Бельгія без компромісів

Бельгійці, самі того не бажаючи, встановили новий рекорд — вони змогли вижити без уряду понад 150 днів. Такого не було в історії країни за останні два десятиріччя, і кожен новий день тільки «поліпшує» це досягнення. Урядова криза, втім, поки не позначилася на житті простих громадян. У країні без уряду усе як зазвичай — люди ходять на роботу, одержують зарплату і сплачують податки. Дивлячись на життя Брюсселя й інших міст, не скажеш, що країна перебуває на межі катастрофи, а саме так ситуацію описують місцеві ЗМІ. Однак небажання політиків країни йти на поступки під час формування коаліції дедалі більше починає дратувати обивателів. Дивлячись на те, що відбувається, вони готові вже повірити в найпесимістичніші прогнози, котрі пророкують бельгійський апокаліпсис, — розвал країни.

Найсерйозніший інцидент — його вже назвали першим пострілом у самісіньке серце Бельгій­ської федерації — це попереднє голосування 8 листопада, ініційоване депутатами-фламандцями про законопроект із відділення громад нідерландомовних міст Халле та Вілворде від столичного брюссельського виборчого округу, де домінують франкофони. Як уже зазначало «ДТ», неможли­вість розділити Брюс­сель за мов­ним принципом залишається однією з найсуттєвіших перешкод на шляху до територіального роз­межування Фландрії та Валлонії. Жителі міста, яке територіально розташоване в північній нідерландомовній частині країни, тільки тут, і ніде більше, могли голосувати не тільки за фламандські партії півночі країни, а й за валлонські — франкомовні. Але останнім часом почався відтік франкомовних брюссельців у передмістя столиці, пов’язаний із подорожчанням житла в місті. І саме в Халле та Вілворде ця ситуація створила надмірне соціальне напруження. Місцеві жителі влаштовували обструкцію будь-кому, хто намагався тільки-но заговорити з ними французькою, а муніципалітети наказали всім власникам крамниць використовувати лише фламандські написи та вивіски. Валлони були змушені миритися з таким станом, хоча чимало з них швидко знайшли оригінальний вихід — спілкуватися зі своїми нідерландомовними однопле­мінниками англійською мовою — ті, до речі, відповідають тим же. І вдають, що всі задоволені.

Однак фламандські політики підняли на щит старе рішення конституційного суду від 2003 року про те, що існування такого двомовного виборчого округу Брюссель—Халле—Вілворде у Фландрії є незаконним (2005 року ця суперечка ледь не призвела до урядової кризи). Вони пропонують істотно звузити виборчі межі столичного анклаву, залишивши поза його межами приблизно 120 тисяч франкофонів.

Голосування 8 листопада шокувало не тільки частину політиків-франкофонів, які відразу після цього рішення заявили, що при­пиняють переговори про створення коаліції. ЗМІ півночі раділи: «нарешті ми змогли показати валлонам свої зуби». Державне франкомовне телебачення країни, навпаки, показувало, як на вулицях міст жителі самі почали вивішувати бельгійські трибарвні прапори з прив’язаними до древка жалобними стрічками.

Однак те, що відбувається, — не фінал для Бельгії, а, можливо, лише болісний початок кінця. «Бельгія стогне, але цей стогін мало хто чує», — написав після згаданих подій один із оглядачів у своїй статті, сповненій сентиментів із приводу країни, котра змогла проіснувати 177 років виключно на порозумінні, добрій волі і компромісах. Але при цьому не мала національної культури, єдиної мови і навіть, як стверджують тепер чимало прибічників поділу, національної історії й ідентичності.

