Американсько-російська асиметрія

Дональд Трамп і Владімір Путін нарешті зустрілися тет-а-тет. Вони розмовляли понад дві години у присутності тільки перекладачів. Трамп перевершив Путіна в запізненні. За цим критерієм він переміг на старті. Але фінал був за Путіним. Якщо ж поглянути в глиб переговорів - перевага на боці США. Так і мало бути.

Друзі, вороги, суперники

Нинішнє загострення між США і Росією настільки ж асиметричне, як і їхня вага у світовій політиці й економіці. Росія сприймає те, що відбувається, як свою рішучу боротьбу на всіх фронтах за відновлення СРСР, усупереч ворожій протидії США. Для США бажання росіян максимально широко розставити радянські пам'ятники, обв'язавши їх георгіївськими стрічками, - історичний курйоз, що створює великі проблеми, але при грамотному застосуванні батога і пряника - тимчасовий.

Російський поет Сергій Єсенін створив, як нині кажуть, популярний мем - "велике бачиться на відстані". Коли дивитися з України, то і США, і Росія здаються великими. Але США далеко, а Росія поруч. А дивлячись з іншої півкулі, США навряд чи розрізняють у Росії єсенінський розмах. Територія Росії велика, але змикається зі США лише невеликою ділянкою морського кордону в Берінговій протоці. За нею - Чукотка. Її колишній губернатор російський олігарх Роман Абрамович бореться за безперешкодний доступ до свого постійного місця проживання в Лондоні. Для цього він мусив прийняти ізраїльське громадянство. Сучасний російський паспорт не викликає на Заході оспіваних, а скоріше вигаданих Володимиром Маяковським страху й поваги до "молоткастого, серпастого радянського паспорта". Росіянам, які дісталися Америки, і поготів не до "широких холош" Маяковського, з яких він і діставав свій паспорт. Їм зараз уже нічого не лишилося, крім надій, що Дональд Трамп не буде занадто суворим до Росії.

Якщо поглянути в історію, США і Росія частіше виявлялися по один бік глобальних зіткнень, ніж по різні. Російська імперія симпатизувала США в боротьбі за незалежність від Великої Британії, вона продала США як дружній державі Аляску, наймала американських інженерів для будівництва своїх перших залізниць. У двох світових війнах більшу їх частину США і Російська імперія, а потім СРСР були в одній коаліції. У наполеонівських війнах і одночасній із ними англо-американській війні інтереси були різні, але безпосередньо не стикалися. У російсько-японській війні США "вболівали" за Японію. Нарешті в холодній війні США й СРСР зійшлися в глобальному протистоянні, на щастя, без катастрофічних наслідків. Після холодної війни США і нова Росія досить довго були партнерами. І тепер навіть у російської сторони слово "партнери" не вийшло з ужитку. Воно вимовляється в Росії саркастично, але публічно назвати США ворогом у Владіміра Путіна язик не повертається. Занадто могутнім може виявитися цей ворог. У недавній зустрічі Трампа і Путіна запроваджено новий стандарт позначення одне одного - суперники.

Цікаво, що США і Росія в часи їхніх внутрішніх потрясінь схильні були підтримувати офіційну владу одне одного. Так було під час громадянської війни в США у XIX столітті і під час комуністичного перевороту в Росії на початку століття XX. США були однією з останніх західних країн, які визнали радянський уряд (утім, допомагаючи йому з індустріалізацією ще до визнання). Наприкінці холодної війни США докладали зусиль, щоб утримати СРСР від розпаду. Коли розпад став неминучим, США наполягли, щоб нова Росія зайняла місце СРСР у Раді Безпеки ООН, приєдналася до Великої сімки і набула міжнародної якості, що робить її лідером пострадянського простору. Зусилля, що їх доклали США до міжнародної легалізації російського правлячого класу, непорівнянні з зусиллями для розвитку громадянського суспільства в Україні.

