Безквиткова пасажирка

Коли я буваю на Батьківщині, друзі зазвичай розпитують про життя в умовах розвиненого капіталізму і громадянського суспільства. Я не кваплюся з однозначною відповіддю. Не даю оцінок. Я просто розповідаю їм одну з історій про британське життя. Комусь мої розповіді здаються спочатку добре придуманим жартом, комусь — позахмарною казкою. Нормальна реакція для людей, котрі живуть у суспільстві затягнутого «переходу» — коренями ми вже відірвалися від тоталітаризму, але не вросли ще в реалії демократичного буття. Таких історій за кілька років закордонного життя я назбирала чимало. Вони красномовні самі по собі. Отже, історія перша.

Якогось січневого дня 2000 року літня вже жінка, 45 років, будучи на п’ятому місяці вагітності, встрибнула в лондонську електричку за кілька хвилин до її відправлення в передмістя. Квиткова каса на вокзалі того ранку була зачинена, а автомат продавав квитки лише за готівку. З грошей у гаманці жінки виявилася лише португальська валюта — напередодні вони з чоловіком повернулися з відпустки, проведеної в Португалії. У неї була кредитна картка. Але шукати на вокзалі банкомат, щоб зняти англійські фунти, вона не встигала — поспішала до дев’ятої ранку у маленьке містечко Лютон, що на півноч від Лондона. Боялася спізнитися, бо в міському суді вона як мировий суддя мала відкривати слухання у кримінальній справі. Жінка загалом і не засмутилася. Як правило, у британських електричках ходять білетери, котрі оплату приймають як готівкою, так і через кредитну картку. Але саме того разу білетера чомусь не виявилося. Після прибуття поїзду пасажир зобов’язаний пред’явити свій проїзний документ на виході з платформи. Що робить наша пасажирка? Вона підходить до інспектора-контролера і чесно зізнається у своїй безквитковості. Потім кредитною карткою сплачує за проїзд в обидва кінці (9,70) плюс штраф у 10 фунтів стерлінгів.

Наступного дня всі центральні газети країни на перших шпальтах помістили уїдливі замітки про цю пригоду. Бо безквитковою пасажиркою виявилася... Шері Блер — дружина чинного прем’єр-міністра Великобританії.

Єдине, про що журилися газетярі, то це про відсутність фотосенсацій. Але хто ж міг знати заздалегідь, що пані прем’єрова виявиться в ролі «зайця»? Зате вже наступного ранку папарацці заповнили вокзал у Лютоні в очікуванні ранкової електрички з Лондона. Цього разу місіс Блер вийшла з вагона всміхаючись, із квитком у руці, і гордо продемонструвала його контролеру, а заодно й усій фотобратії. Вона зовсім не здивувалася присутності репортерів. Вони давно стали невід’ємною частиною її життя, бо не тільки прем’єр-міністр і всі його родичі, а й кожен політик країни перебуває під невсипущим контролем суспільства, який здійснюють «ланцюгові пси» демократії.

Відверто кажучи, навіть мені, після кількох років лондонського життя, історія ця видалася неймовірною. Але ще більші «випробування» очікували мене, коли я спробувала обговорити цю тему зі своїми англійськими друзями. Дивно, але для них у цій історії не було нічого дивного. Ні-чо-го. Ні те, що дружина прем’єр-міністра, мати трьох дітей ще шкільного віку, взагалі працює. Ні те, що добирається на роботу в передмістя на електричці, а не під’їжджає, приміром, на «мерседесі» до будинку суду десь у центрі столиці. Ні те, що їздить у громадському транспорті одна без охорони. Ні те, що без обурень сплатила штраф. Більше того, один із моїх співрозмовників був обурений її «витівкою»: «Розумієш, адже Шері (так її називають у народі. — Ю.З.) — не просто дружина прем’єр-міністра, котра на очах завжди і скрізь. Вона ж юрист! Як вона могла не подумати про квиток заздалегідь?»

Що ж, вирішила я, очевидно в цій країні укоренилися такі правила поведінки, що навіть «непрості смертні» у своїй більшості їх дотримуються. Адже зізнавалася ж місіс Блер журналістам, що їй було соромно в ролі безквиткового «зайця» і що вона була рада сплатити штраф, як кожна нормальна людина в подібній ситуації. А може, вся річ у вимогах, які висуває суспільство до своїх політиків?

Ну гаразд, а робота для місіс Блер — це що, примха? Аж ніяк. Шері Бут — високопрофесійний юрист в області прав людини і суддя за сумісництвом. Одна година її консультацій як адвоката коштує близько 300 фунтів. Її річний доход значно перевищує заробітну плату чоловіка. Кажуть, Шері мріє стати верховним суддею. А поки що вона перша в історії країни дружина прем’єра — працююча багатодітна мати.

Звісно, прем’єр-міністру призначені і машина, і охорона, і квартира (на Даунінг-стрит,10) за державний кошт, але тільки на період виконання своїх обов’язків. Його дружина, безсумнівно, може мати і машину, і водія, і охорону, й інші «атрибути», але оплачувати їх повинна з власної кишені. Місіс Блер, жінка не бідна, але, судячи з усього, вважала такі «атрибути» непотрібною розкішшю. Адже в сім’ї Блерів, де четверо дітей, є багато інших витрат, які потрібно оплачувати особисто, наприклад, школа, поїздки на відпочинок, покупки тощо. Бо, в остаточному підсумку, всі особисті й державні витрати прем’єрської сім’ї стають надбанням суспільства, котре раз на п’ять років перетворюється на електорат.

До речі, в будь-якому довіднику про Британію будь-хто бажаючий може знайти дані про доходи парламентаріїв і держчиновників. (Наприклад, зарплата глави кабінету становить 171 тисячу фунтів стерлінгів на рік, міністра — 125 тис., члена парламенту — 55 тис.) Газети, до того ж, час від часу нагадують платникам податків (просто, щоб ті не забували), у скільки їм обходиться утримання державних чиновників, ремонт їхніх кабінетів, поїздки по країні і за її межі. І тому кожен обиватель здатен вирахувати, чи на зарплату живе його сусід-парламентарій. А за найменшої підозри можна зателефонувати в газету, краще бульварну. Вони вже розберуться, і коли що не так — опишуть із задоволенням, не шкодуючи фарб. При цьому побоюватися розправи з боку члена парламенту ще нікому не спадало на думку.

Опис громадянських і побутових «подвигів» Шері Блер не є темою моєї розповіді. Але є один дуже красномовний епізод, що характеризує її радше як професіонала. Дитина, котру носила під серцем Шері, коли стрибала в електричку, народилася 7 травня 2000 року. А за три дні до пологів Шері Блер виступала у суді. Стояв спекотний травневий день. На ній, поверх звичайного одягу, була надягнута чорна мантія. Суддівський пристав порадив їй попросити в судді дозволу виступати сидячи. Вона лише всміхнулася. Потім три години натхненно говорила, і всі три години (!) простояла на ногах. Шері зметикувала — якщо вона сяде, то її обвинувальна промова сприйматиметься як виступ утомленої вагітної жінки, а не жорстка позиція адвоката-професіонала. Парадоксально, але цього дня вона представляла в суді профспілки в позові проти уряду в справі про оплачувані відпустки по догляду за дітьми. І це тоді, коли главою того самого уряду є її власний чоловік.