П’ять місяців, проведені без уряду, дедалі більше переконують бельгійців у тому, що дві громади можуть існувати відокремлено. Свідченням того стало різке збільшення числа прибічників відділення Фландрії — до 67 відсотків населення в цій частині країни, — хоча ще у вересні вони не становили й половини. Франкомовні громадяни Бельгії, навпаки, ставляться до таких перспектив украй негативно. Але розуміють, що у разі розколу їм доведеться самим влаштовувати своє життя — як варіант навіть не виключається приєднання Валлонії до Франції, де громадська думка також дуже прихильна до такого альянсу. Для столиці — Брюсселя — якщо вона не стане частиною Фландрії на певних умовах, у такому разі вже серйозно розглядається перспектива перетворитися на «європейський регіон», в якому вся влада може належати органам Євросоюзу. Своєрідним прикладом може слугувати статус американської столиці Вашингтона, котрий не входить у жоден певний штат і є місцем зосередження федеральних органів влади.

Такі прожекти активно обговорюють у бельгійській пресі, однак на початку цього тижня своє вагоме слово в конфлікті знову сказав єдиний істинний бельгієць у країні — король Альберт II. 12 листопада він зустрівся особисто з лідерами всіх 11 партій як півночі, так і півдня країни і попросив їх обрати більш конструктивні підходи на переговорах із формування коаліції. Він попросив повернутися до одвічних принципів, на яких трималася бельгійська єдність, — ком­промісу і порозуміння.

Проте навіть на переговорах із монархом, який може тільки радити й умовляти, опозиціонери-соціалісти з обох лінгвістичних груп тільки ще раз підтвердили, що не будуть підтримувати коаліцію християнських демократів і лібералів.

Ці дві найбільші партії (котрі також розділені навпіл за мовним принципом) після королівських умовлянь цього тижня знову сіли за стіл переговорів, але без видимих результатів. Фламандські християнські демократи відмовляються зняти свої вимоги про надання північному регіону країни, населеному нідерландомовною більшістю, ширших автономних прав в економіці, транспорті, юридичній сфері та медицині. Новою стала лише заява лідера християн­ських демократів, прем’єр-міністра Фландрії і претендента на пре­м’єрський пост в Бельгії Іва Летерма про потребу конституційної реформи, яка перерозподілила б вагому частку повноважень федерального уряду на користь регіо­нів. За його словами, «потрібно вирішити, які повноваження повинна мати федеративна держава. Це рішення є основою для роботи сильного уряду». Фактично, кажуть експерти, Королівство Бель­гія, котре останні десятиріччя існувало як федерація, нині рухається до конфедерації — об’єд­нан­ня двох де-факто незалежних держав на основі вже міждержавного договору. Можливо, потім, через десяток років, конфедерація справді перетвориться на дві незалежні держави, як це стало з Чехією та Словаччиною, а також зовсім недавно із Сербією та Чорногорією. Проте варто зауважити, що процес розлучення для Бельгії буде дуже болісною процедурою в політичному, економічному та фінансовому сенсі.

Адже останні 30 років бельгійці городили свій федеральний город (розділяли партії за мов­ним принципом, запроваджували федерацію) саме для того, щоб намагатися бодай якось вирішити проблеми спільного проживання двох громад. Нинішня криза насправді показує, що багато чого в реформі федеральної системи залишається недопрацьованим і, можливо, її подальше вдосконалення піде країні тільки на користь.

Така надія є, попри те, що кожен новий день дає грунт бельгійцям знову і знову сумніватися в тому, що цю кризу, як і раніше, вдасться вирішити без видимих наслідків для країни і для життя кожного окремого обивателя. Принаймні, добре, що назва «бельгієць» не стала досі лайливою, і у частини населення є розуміння того, що культурно-лінгвістичний поділ доходить часом до абсурду. Це, втім, не завжди розуміють політики, котрі, за висловлюванням одного бельгійського пролетаря, розмовляють різними мовами і не розуміють одне одного навіть тоді, коли сидять за одним столом переговорів.

Проте поки виходу з усієї цієї ситуації не бачать ні люди, ні політики, ні навіть король. Як зі сумною іронією жартують у Бельгії, у нас навіть птахи у Фландрії та Валлонії співають різними мовами.