Можна додати до цього вже забуті, але свого часу значущі епізоди економічного й гуманітарного сприяння, яке США надавали Росії. Вони доводять, що США ніколи не підштовхували Росію до зникнення з історичної арени. Інша річ, що тепер у Росії плече, яке їй підставляли США на крутих поворотах історії, сприймається як символ приниження. Це російська проблема, не американська. У Росії, наприклад, воліють не згадувати про дві картини Івана Айвазовського, які зберігаються в США: на них зображено доставку в Росію американської продовольчої допомоги під час голоду на початку 1890-х. Хороші картини для розуміння двоїстості ставлення Росії до Америки: захоплення і заздрість, що переходять у ненависть.

Росія, напевно, хотіла б, щоб США не існували зовсім разом з усіма їхніми базами НАТО. Натомість США бачать у Росії важливий елемент світового порядку. Вони хочуть інших відносин з Росією, але не відсутності Росії в цьому світі.

Геополітика в цифрах

У порівнянні з американською російська економіка майже нерозрізнена, що зблизька, що на відстані. За останніми даними Світового банку, в номінальному вираженні на економіку США припадає близько 25% світового ВВП, Росії - менше 2%. У взаємній торгівлі Росію видно зі США так само слабко. Торік вона посідала 30-ту позицію серед торговельних партнерів США. США для російської економіки значно вагоміші - четвертий за обсягами торговельний партнер.

США і Росію поєднує те, що їхніми головними торговельними партнерами є ЄС і Китай. Для США ці відносини паритетні за масштабом (США - основний торговельний партнер і для ЄС, і для Китаю), але дуже розбалансовані (торговельне сальдо США в торгівлі як з ЄС, так і Китаєм різко від'ємне, що й стало причиною розпочатих торгових війн). Росія може похвалитися ліпшим балансом - вона торгує з додатним сальдо. Але роль Росії як торговельного партнера ЄС і Китаю набагато скромніша за американську. Для ЄС Росія - четвертий торговельний партнер після США, Китаю і Швейцарії. Для Китаю Росія - у другому десятку.

Китай бачить у Росії хіба що територію з ресурсами і деякими все ще корисними військовими технологіями. Але для ЄС Росія ще й помітний торговельний партнер, якому дозволили заробляти на європейському ринку. Не дивно, що США дедалі наполегливіше нагадують ЄС в особі Німеччини, що не можна так активно давати Росії заробляти на нафті й газі, при тому, що, по-перше, Німеччина покладається у своїй безпеці на військову міць США; по-друге, Німеччина добре заробляє на американському ринку, маючи додатне торговельне сальдо (за цим показником Німеччина обганяє навіть Китай); по-третє, США має надлишок газу (перше місце у світі з видобування), і недалекий той день, коли з'явиться надлишок нафти (нині - третє місце у світі, після Саудівської Аравії і Росії). Грубо кажучи, США купують у Німеччини автомобілі, Німеччина на частину виручених грошей купує в Росії нафту й газ. Де в цій схемі, намагається зрозуміти Дональд Трамп, союзні відносини?

Можна заперечувати цифри, озвучені Трампом на недавньому саміті НАТО в Брюсселі, згідно з якими Німеччина на 60–70% залежить від Росії у сфері енергії. Твіт міністерства закордонних справ Німеччини, що з'явився оперативно (цілком у дусі Трампа), містив інші цифри: частка російських вуглеводнів в енергетичному балансі Німеччини становить 23%, зокрема 13,4% по нафті й 9,6 - по газу. Логіки Трампа це принципово не міняє. США - лідер альянсу не тільки у власне військовій сфері, а й у забезпеченні енергетичної незалежності. За останні роки США домоглися профіциту газу і знизили частку імпортної нафти з 25% до 12, причому залежність продовжує знижуватися. Цього досить для морального права вимагати від союзників змінити структуру імпорту вуглеводнів. Тема стара, як і НАТО, і нині переживає ренесанс. У роки холодної війни вважалося, що для членів альянсу імпортувати понад третину енергоносіїв з одного джерела небезпечно. При американській наполегливості поява більш жорстких зобов'язувальних критеріїв енергетичної незалежності - справа часу. Відстояти "Північний потік-2" його лобістам буде важко. Не тому, що він загрожує Україні, а тому, що він не вписується в новий світовий порядок, який народжується на наших очах.

