На думку ізраїльської преси, черговий саміт після провалу кількох попередніх зустрічей не принесе ніяких результатів. А палестинців образили останні заяви Клінтона, котрий дав зрозуміти, що Ясір Арафат, на його думку, більшою мірою відповідальний за триваюче насильство, ніж Ехуд Барак. Президент США дійшов такого висновку, базуючись на повідомленнях про тісне співробітництво голови Палестинської автономії з угрупованнями «Хамас» й «Ісламський джихад» — останніми днями десятки членів цих організацій були звільнені з ув’язнення й тепер допомагають керувати палестинським опором. Зважаючи на все, можливості нинішньої адміні-страції Сполучених Штатів виступати посередником між ворогуючими сторонами остаточно вичерпано.

Наскільки можна бачити, блефом виявилася й домовленість про припинення вогню, якої досягли Арафат і екс-прем’єр Ізраїлю Шимон Перес, який 1994 року розділив з ним Нобелівську премію миру. Як і інші попередні рішення такого роду, воно не проіснувало й доби. Кінець йому поклав терористичний акт у центрі Єрусалима — замінований автомобіль вибухнув за лічені хвилини до виступів лідерів Ізраїлю й Палестини, в яких вони мали намір закликати своїх громадян припинити насильство.

Парламентський іспит для Барака

Нині найбільша небезпека для миру на Близькому Сході пов’язана з можливістю появи в ізраїльському уряді національної злагоди Аріеля Шарона та його товаришів за партією. Нагадаємо, що сьогодні Барак контролює лише 30 місць у кнесеті, який нараховує 120 депутатських мандатів — це значно менше, ніж коаліція більшості, створена ним після перемоги на виборах торік у травні. Саме тому прем’єр, аби втримати владу, просто зобов’язаний був знайти союзників серед представлених у парламенті партій.

Буквально за день до початку відкриття зимової сесії ізраїльського кнесету стало відомо, що Барак так і не зумів домовитися з керівництвом «Лікуд» про створення коаліційного уряду: занадто неприйнятними виявилися для нього вимоги Шарона, котрий домагався права вето на рішення кабінету міністрів, які стосуються питань безпеки й мирного врегулювання. Попри те, що ситуація для прем’єра напередодні відкриття зимової сесії парламенту складалася дуже непросто, Барак свій перший іспит у кнесеті склав успішно.

Він утримався на прем’єрській посаді й одержав для свого уряду принаймні місяць спокійного життя. На цей період кабінет заручився запевняннями в підтримці від керівництва ультраортодоксальної партії «Шас». Можливо, що вирішальною в цьому стала заява Барака під час парламентських дебатів про те, що мир із палестинцями як і раніше досяжний, проте в нього немає партнера, «який сьогодні був би готовий до компромісу».

Загроза розвалу урядової коаліції в Ізраїлі — знаменна сама по собі. Проте істотнішим наслідком кривавих близькосхідних подій є зростання впевненості більшості політичних сил цієї країни в тому, що встановлення довгострокового миру з палестинцями неможливе в принципі. Сьогодні питання задоволення умов Арафата на мирних переговорах знято з порядку денного ізраїльського уряду — він займається винятково пошуком шляхів нейтралізації палестинських бойовиків і камікадзе.

Нова тактика Ізраїлю

Загалом, ізраїльській армії нині не позаздриш. З одного боку, вона мусить протистояти палестинським демонстрантам. З іншого — їй необхідно терміново знайти засоби боротьби з бомбистами- смертниками. І, нарешті, вона змушена продовжувати психологічний тиск на палестинців, доводячи їм, що Ізраїль не зацікавлений в ескалації напруженості. Останній тиждень показав, що ізраїльські військові вирішили змінити тактику своїх дій. За словами командування, тепер за справу візьмуться спецпідрозділи, які знають, як боротися з партизанами. Крім того, по ключових об’єктах палестинців завдаватимуть точкових артилерійських і авіаційних ударів.

Як це відбуватиметься, ізраїльські бойові вертольоти вже продемонстрували. На початку тижня вони обстріляли штаб-квартиру й інші об’єкти руху «Фатх», із яким тісно пов’язаний Ясір Арафат. За заявою заступника міністра оборони Ізраїлю, у такий спосіб ізраїльтяни показали палестинцям, із чим їм доведеться зіткнутись, якщо вони розпочнуть партизанську війну. Усе це дозволило спостерігачам дійти висновку, що конфлікт, зважаючи на все, входить у нову стадію: Ізраїль уже «дозрів» для щоденного застосування проти палестинців важкого озброєння. При цьому обвинувачення міжнародних організацій (зокрема й ООН) у використанні надмірної сили для ізраїльських політиків уже не мають особливої ваги.

Ставки палестинців

Тим часом, стає очевидно, що зміни в ізраїльському уряді вже не мають особливого значення для палестинців, оскільки політична ситуація для них за останній місяць змінилися докорінно. В оточенні Арафата вже практично ніхто не згадує про підписані в Осло угоди. А для більшості молодих арабів, котрі беруть активну участь у боротьбі з ізраїльтянами, слова «мирний процес» загалом втратили будь- який сенс. Серед палестинців склався консенсус стосовно того, що Ізраїль ніколи не ставився серйозно до можливості підписання з ними всеосяжного миру. Тому ж таки Арафату нічого не залишається, крім підтримувати цю точку зору.

Спостерігачі відзначають поляризацію думок у палестинському керівництві щодо тактики подальшої поведінки. Одна частина громади виступає за посилення насильства, інша ж переконана, що акти протесту доцільно поступово згортати. Поки що ніхто не може сказати, прибічники якої точки зору в більшості, тож неможливо спрогнозувати, як поведуться надалі Арафат і його команда. Аби задовольнити претензії американців, він наказав представникам своїх сил безпеки співробітничати з ізраїльтянами, проте цей крок цілком може виявитися лише окозамилюванням, своєрідним шоу для американського вжитку.

