AUF VIDERSEHEN, HERR BOTSCHAFTER!

— Та от, Гайкен від’їжджає. Шкода. З ним було цікаво працювати.

І це правда. Надзвичайний і Повноважний Посол ФРН Еберхард Гайкен був із тих послів, котрі не ставляться байдуже до країни, в якій перебувають. Але не тільки цим він здобув повагу українських чиновників і політиків та симпатії українських журналістів. Будучи професійним дипломатом, пан Гайкен дуже багато робив для того, щоб українсько-німецькі відносини продовжували розвиватися, зберігаючи набрані раніше темпи. Проте не все йому вдавалося. І в цьому не його вина, а наша біда, позаяк аморфні економічні перетворення протягом останніх років гальмували багато цікавих проектів, ініціаторами яких виступала як німецька, так і часто українська сторона.

За кілька днів до свого повернення в Німеччину пан посол не вперше і, сподіваємося, не востаннє завітав до нашої редакції. На цій зустрічі ми запитали його про те, чи такою чотири роки тому він уявляв собі Україну й чи таким було його бачення шляхів розвитку двосторонніх відносин між нашими країнами «Одним із найважливіших феноменів України, — сказав Еберхард Гайкен, — є її порівняно молодий вік. Ваша країна зовсім недавно здобула незалежність, їй ще доведеться пройти непростий шлях розвитку, метою якого є рівень інших країн. Це дещо ускладнює роботу в Україні, але з іншого боку, період становлення завжди цікавий. Головне тільки, щоб він не дуже затягувався. З Москви, у якій працював, я бачив Україну дещо інакше. Приїхавши в Київ, відчув, що своє бачення слід відкоригувати. У ряді моментів — у позитивному сенсі, у ряді — у критичному. У мене не було готової концепції заходів, які я хотів би провести за чотири з половиною роки своєї роботи в Києві. Справедливо було б відзначити, що саме змінилося у відносинах між Україною і Німеччиною за цей час. Зв’язки стали міцнішими й різноманітнішими, ніж у перші роки наших відносин, коли все було ще хистким. Приміром, саме рішення 1996 року побудувати в Києві нове німецьке посольство мало політичне значення. Це був знак довіри нашій країні, і розуміння цього зміцнилося в Німеччині. З іншого боку, Україну в Німеччині, як і в інших країнах, досі погано знають. У неї ще немає на Заході свого обличчя. Її як і раніше асоціюють із Чорнобилем, але як самостійну державу, в якої є свої чіткі політичні й економічні контури, Україну ще мало хто знає. Над цим треба ще багато працювати. Так само як і над дипломатичним обличчям України, яке вона заслуговує».

Ті, хто зібрався за редакторським столом у «Дзеркалі тижня» згадували багато зустрічей, проведених за час роботи німецького посла в Україні. Мабуть, пан Гайкен був тим послом, який частіше від інших зустрічався з журналістами, а обіди з редакторами провідних засобів масової інформації були традиційними і рідко хто їх пропускав. Згадали й ту зустріч, коли головний редактор «Дзеркала тижня» Володимир Мостовий подарував пану Гайкену глобус України. Послу подарунок сподобався, але при цьому він серйозно сказав про те, що кожна країна повинна мати амбіції. Через два роки ми запитали його про те, що він вкладав у це поняття. «У кожної країни повинна бути віра в майбутнє. І мені здається, в України ця віра є. Першу серйозну спробу здобути незалежність Україна зробила 1918 року. Прагнення було сильним, але через певні обставини все закінчилося поразкою. У 90-х роках умови були інакшими. Куди сприятливішими. Існувала й існує різниця в організації міжнародної системи. Сьогодні є ОБСЄ, є ООН. Я думаю, що нині є сприятливі умови для подальшого розвитку незалежності в Україні».

Ми не могли не поставити панові Гайкену ще одне запитання: «Чи не вважаєте ви, що останні чотири роки були часом втрачених можливостей у розвитку двосторонніх відносин? І все, що зроблено, було зроблено не завдяки, а всупереч?»