За всієї асиметрії економічних і політичних можливостей Росія утримує паритет зі США у сфері ядерних озброєнь. На початку цього року було виконано кількісні обмеження підписаного наприкінці 2009 року договору СНО-3 (New START, як його називають у США), який і став символом перезавантаження американсько-російських відносин після їх загострення на тлі російської агресії проти Грузії. Договір дозволяє кожній зі сторін мати не більше ніж 1500 боєголовок на розгорнутих носіях (міжконтинентальні балістичні ракети, стратегічні бомбардувальники й балістичні ракети на підводних човнах), не більше ніж 700 розгорнутих, тобто готових до застосування носіїв, і не більше ніж 800 усіх носіїв, як розгорнутих, так і нерозгорнутих (що перебувають у резерві). Нині у США 1350 боєголовок, 652 розгорнуті носії та 800 розгорнутих і нерозгорнутих носіїв. У Росії 1444 боєголовки, 527 розгорнутих носіїв і 779 усіх носіїв. Загалом має місце паритет. Договір СНО-3 закінчується 2021 року. До цього часу Росія завершить новий цикл модернізації своїх ядерних сил, США - тільки розпочнуть. Після цього сторони можуть або подовжити дію договору на п'ять років, або відмовитися від його обмежень, або узгодити новий договір.

Паритет між США і Росією витримується й при ширшому погляді на ядерні потенціали, включаючи так званий поворотний потенціал стратегічної зброї (те, що перебуває в резерві і що можна повернути на розгорнуті носії), тактичну ядерну зброю (яка здебільшого перебуває в резерві) і зняті з озброєння, але не знищені боєголовки. Вірогідних даних немає, але вважається, що в Росії близько 6850 боєголовок, у США - 6550. Це два ядерні гіганти на тлі інших ядерних карликів (300 у Франції, 280 у Китаю, 215 у Великої Британії, 145 у Пакистану, 135 в Індії, 80 в Ізраїлю, 15 у Північної Кореї).

Ядерна зброя - це те, що США і Росія завжди зацікавлені обговорювати, навіть якщо Крим залишається окупованим Росією і "Північний потік-2" загрожує енергетичній безпеці Європи. Вся ця надзвичайно небезпечна для людства ядерна маса в руках США і Росії лише частково прозора і контролюється на взаємній основі. Договором СНО-3 контролюється приблизно 20% ядерних арсеналів. Доля ще кількох тисяч залежить від сумлінного виконання США і Росією так званих президентських ініціатив 1991 року. Це односторонні політичні зобов'язання, які дозволили знищити значну частину тактичної ядерної зброї сухопутних військ, забрати її з кораблів, скоротити в авіації і складувати на центральних сховищах.

Є ще Договір про ракети середньої і меншої дальності (ДРСМД), підписаний 1987 року. Ракети і значну частину боєголовок знищено, але певна кількість боєголовок залишається на складах. Їх нікуди ставити, але ДРСМД уже кілька років як дуже хитається. США обвинувачують Росію в тому, що вона розробила і розгортає нову заборонену ракету. Росія огризається обвинуваченнями на адресу США в тому, що пускові установки протиракет на об'єктах протиракетної оборони в Румунії та Польщі можуть бути використані для пуску морських "томагавків", ядерні боєголовки для яких складовано, але не знищено.

