Байден розв'язує вузли Трампа

Цього тижня дипломатичні зусилля дозволили скликати у Відні Спільну комісію, уповноважену стежити за виконанням Спільного всеосяжного плану дій 2015 року щодо ядерної програми Ірану. Зібралися всі учасники, крім США, які формально вийшли з угоди 2018 року. Але дипломати Великої Британії, Німеччини, Китаю, Росії та Франції, з одного боку, й Ірану — з іншого обговорювали саме американську зовнішньополітичну ініціативу. Делегація США на чолі з посланником президента з питань Ірану Робертом Маллєєм теж прибула у Відень, але розмістилася по сусідству з місцем проведення переговорів.

США долучалися завдяки човниковій дипломатії європейців. Адміністрація Джо Байдена запустила складний, але багатообіцяючий процес, який має розплутати створені останніми роками вузли.

Після виходу США зі Спільного всеосяжного плану дій кількість американських санкцій проти Ірану сягнула приблизно 1,6 тисячі. До відновлених санкцій, пов'язаних із власне іранською ядерною програмою, додалося ще стільки ж, спрямованих проти деструктивних дій Ірану в регіоні, переважно проти Ізраїлю та Саудівської Аравії. У США цю частину санкцій називають санкціями проти тероризму. Тиск США зростав і на інших напрямах. Під кінець своєї каденції Дональд Трамп розглядав можливість проведення воєнної операції, щоб поставити крапку на ядерних амбіціях Ірану.

Зі свого боку, Іран вимагав повернення США до виконання угоди 2015 року, яка передбачає зняття американських санкцій в обмін на обмеження ядерної діяльності рівнем, який не допускає створення ядерної зброї. Для переконливості своєї позиції Іран поступово відмовлявся від обмежень, демонструючи технічну можливість розгорнути військову ядерну програму. Не можна сказати, що такі дії були особливо загрозливими.

На початку нинішнього року, на піку ескалації, Іран заявив, що всього лише почав готувати виробництво металевого урану з 20% збагачення за ізотопом урану 235, попри дозволений угодою рівень 3,67%. Теоретично, таке збагачення дозволяє, за наявності багатьох інших технологій, якими Іран навряд чи володіє, створити ядерну зброю. Але на практиці довелося б ще довести збагачення до збройового рівня — 90%. Знадобилося б багато років (не місяців) для створення бодай кількох ядерних боєзарядів. В адміністрації Байдена лунали заяви, що Ірану потрібен рік, аби напрацювати кількість збройового урану, достатню для створення одного боєзаряду. Але це виглядало, швидше, політичним аргументом для якнайшвидшого відновлення переговорів про іранську ядерну програму, ніж оцінкою розвідувальної спільноти США.

Іран до останнього зберігав прозорість своєї ядерної програми для МАГАТЕ, яке було уповноважене стежити за виконанням іранської частини угоди. Зміна сталася вже після перемоги на президентських виборах Джо Байдена, що обіцяв повернути США до Спільного всеосяжного плану дій. Іран законодавчо встановив дедлайн для зняття американських санкцій на 23 лютого, давши адміністрації Байдена приблизно місяць на роздуми після інавгурації. У разі продовження санкцій Іран загрожував закрити свою ядерну програму від МАГАТЕ. Це не наближало створення ядерної зброї, але створювало чималу політичну невизначеність. Іран зрештою міг би таємно отримати зовнішню допомогу для військової ядерної програми.

За кілька днів до закінчення лютневого дедлайну Іран відвідав глава МАГАТЕ й домігся тимчасової технічної угоди. Інспекції зупинили, як і було заявлено, з 23 лютого (певна річ, США санкцій не зняли). Але Іран погодився вести протоколи своєї ядерної програми впродовж трьох місяців і потім надати МАГАТЕ, якщо США повернуться до Спільного всеосяжного плану. Інакше ці протоколи буде знищено. Таким чином виникла відстрочка, що дозволяє розпочати переговори. Важливо, що вона обмежена початком президентської кампанії в Ірані. Вибори призначено на червень. Поміркований Хассан Рухані відбув два терміни й не може бути знову обраним. Але якщо переговори зі США провалятися, ймовірність перемоги войовничого кандидата ще більше зросте.