На думку західних спостерігачів, тепер палестинці прагнутимуть двох цілей. Передусім, вони боротимуться за серця й душі американської спільноти й нової адміністрації США. Адже розраховувати на створення власної держави вони можуть тільки в разі появи серйозної напруженості у відносинах між Ізраїлем і Сполученими Штатами. Тож присутність лідера «Лікуд» в ізраїльському уряді їм була б навіть на руку. Спроможність Шарона дратувати та ображати Вашингтон стала вже легендарною. І телевізійні сюжети про звірства ізраїльських сил безпеки, які вбивають палестинських дітей, і про несхвальні висловлювання Шарона на адресу Вашингтона цілком можуть стати тією міною, яка пустить під укіс локомотив традиційно довірчих ізраїльсько-американських відносин.

Крім цього, палестинці намагаються реанімувати антиізраїльські почуття в народів сусідніх арабських країн. Вдаються вони при цьому до традиційної риторики — поки Ізраїль почуватиметься в безпеці, він диктуватиме свою волю всім арабам, і палестинцям зокрема. Максимальна їхня мета на цьому напрямі — відродження союзу палестинської адміністрації з урядами Єгипту й Сирії, за образом і подобою того, який існував між ними до 1973 року. Проте ці країни можуть наважитися на такий крок лише тоді, коли вони опиняться перед обличчям серйозної внутрішньої небезпеки. Такою небезпекою цілком може стати ісламський фундаменталізм.

Парадокс прагнення палестинців до цих взаємовиключних цілей очевидний. З одного боку, керівництво Палестини намагається вбити клин поміж США й Ізраїлем, а з іншого — що є сили прагне активізувати дії антиамериканських сил у регіоні й добитися за рахунок цього жорсткості підходів арабських держав до заокеанських адвокатів ізраїльтян. Палестинські лідери, наче рак, лебідь і щука, тягнуть урізнобіч політику своєї організації. Ясна річ, результат таких дій, зрештою, виявиться нульовим.

Попри всі старання палестинців, Сирія і Єгипет і далі стримуватимуть внутрішній тиск на свої уряди й підтримуватимуть зусилля, спрямовані на стабілізацію ситуації. Мир вигідний сьогодні і єгиптянам, і сирійцям. Єгипетський уряд, очевидно, уже спрогнозував для себе наслідки необачного рішення, пов’язаного з відмовою від посередницької ролі на ізраїльсько-палестинських переговорах. У цьому разі він втратить підтримку Вашингтона, який давно вже посадив Єгипет «на голку» своєї фінансової та військової підтримки. АРЄ сьогодні є другою державою світу за обсягами одержуваної американської допомоги, і ніяка інша країна не зможе надавати таку підтримку єгипетським збройним силам, як сьогодні США. Молодий уряд Сирії також навряд чи захоче заради палестинців жертвувати шансом вирватися з полі-тичної й економічної ізоляції, що з’явився в нього по смерті Хафеза Асада.

Проте такі настрої Каїра й Дамаска не можна брати до уваги на тривалу перспективу. До того ж не варто забувати, що вічні супротивники Ізраїлю Іран й Ірак напевне дотримуватимуться своєї традиційної політики, а їхні спроби роздобути сучасні озброєння будуть лише підстьобнуті останніми близькосхідними подіями.

Безвихідь

Таким чином, після місяця безперервних заворушень на палестинських землях можна впевнено говорити, що і палестинські, й ізраїльські лідери не розраховують на швидке припинення близькосхідного конфлікту. Насильство в найближчому майбутньому триватиме, оскільки, по-перше, в обох сторін не має політичної волі для його припинення, а по-друге, для того, щоб одна з них визнала свою поразку, жертв на сьогоднішній день (перепрошую за цинізм) ще замало.

А про шкоду, заподіяну всьому регіону останніми по-діями, сьогодні можна говорити тільки в першому наближенні. Палестинське повстання практично поставило хрест на здатності Ехуда Барака керувати своєю країною. А либонь саме його світовий політичний бомонд розглядав як спадкоємця мирних ініціатив урядів Рабина й Переса. Тим часом близькосхідна криза не лише змусила Ясіра Арафата відступити від свого миротворчого курсу, а й різко підвищила вплив у палестинському керівництві екстремістських сил. Західна преса закликає читачів не впадати у відчай, переконуючи їх, що сьогодні ми ще не повернулися в 1973 рік до часів повномасштабної війни на Близькому Сході, а лише повторно переживаємо тривожні роки інтифади 80-х. І те, що цей факт сьогодні подається як «добрі новини», свідчить, наскільки кепськими справи можуть стати надалі.

Найголовніша характеристика нинішньої ситуації — її безвихідь. Ізраїль, зрештою, буде змушений вжити тих самих заходів, як і в часи інтифади 80-х — блокувати Західний берег і сектор Газу, заборонити палестинцям працювати на ізраїльських територіях, не пропускати на палестинські землі вантажі й поставити, зрештою, Арафата і його оточення на коліна, активно використовуючи економічні важелі. А палестинці провокуватимуть ізраїльських військових на застосування сили, кричатимуть про це на всіх перехрестях і шукатимуть собі союзників у сусідніх арабських країнах.

Сувора політична зима, що настала на Близькому Сході після провалу липневих спроб у Кемп-Девіді завершити мирний процес, триватиме ще дуже довго. Тема насильства на Близькому Сході невдовзі зійде з перших шпальт західних газет. Проте це не допоможе уникнути нагромадження в регіоні смертельного потенціалу, який помалу руйнуватиме основи, на яких цей регіон існує.