Ситуація ускладнюється тим, що Росія досить активно намагається створити нові види ядерних озброєнь, анонсовані Владіміром Путіним у його посланні Федеральним зборам 1 березня поточного року. Потенціал цих систем можна не перебільшувати: до застосування вони готові тільки в комп'ютерних анімаціях. Але якщо ці системи озброєнь хоча б частково доведуть до постановки на озброєння, вони опиняться поза наявними механізмами взаємного контролю. Це нові класи озброєнь, що перебувають на межі раціональності, якщо це слово взагалі можна застосувати до ядерної зброї. 2001 року Джордж Буш-молодший зазирнув в очі Путіну і побачив у них його душу. Дональду Трампу варто було зазирнути в очі Путіну хоча б для того, щоб переконатися в його раціональності (а може, й у своїй теж).

Карти на столі

Американсько-російський саміт, що відбувся в Гельсінкі у понеділок, 16 липня, став можливим, коли два-три місяці тому сторони погодилися з тим, що Трампу і Путіну корисно буде зустрітися хоча би просто так, без досягнення конкретних результатів. Ідея полягала в тому, що сам факт зустрічі стане сигналом для бюрократії та еліт, щоб почати шукати точки перетину інтересів, з перспективою подальших переговорів. Оскільки мети досягти результату не ставилося, не обмежувалися й теми переговорів, а скоріше - розмов. Їх було розбито на кілька очікуваних тем: стратегічна стабільність (у вузькому розумінні ядерної зброї, а не розподілу світу), Сирія, Україна, втручання Росії в американські вибори. Обговорення санкцій як самостійної теми, схоже, не було. Путін не став би просити, Трамп не став би дарувати. Метою було обговорити проблеми, які спричинили санкції. Та все ж таки одну з санкційних тем, "Північний потік-2", готували до обговорення.

Перед зустріччю було, загалом, зрозуміло, де результату, чи, скоріше, його позначення, можна досягнути, а де можливе лише декларування відмінних позицій. Очевидний акцент робився на ядерних озброєннях. Не тільки через важливість цієї теми, а й через те, що тут є доволі широкі зони збігу інтересів. На тлі загальної напруженості саму по собі згоду на продовження статус-кво у сфері, де підтримується паритет, можна подати світу як прогрес. На прес-конференції після переговорів було позначено бажання сторін продовжити Договір СНО-3 і зберегти ДРСМД.

Друга за перспективністю тема - сирійська. У ній можливі велика і мала гра. Судячи з результатів саміту, зіграли гру малу, але потенціал великої гри зберігається. Коли Росія з подачі Ірану вплуталася 2015 року в сирійську епопею, її цілі видавалися перспективними. Адміністрація Барака Обами бачила режим Башара Асада головною причиною кризи, при цьому США помітно охололи до Ізраїлю і проштовхували угоду щодо ядерної програми Ірану. Здавалося, якщо Росія врятує Асада, вона отримає козир у відносинах зі США, яким зможе перебити решту проблем. Але на міжнародну арену вийшов Дональд Трамп, і все змінилося. США знову поставили на перше місце інтереси Ізраїлю. Ізраїль же турбує Іран, який занадто близько підібрався до ізраїльських кордонів, закріпившись у Сирії, зокрема, завдяки економічному перепочинку, отриманому в результаті міжнародної угоди про його ядерну програму.

Адміністрація Трампа поблажливо дала Росії можливість відвойовувати для Асада в сирійської опозиції території на захід від Євфрату. США ж за підтримки курдів успішно знищили "Ісламську державу", сконцентровану на схід від Євфрату. Тепер США готові були б з перемогою піти з Сирії. Тримає їх відсутність гарантій курдам і небезпека, що звільнені території, які прилягають до шиїтських районів Іраку, Іран може використати для військових маршрутів до Сирії. Ізраїль безперешкодно завдавав і завдає удари по позиціях Ірану в Сирії від Думи на півдні до Алеппо на півночі. США цьому допомагають, Росія не заважає. У новій ситуації Асад став нікому не потрібним, крім Росії та Ірану, і в такій конфігурації він багато в чому втратив цінність і для Росії: щоб зберігати під ним крісло, Росія муситиме постійно тримати в Сирії війська і вливати в неї економічну допомогу.

