Близький Схід як сфера наших інтересів

На жаль, протягом усього періоду української незалежності в нашій зовнішній політиці фактично існували всього два сюжети — Євроатлантика і Росія.

Сподіватимемося, що після президентських виборів ситуація принципово зміниться, ми нарешті вирвемося з цієї дуалістичної зацикленості і перейдемо до нормальної реальної політики. У такому разі Близький Схід — головне місце, куди потрібно буде звернути наші зовнішньополітичні погляди.

Особливості східного базару

Останнім часом Близький Схід перетворився на один із ключових центрів формування нової світової геополітичної кон’юнктури.

Це сталося як у зв’язку з істотним підвищенням ролі енергетичних ресурсів регіону в глобальній енергетичній системі, так і внаслідок нездатності держав регіону облаштувати свій політичний, економічний та гуманітарний простір і створити стабільну систему зовнішніх зв’язків (на кшталт Євросоюзу).

Парадоксальність ситуації в регіоні полягає ось у чому: попри те, що араби становлять переважну більшість населення Близького Сходу і займають левову частку території, загалом формуючи 21 державу, — неформальними лідерами регіону є саме дві неарабські країни — Іран та Ізраїль.

Іран сьогодні називають державою з імперськими амбіціями, вираженими у прагненні облаштувати Близький Схід відповідно до свого бачення, і, головне, — з реальними можливостями втілити свої наміри в життя. (Країна володіє 16% світових запасів природного газу і 10% нафти, а також веде активну розробку власної ядерної програми.) Ізраїль — єдиний у регіоні має сучасну економіку, здатну конкурувати на світових ринках, володіє ядерним арсеналом і створив найсучасніші в регіоні збройні сили.

Про Туреччину поки що не говоритимемо. Анкара зараз визначається з «провідною модальністю»: чи далі битися головою об глуху стіну Євросоюзу, чи повернути свій зовнішньополітичний вектор на Близький Схід, чи з головою зануритися в оформлення тюркського світу.

Серед арабських країн вирізняються хіба що Єгипет і Саудівська Аравія. Перший традиційно вважається ключовою країною регіону і має одну з найпотужніших армій, друга володіє 25% світових запасів нафти. Роз’єднаність і слабкість арабського світу веде до створення т.зв. екстериторіальних ісламістських організацій (деякі експерти називають їх релігійними орденами). Вони являють собою держави в державах («Хезболла», «Брати-мусульмани» чи, до перевороту в секторі Газа, — «Хамас»), або розвинену мережу по всьому регіоні (напіввіртуальна «Аль-Каїда»).

Якщо по закінченні холодної війни у регіоні неподільно панували американці, то після трьох провалів Вашингтона — Кемп-Девіда-2 2000 року, іракської кампанії і політики тотальної демократизації близькосхідних держав у середині поточного десятиріччя — активізувалися головні конкуренти США на близькосхідному напрямі — ЄС, Китай і Росія.

Таким чином, на сьогодні Близький Схід є своєрідним геополітичним полігоном для вирішення спірних моментів як усередині трикутника «араби—євреї—перси», так і між головними суб’єктами світової політики. Неоформленість правил поведінки в цьому енергетичному Клондайку, що невпинно вирує, як діючий вулкан, дає Україні унікальну можливість для активного політичного, економічного, військово-технічного і навіть гуманітарного проникнення на Близький Схід.

Гріхи молодості

Під час своєї дипломатичної діяльності в Єгипті автору цих рядків неодноразово доводилося чути з вуст представників місцевого істеблішменту нарікання на те, що молода Українська держава, будучи історично втягнутою й водночас рівновіддаленою від усіх сторін близькосхідного конфлікту, могла б стати центром близькосхідного примирення, а Київ або Ялта — «другим Осло», але не стали. Після участі України у воєнній кампанії в Іраку араби, щонайменше, вже не сприймають нас як «безсторонніх арбітрів». А всього ж за рік до початку іракської кампанії тодішній глава держави Л.Кучма під час свого близькосхідного турне виступив із «йорданськими» мирними ініціативами, фактично, проарабськими. Це було пов’язано з поліпшенням економічної ситуації в Україні і, відповідно, підвищенням наших інтересів в арабському світі, а також із участю в проектах реконструкції палестинських територій.

