Безвізовий шлях «із варяг у греки»

У дипломатії переговори часто нагадують торгівлю: ти - мені, я - тобі. А в цьому мало хто може зрівнятися з людьми Сходу, для яких торгівля - спосіб життя. У чому зайвий раз можна було переконатися під час візиту до Києва прем’єр-міністра Туреччини Реджепа Ердогана.

Він мав усі підстави повернутися на «берег турецький» задоволеним від проведених «торгів». Після його переговорів із Віктором Януковичем було оголошено, що Україна і Туреччина домовилися «розпочати процес» створення зони вільної торгівлі і скасування візового режиму. А ось рішення української сторони викликало двоїсті відчуття. Річ у тому, що Київ довгі роки не давав згоди на ці пропозиції турків, оскільки тут вважали, що для нашої країни одна з угод збіднює скарбницю і загрожує галузям національної економіки, а друга - сприяє напливу нелегальних мігрантів, та й просто не дуже вигідна українським громадянам.

Донедавна відносини України і Туреччини, попри незмовкні декларації, були категорією нереалізованих можливостей та взаємних підозр. Нині Київ і Анкара мають намір укотре переглянути свої відносини. Під час візиту Ердогана український президент і турецький прем’єр підписали спільну декларацію про створення Стратегічної ради високого рівня.

Цей формат відносин глав держав, який скидається на колишню українсько-американську комісію Кучма-Гор, мав сприяти розв’язанню обопільних проблем. У тому числі і в таких резонансних для двох країн питаннях, як становище кримських татар, геноцид (чого варта бодай історія з організацією відвідин Ердоганом Меморіалу пам’яті жертв Голодомору!), газопровід «Південний потік» чи створення умов для постачання зрідженого природного газу для майбутнього українського термінала-регазифікатора. Інакше Стратегічна рада стане ще одним безрезультатним і формальним рудиментом, створеним тільки заради сьогочасної внутрішньополітичної доцільності. А відкрили нову сторінку у двосторонніх відносинах із рішення розпочати переговори про створення зони вільної торгівлі і скасування візового режиму.

Звісно, для багатьох українців безвізовий режим зовні дуже привабливий. Сьогодні для громадянина нашої країни віза в Туреччину вартістю 30 дол. дає йому право перебувати там до трьох місяців. Турки ж пропонують скасувати візи для українців, які відвідують країну терміном на 30 днів. Якщо ж ви маєте намір перебувати в Туреччині два місяці, необхідно вже отримати візу в посольстві вартістю 55 євро. Ця схема діє з Росією. Безумовно, вона вигідна для туристичного бізнесу Туреччини, але росіянам, котрі працюють у цій країні, створює додаткові труднощі: і віза коштує дорожче, і бюрократичних процедур більше. Якщо раніше візу можна було купити на пункті пропуску або в аеропорту, то тепер її можуть поставити тільки в посольстві. Цілком можливо, що це положення не задовольнить і українців.

Знову ж таки, безвізовий режим означає і зменшення консульських зборів. Опоненти цієї угоди також вважають, що в умовах безвізового режиму зросте й загроза транзиту нелегальних мігрантів із Туреччини в Європу через нашу країну, не кажучи вже про те, що очікується збільшення і кількості курдів, які найчастіше сповідують радикальні погляди стосовно турецької держави.

Ряд загроз для Києва містить і угода про зону вільної торгівлі. Її підписання також довгі роки домагаються турки. По-перше, їх не влаштовує те, що, у разі створення зони вільної торгівлі між Україною та Євросоюзом і за відсутності такої між нашою країною та Туреччиною, для українських товарів відкриється турецький ринок, оскільки Анкара і Брюссель мають угоду про митний союз, тоді як український ринок буде для них закритий. По-друге, для турків Україна - перспективний ринок збуту їхньої сільськогосподарської, трикотажної продукції, побутової техніки. А для нашої країни ця угода створює загрозу таким сферам національної економіки, як сільське господарство, легка промисловість, машинобудування.

Вищеперелічені чинники саме і були причиною того, що Київ довго не мав особливого бажання вести переговори про безвізовий режим та зону вільної торгівлі з турками. Проте під час візиту Ердогана українська влада публічно погодилася на їх початок. Пояснюючи причини цього рішення, наші співрозмовники з українських органів влади наводять як приклад історію взаємовідносин України з Євросоюзом, відзначаючи, що вони - «дзеркальне відображення відносин Києва і Анкари». На їхню думку, Київ не може більше ігнорувати постійні заклики з боку такого великого і впливового сусіда, яким є Туреччина.

Ця країна нині посідає п’ятнадцяте місце у світі за економічною могутністю, і її економіка демонструє колосальне зростання, поступаючись за цим показником лише Китаю. Її армія - друга за величиною в НАТО. А амбіції керівництва країни не обмежуються Близькосхідним та Чорноморським регіонами. До того ж у Києва з Анкарою серйозні економічні зв’язки. Товарообіг України з цією країною торік становив близько п’яти млрд. дол. У Туреччині відпочивають багато наших громадян, а турецький бізнес активно працює в Україні, тоді як український - на турецькому ринку. Все це примушує українську дипломатію реагувати на пропозиції турків, шукати компромісні варіанти, які б влаштовували обидві сторони.

Ось і тепер, погоджуючись розпочати з Анкарою процес створення зони вільної торгівлі і скасування візового режиму, Київ застеріг підписання цих документів конкретними умовами. Йдеться про пакет: українська дипломатія пов’язує підписання угод із прийняттям турецькою стороною низки рішень, які мають компенсувати можливі економічні втрати України.

У Києві вважають, що Анкара повинна зняти ввізне мито на експорт українського металу і металопродукції на турецький ринок (насамперед на труби), відкрити доступ українським компаніям до деяких турецьких проектів (наприклад, із будівництва транспортної інфраструктури, зокрема мостів), активізувати співробітництво в оборонно-промисловій сфері. А в контексті переговорів про безвізовий режим Київ висунув Анкарі умову, щоб та попередньо підписала угоду про реадмісію з ЄС. Загалом, складається враження, що підготовку і підписання угод із Туреччиною ставлять у залежність від підготовки та підписання Україною відповідних документів із Євросоюзом.

Турецька сторона погодилася на багато українських пропозицій. Р.Ердоган навіть зробив оптимістичну заяву, що ці дві угоди «ми проведемо через наш парламент уже нинішнього року». Правда, з огляду на українські вимоги, складний процес переговорів України з Євросоюзом, можна впевнено сказати, що від підготовки до підписання українсько-турецьких документів мине три-чотири роки. При цьому дуже важливо, щоб Київ і надалі дотримувався лінії прийняття повного компенсаційного пакета. А обстоюючи інтереси національних виробників і українських громадян, одночасно наново вибудовував відносини з країною, яку в українській столиці на офіційному рівні називають стратегічним партнером.