Пан посол чомусь із самого початку вирішив, що докір адресовано німецькій стороні, й відказав так: «Німецьку політику щодо України потрібно розглядати в правильних пропорціях. Необхідно враховувати нашу політику стосовно інших країн і те, як інші країни ставляться в політичному сенсі до України. Також необхідно враховувати власні можливості в цьому плані. ФРН інтенсивно займалася саме внутрішніми наслідками возз’єднання Німеччини, реформами в царині пенсійного забезпечення, податкової системи, медицини. На нашу політику впливає також розвиток у середині ЄС. Враховуючи це, можна побачити, що й уряд Коля, й уряд Шрьодера працюють над будівництвом двосторонніх відносин з Україною. Ці відносини мають для нас свою цінність. Німеччина почала їх, бо Україна — велика країна й у символічному значенні — наш сусіда. У Німеччини є більший політичний і економічний інтерес до України, ніж в інших європейських країн. Так склалося історично. Було б добре, якби німецька й українська молодь зацікавилася одна одною. Якби більше в німецьких мас-медіа писали про Україну. За цих умов процес може прискоритися, хоча й Україна повинна докладати зусиль, аби про неї знали й нею цікавилися». При цьому ми зауважили пану Гайкену, що звинувачувати в певному гальмуванні двосторонніх відносин ми більше схильні українську сторону, ніж німецьку. Відповідь була така: «Під час моєї діяльності в Києві я думав про те, що український уряд міг би робити набагато більше, ніж було зроблено для розвитку цих відносин».

І все-таки нам здалося, що пан Гайкен виїжджає помірним оптимістом, його найяскравішим візуальним враженням стали перетворення у столиці України. А політичним — переважно дипломатичні успіхи України. На думку Гайкена, крім ухвалення Конституції дуже важливими були двосторонній договір про дружбу з Росією, заява про примирення з Польщею, договір із Румунією, хартія про особливе партнерство між Україною та НАТО.

«У Німеччині я часто згадуватиму про сердечність українців, про їхню гостинність. Але в політичному сенсі, мені здається, ви повинні стати критичнішими. Мені здається, українцям треба мати більше впевненості в собі. Існуюче невір’я може пояснити деякі розчарування з боку українців стосовно Європи. Очікування занадто високі. Потрібно реальніше дивитися на політичний розвиток і при цьому ставити себе на місце західного європейця».

У свою чергу пан Гайкен допоможе європейцям краще зрозуміти Україну. Річ у тому, що посада, яку він обіймав у німецькому посольстві в Києві, була останньою в дипломатичній кар’єрі Еберхарда Гайкена. Він повертається не в Берлін, а в Бонн. Але в колишній столиці ФРН він збирається не лише займатися улюбленими справами, якими доводилося нехтувати через роботу: працею в саду, грою в гольф, читанням книжок про культуру й історію, інтересами у сфері біотехнологій і космосу. Пан Гайкен не виключає, що напише книжку про Україну. І вже в чому він упевнений, то це в тому, що в багатьох університетах студенти почують його лекції про нашу країну. Такі запрошення панові послу вже зроблено.

«Я також писатиму статті для часописів. Адже Україна — це те, чим я займатимуся. Вона стала й залишиться вражаючою та важливою частиною мого життя».

Ми поцікавилися в пана Гайкена, якими словами він починатиме свою лекцію: «Україна — це держава в Європі? Чи Україна — це держава в Азії?»

Відповідь у посла була готова: «Україна є центром Європи, і я ніколи не відносив її до Азії».

У принципі, на цій пафосній ноті можна було б завершити розповідь про прощальну зустріч журналістів «ДТ» з німецьким послом. Але оскільки дружба — це стан, що виникає не між функціями, а між людьми, ми не можемо не розповісти про ще один момент. Під час роботи пана Гайкена в Україні, у Німеччині відбулася зміна влади. Бундесканцлера Гельмута Коля змінив Герхард Шрьодер. Але це не стало причиною для того, щоб із резиденції посла ФРН, де він приймав усіх гостей і партнерів, зникла фотографія Коля. Більше того, це фото з автографом не було заховане між вазонами й після того, як у Німеччині вибухнув скандал із фінансовими зловживаннями в ХСС. Для багатьох у нашій, та й не лише в нашій країні, така поведінка посла навряд чи має раціональне пояснення. Але ж порядність і принциповість не завжди бувають раціональними. Чи не так? На наше запитання про те, чому фотографію Коля все-таки не прибрали з резиденції, посол дуже серйозно відказав: «Якби Шрьодер подарував мені своє фото з автографом, то я теж зберіг би його. Але це зробив Коль. Було б соромно прибрати фотографію Коля лише через те, що в суспільстві спалахнули дискусії. Мені шкода, що через реальні проблеми, які постали останнім часом, Коль не виступатиме на торжествах, присвячених 10-річчю Німеччини. Адже його історична роль у цьому процесі була дуже великою».

...Коли-небудь і ми навчимося так поважати свої принципи й оцінювати людей за справами. І коли це станеться, то зупинити нас на шляху в цивілізований світ буде просто неможливо.