Таким чином, у першій половині поточного десятиріччя Україна, що спершу сприймалася як «безстороння», примудрилася спочатку зіпсувати відносини з Ізраїлем, а потім — і арабським світом.

Другою помилкою можна назвати використання з кінця 1990-х років філософії т.зв. клубної гри у складі євроатлантичної команди на чолі зі США. Назрівання суперечностей між Вашингтоном і «старою» Європою, що повною мірою проявилися в іракському питанні 2003 року, поставили Київ перед дилемою. Не витримавши «кольчужного» тиску неоконсерваторів, Україна гойднулася в американський бік, тим самим налаштувавши проти себе Брюссель, Париж і Берлін.

Потім, після виведення українського контингенту з Іраку, було взято на озброєння іншу крайність — створюючи ілюзію єврочленства, повністю узгоджувати свої дії в регіоні з позицією ЄС.

Політичними хитаннями справа не обмежилася. Серйозним ударом по іміджу країни став скандал, пов’язаний з українськими миротворцями в Лівані, внаслідок чого було зірвано участь України ще й у місії UNDOF на Голанах.

Наче є чим похвалитися у сфері економічного співробітництва з державами регіону. Товарообіг із ключовими близькосхідними країнами неухильно зростає. Проте, якщо абстрагуватися від сухих цифр статистики, можна помітити, що український експорт — це передусім товари з низьким рівнем доданої вартості, що зразу ж відводить Україні роль експортера-сировинника, не здатного переорієнтуватися на інноваційну модель розвитку.

Окрім того, імпорт в Україну з країн регіону мізерно малий, а це, своєю чергою, значно зменшує питому політичну вагу нашої країни в очах близькосхідних держав, із усіма наслідками, які звідси випливають (візити в Україну високих представників держав регіону, залучення Києва до різних близькосхідних проектів тощо — велика рідкість).

Далеко не все гладко було і в співробітництві у сфері енергетики. Зокрема, через нездатність створити сприятливі інвестиційні умови для арабських шейхів провалилася спроба залучити кошти з багатих на нафту країн Перської затоки. Ідея танкерного транспортування зрідженого газу з регіону зіштовхнулася з позицією Туреччини щодо екології чорноморських проток, а українсько-російська газова війна активізувала європейців на транспортування енергоносіїв в обхід України (тим самим, окрім усього іншого, під питання було поставлено шлях Джейхан—Самсун—Одеса—Броди—Європа).

Можна ще згадати також низку накладок у військово-технічному співробітництві або, наприклад, міжвідомчі неузгодженості під час участі українських художніх колективів у міжнародних конкурсах та фестивалях, що відбуваються в регіоні.

Проте, як відомо, критикувати найлегше. Та й хто в молодості не робить помилок? Головне — двічі не наступати на одні й ті ж самі зовнішньополітичні граблі.

Робота над помилками

Бурхливий розвиток ситуації в регіоні вимагає від України реалізації власної близькосхідної політики шляхом постійного підтримування балансу між формуванням тісних партнерських відносин із головними суб’єктами світової політики (ЄС, США, Росії, а також Китаю).

Ставка на одного з провідних світових гравців (як, наприклад, останнім часом на Євросоюз) може зашкодити відносинам України з країнами регіону. Або ж вона загубиться в єесівському «вінегреті» без особливих для себе дивідендів.

За нинішньої близькосхідної невизначеності Україні слід дотримуватися політики активної залученості й водночас стабільної рівновіддаленості в політичному та економічному аспектах відносно всіх учасників близькосхідного протистояння. Це дасть можливість претендувати на активну участь у вирішенні регіональних проблем.

У цьому плані важливе значення має ініціювання масштабних політико-дипломатичних акцій у формі проведення на території нашої країни серії різного роду зустрічей учасників близькосхідного протистояння. В інформаційну епоху такі ініціативи (навіть у разі їх нереалізації) істотно зміцнять політичну репутацію та ділові зв’язки України в регіоні.

В економічній сфері головний рецепт — проводити агресивнішу лінію поведінки, ніж, скажімо, на європейських ринках. На це є, щонайменше, дві причини.

По-перше, той, хто тривалий час перебуває в арабських країнах або в Ізраїлі, відчув за зовнішньою усміхненістю наелектризованість і жорсткість атмосфери. За довгі роки перманентних конфліктів тут звикли поважати силу й напір і зневажливо ставляться до «ліберальничання».