Росії нема кому продати голову Асада, зате багато охочих купити в Росії виведення іранських сил з Сирії. Ізраїль, Саудівська Аравія та Об'єднані Арабські Емірати в останні місяці в діалозі з адміністрацією Трампа активно проштовхували велику угоду: Росія робить так, щоб Ірану не було в Сирії, а США за це знімають з Росії санкції. Але навіть якби США на це погодилися, забувши про втручання Росії в американські вибори, агресію проти України і деструктивні дії проти західного світу, укладання такої великої угоди вкрай проблематичне. Росія не контролює Ірану. У Сирії Іран має більше сил, ніж Росія, за деякими оцінками - на порядок. Саме Іран втягнув Росію в Сирію, намалювавши привабливі перспективи. Скоріше, Іран грається Росією в Сирії, ніж навпаки.

"Іран в обмін на санкції" - це велика багатоваріантна гра. Росія може включати в неї додаткові активи, такі, наприклад, як вплив на проблему Палестини, участь в угоді про ядерну програму Ірану, двосторонні відносини з арабськими країнами. З їхньою допомогою ціну зняття санкцій може бути знижено, якщо зацікавлені у виході Ірану з Сирії задовольняться меншим. Поки що результату немає. Трамп і Путін домовилися лише про те, що, коли війська Асада за російської підтримки вийдуть до Голанських висот на кордоні з Ізраїлем, там не буде Ірану. Це Росія може гарантувати, але заробити цим на зняття санкцій - ні.

На українському напрямку в Трампа і Путіна, схоже, все залишилося без змін. Тема обговорювалася, але позиції не зблизилися. США очікують, що Росія піде з Донбасу, Росія вимагає, щоб спочатку США натисли на Україну для реалізації російського бачення Мінських угод. Крим для США - це частина України, незаконно анексована Росією. Путін на прес-конференції після зустрічі з Трампом заявив: "Ми вважаємо, що провели референдум у суворій відповідності з міжнародним правом". Російський президент прохопився, і хоча виправився в наступних інтерв'ю, протокол Кремля цю фразу залишив без змін. Вона свідчить про відвертість обговорення теми України. Усім усе зрозуміло, але компроміс неможливий. Імовірно, це одне з небагатьох питань, у якому Трамп дотримується принципу, а не переговірного інтересу. Анексувавши Крим, Росія занадто глибоко вдарила по основах світового порядку, у побудову якого США вклали чимало сил. Політика Трампа змінює світовий порядок, але не так глибоко, щоб проблема Криму зникла.

У питанні "Північного потоку-2", як можна судити з прес-конференції після зустрічі в Гельсінкі, Трамп вважає, що США як найбільший у світі видобувач газу мають право на європейський ринок. Путін осікся у визнанні газової першості США, але, схоже, зумів домогтися переговорів про взаємовигідний розподіл газового ринку. Поки переговори триватимуть, нових санкцій проти нового російського потоку може й не бути. Схоже, сторони намацали можливість компромісу. Але, знову ж таки, йдеться не про рішення, а про модальності.

За результатами саміту можна вважати, що Трамп програв, а Путін переміг у ключовому для поточної американської політики питанні втручання Росії у вибори. Не те щоб Путін особливо сильний, а Трамп занадто вразливий. Для нього тема російського втручання міцно асоціюється з розслідуванням про змову з російською владою під час президентських виборів. "Змова" дорівнює "імпічменту". Півтони не розрізняються. Усі відповіді Трампа на запитання про російське втручання зводилися до заяви, що змови не було, хоча про змову ніхто й не запитував. Путін весело цим користувався, пропонуючи різні механізми спільних розслідувань і зустрічаючи згоду Трампа. Зрозуміло, навіщо спільні розслідування потрібні російському президентові: йому важливо зрозуміти, звідки американці стільки знають. Але незрозуміло, навіщо вони потрібні американському президентові. Схоже, у Трампа серйозні проблеми з власними спецслужбами. Геополітика, стратегічна стабільність, Сирія, Україна тут ні при чому - у цих питаннях Трамп екстравагантний, але ефективний.