Але, мабуть, найпотужніший стимул для США вести переговори міститься у сфері геополітики. Промінь надії прийшов до Ірану з тієї ж частини світу, звідки він світить Росії, — з Китаю. На додачу до того, що Китай купував за сірими схемами іранську нафту, рятуючи його від санкцій США (акуратно стежачи при цьому за власним прибутком завдяки неминучим знижкам), активізувалися переговори про стратегічне партнерство й торгівлю, що тривали декаду. Угода, оцінена у 400 млрд дол. китайських інвестицій в Іран, передбачає, на додачу до великої торгівлі, створення китайсько-іранського банку, що нівелює американський фінансовий тиск, і включення Ірану в транспортні коридори китайського проєкту «Один пояс, один шлях», які пролягають із Центральної Азії в Туреччину. Угода, підписана наприкінці березня, створила нову переговірну реальність для США та Ірану.

Консультації про повернення всіх сторін до виконання Спільного всеосяжного плану на запит США європейська трійка — Велика Британія, Німеччина і Франція — розпочала відразу ж після інавгурації Джо Байдена. Наприкінці лютого відбулася перша зустріч трійки з представниками Ірану у Відні. Іран відмовився від прямих зустрічей зі США. Його стартова переговірна позиція полягає в тому, що як тільки США знімуть усі санкції, Іран без зволікання повернеться до дотримання накладених на нього обмежень.

США, зі свого боку, теж не мають наміру починати з прямих переговорів, зважаючи на власні уявлення про іранську загрозу. Американська позиція полягає в тому, щоб погодити через посередників параметри синхронного з Іраном повернення до Спільного всеосяжного плану, після цього зафіксувати їх під час прямих переговорів і потім досягти ширшої угоди, яка б охоплювала ракетну програму Ірану та регіональні аспекти, що хвилюють не тільки США, а й Ізраїль та арабські країни.

Перший результат усі учасники назвали «конструктивним». Було погоджено створення двох експертних груп, які продовжать роботу після завершення початкової дипломатичної фази. Перша група має визначити технічні параметри повернення Ірану до встановлених обмежень. Це завдання здається відносно зрозумілим: Тегеран не дуже вийшов за встановлені рамки.

Але перед другою групою стоїть набагато складніша проблема. Треба вичленувати з безлічі американських санкцій ті, котрі стосуються виконання Іраном власне Спільного всеосяжного плану, і домогтися його згоди з цим пакетом. Повне зняття американських санкцій, включно з тими, котрі США вважають спрямованими проти тероризму, неможливе без подальшої ширшої угоди з Іраном, яка враховуватиме інтереси союзників США на Близькому Сході, передусім Ізраїлю та Саудівської Аравії.

У Тегерана є підстави йти на компроміс. Китай може підтримати в переговорах зі США, але зажадає преференцій, прямо пропорційних американському тиску, який доведеться витримати. Безплатного вирішення для Ірану просто немає.

Адміністрація Байдена називає розпочаті непрямі переговори з Тегераном «вузькоспрямованими зусиллями». Мається на увазі, що широкі геополітичні компроміси з самим Іраном та іншими залученими країнами не передбачені. Тут позиція США збігається з позицією їхніх європейських союзників. Але Китай і Росія хотіли б використати чинник Ірану у власних двосторонніх перемовинах зі США. Однак і при цьому шанс локальної угоди без проєкції на інші світові проблеми зберігається. Діапазон можливостей Китаю й Росії обмежений. Вони, звісно ж, не зацікавлені в появі ядерної зброї в Ірану й тому загалом підтримують американсько-іранські переговори. Надміру підбадьорювати Іран ризиковано. Китай є основним торговим партнером не тільки Ірану, а й Ізраїлю та Саудівської Аравії, а Росія зберігає значний військово-політичної вплив у регіоні. Відверта ставка на Іран втягнула б і Китай, і Росію в небезпечну для них регіональну гру.

Загалом, стратегія США стосовно Ірану виглядає хоч і складною, але все-таки такою, яку можна реалізувати. Локальна угода без значної шкоди для відносин США з Ізраїлем і Саудівською Аравією та без значних поступок Китаєві й Росії видається цілком можливою.