Крім того, тривала політика протекціонізму місцевих економік, що виражалася в недопущенні на місцеві ринки конкурентної дешевої промислової продукції та послуг (метал і металопродукція, електроустаткування, хімічні продукти, зернові, олія, сільськогосподарське устаткування тощо), призвела до стагнації багатьох арабських держав. Агресивна й добре спланована політика з просування необхідних товарів на Близький Схід могла б заповнити цей виробничий вакуум саме українською продукцією.

Щоб виправити ситуацію з проблемою від’ємних торгових сальдо, доцільно в рамках спільних комісій або бізнес-рад зробити конкретні кроки до збільшення експорту в Україну з держав регіону.

При цьому слід мати на увазі, що поява на близькосхідній політико-економічній арені нашої потенційно впливової країни викличе посилення конкуренції між Україною і традиційними постачальниками в регіон промислової (це передусім Росія, Китай, Індія, Німеччина) та сільськогосподарської продукції (США, Франція, Австралія). Тому потрібно бути готовими до різних антидемпінгових акцій і бюрократичної тяганини в країнах, які перебувають у політичній або економічній залежності від наших конкурентів.

Важливим інструментом підвищення впливу України в регіоні є миротворча діяльність. Тим більше що справа честі для нас — «спокутувати» сумнівну миротворчість в Іраку і ляп у Лівані. Водночас посилати українських миротворців у суданський Дарфур або в Чад було б необачно, бо ризиків там більше, ніж вигод. А ось згадана місія ООН на Голанах видається дуже перспективною, з огляду на можливість взяти участь в ізраїльсько-сирійському, та й взагалі — ізраїльсько-арабському мирному процесі.

Важливо тільки не повторювати помилок і належним чином контролювати діяльність українських миротворчих контингентів, поклавши координацію наших дій на міністерства закордонних справ та оборони.

Українська миротворчість також дає ефективні додаткові можливості для розширення військово-технічного співробітництва з країнами регіону. При цьому, беручи до уваги хорошу репутацію тактико-технічних показників українських озброєнь, варто розширювати взаємодію у сфері високих технологій шляхом залучення відповідних українських структур (КБ «Південне», ДК «Укрспецекспорт» тощо). Адже Близький Схід — це величезний мілітарний ринок. Не слід забувати, що 40% зброї, яка легально продається на міжнародному ринку, купують саме регіональні покупці.

Окрім цього, доцільно активізувати контакти з позитивно налаштованими до України військовими діячами (тим більше що чимало їх закінчили українські вузи) для використання можливостей їхнього впливу в лобіюванні взаємовигідних військово-технічних проектів.

До речі, про випускників. Активна участь із часів СРСР саме українських спеціалістів в індустріалізації арабських країн регіону, велика кількість представників регіонального істеблішменту, котрі закінчили українські вузи, а також присутність в Ізраїлі впливової групи вихідців із України — для нашої країни не до кінця розкритий потенціал на шляху активного зовнішньополітичного, торгово-економічного і гуманітарного проникнення на Близький Схід.

А загалом, беручи до уваги прагнення дальшого просування України в регіоні, настав час для створення повноцінної зовнішньополітичної близькосхідної стратегії. У цьому контексті доцільно було б формувати ефективну (а не формальну, як це у нас зазвичай роблять), постійно діючу міжвідомчу робочу групу для розробки нової редакції засад політики України на Близькому Сході. У разі успішної реалізації зазначеної стратегії цю модель можна було б узяти за взірець для активізації політики України з країнами Африки, Південно-Східної Азії, Латинської Америки.

У справі успішної реалізації наших близькосхідних намірів далеко не останнє місце посідає якісне кадрове наповнення українських дипломатичних представництв. На жаль, у нас на відповідальних посадах трапляється чимало «ремісників». Більшість їх формально цілком відповідає встановленим нормам — знання мов, профільний диплом (навіть із відзнакою), стаж роботи тощо. Все в них гаразд, крім одного — наявності творчої жилки, вміння мислити нестандартно, не конкретно, а системно, відчувати не лише бюрократичну, а й зовнішньополітичну кон’юнктуру.

Кадри, як відомо, вирішують усе. І без революції в цьому питанні всі викладені вище пропозиції не мають сенсу.