АМЕРИКАНСЬКИЙ ПЕРЕДВИБОРНИЙ ВІТЕР

У листопаді 2004 року в США пройдуть президентські вибори, під час яких нинішній глава держави Джордж Буш, він же — кандидат Республіканської партії, боротиметься за Білий дім із кандидатом Демократичної партії. Ім’я представника демократів буде визначено на початку червня 2004 року — рішення прийматиметься за підсумками серії праймеріз, які Демократична партія проведе на рівні штатів.

Років сто тому в Америці висування кандидатів від партії на будь-яку посаду — від попечителя богоугодних закладів до президента країни — відбувалося надзвичайно просто: це робили на закритих нарадах партійні боси. Якщо претендентів було двоє й жоден не бажав поступитися, призначався третій, маловідомий кандидат — «темна конячка», — котрого потім розкручувала партійна машина. Тим часом уже з 1905 року в США поступово складався інститут первинних, чи попередніх, виборів — праймеріз. До 1916 року закони про президентські праймеріз було ухвалено в 25 штатах.

Нова система почала широко використовуватися під час президентських виборів після скандалу, який 1912 року вибухнув у Республіканській партії. Тоді за звання головного кандидата від партії боролися екс-президент Теодор Рузвельт (котрий відповідно до даних опитувань американців, нині сприймається ними як один із найкращих керівників країни) та чинний президент Вільям Тафт. Прибічники Тафта, які контролювали партійний апарат, шахрайськими методами домоглися того, що кандидатом від республіканців знову мав стати Тафт. Ображений Рузвельт і частина його прибічників терміново організували свою партію й пішли на президентські вибори самостійно. У результаті і Рузвельт, і Тафт програли кандидату-демократу.

Нині головною метою праймеріз є спроба рядових членів партії обмежити вплив партійних босів і апаратників, котрі мають значно більші можливості в просуванні бажаного для них кандидата. Крім того, ця процедура дозволяє відсіяти наперед відомих аутсайдерів, котрі можуть більше зашкодити інтересам партії, ніж допомогти їй. І, нарешті, переможець праймеріз здобуває підтримку всієї партії, повністю відповідальної за цього політика. Якщо певний кандидат не одержав підтримки однопартійців, він може йти на вибори самостійно, але вже як незалежний кандидат.

Праймеріз проводяться перед виборами всіх рівнів і бувають «відкритими» (де кожен учасник виборів може вільно голосувати) й «закритими», де кількість голосуючих обмежена різноманітними способами. Практика США показує: якщо партія сильна та згуртована, вона зазвичай обирає закриту систему, а якщо партія слабка, аморфна та перебуває в опозиції, — відкриту. Використовуються й різноманітні змішані системи голосування, а також багатоступінчасті схеми визначення ставлеників партії. Приміром, у північних штатах США існує традиція надавати підтримку тому кандидату, котрий набере просту більшість голосів. У південних штатах оцінюють розрив набраних голосів між переможцем і його найближчими конкурентами. Якщо перевага в голосах невелика, то влаштовується другий тур праймеріз, де партійці вибирають із двох кандидатів, що зайняли перші місця.

Крім того в деяких штатах виборець може брати участь у голосуванні незалежно від своєї партійної приналежності, тому результати таких первинних виборів особливо важливі для визначення реальних шансів кандидата.

Іноді праймеріз відміняють, аби не виснажувати партійну касу, оскільки це досить дорогий захід. Як правило, більшість первинних виборів проводяться в травні, червні та вересні. Найвідомішими й найважливішими в президентській гонці вважаються праймеріз, які проходять у штаті Нью-Хемпшир. Вважається: саме на них із високою часткою ймовірності окреслюється лідер майбутньої президентської гонки.

Сьогодні інститут праймеріз має не лише прибічників, а й критиків. Останні переконані: політики витрачають більше часу на налагодження зв’язків у кулуарах і на потискання сотень рук делегатів. Тобто пріоритетом політика стає пошук консенсусу з однопартійцями, а не з рядовими виборцями.

Якщо праймеріз — просте голосування за допомогою бюлетенів, то кокус — це збори виборців, приписаних до виборчої дільниці; вони спочатку обговорюють стан справ і достоїнства кандидатів, а вже потім голосують за делегатів на партійний з’їзд округу, який, своєю чергою, обирає делегатів на з’їзд штату, а вже той — делегатів національного партійного з’їзду. Результати первинних виборів у штаті стають відомі вже в день проведення кокусів, тому з’їзди — чистісінька проформа, те ж саме, що збори колегії виборців у Вашингтоні, а крім того — привід повеселитися та причаститися до великої політики. Останній із цих форумів, на якому довелося вибирати кандидата в кілька турів, відбувся 1952 року.

Першою свої кокуси проводить Айова. За ними ідуть праймеріз у Нью- Хемпширі. А в березні буде «супервівторок» — в один день пройдуть первинні вибори в 21 штаті, після чого все стане остаточно зрозуміло.

Первинні вибори — серйозний виклик навіть для чинного президента. 1968 року Ліндон Джонсон ледь не програв їх у Нью-Хемпширі сенатору Юджину Маккарті; через чотири дні в боротьбу вступив Роберт Кеннеді, і Джонсон зняв свою кандидатуру. Надалі Кеннеді випередив Маккарті, але невдовзі був убитий. У результаті на конвенті в Чикаго партійну номінацію виграв віце-президент Губерт Хемфрі, котрий узагалі не брав участі в первинних виборах. А президентом, зрештою, став республіканець Річард Ніксон. Історія свідчить також, що президент, котрий зіткнувся на праймеріз із серйозною конкуренцією однопартійців, як правило, програє й вибори — так було 1976 року з Джеральдом Фордом, у 1980-му — із Джіммі Картером і в 1992-му — із Джорджем Бушем-старшим.

У нинішньому виборчому циклі чинному президентові конкуренція однопартійців не загрожує. А от у демократів суперництво значне. На сьогодні боротьбу за партійну номінацію ведуть дев’ять кандидатів. Лідирує колишній губернатор Вермонта Говард Дін. Розпочавши компанію з двовідсотковим рейтингом і вельми скромним бюджетом, він на сьогодні зібрав у свою касу найбільшу суму — його рейтинг наближається до 40 відсотків. На другій позиції тримається конгресмен Дік Гепхардт, колишній лідер демократів у Палаті представників; на третій — сенатор Джон Керрі. Аутсайдери відстають настільки, що двоє з них — сенатор Джо Ліберман і відставний генерал Уеслі Кларк — вирішили не брати участі в первинних виборах Айови. Формально вони залишаються в списку, але кампанію там практично не ведуть, вкладаючи ресурси в перспективніші для себе штати.

Із усіх кандидатів лише Дін і Керрі відмовилися від державних дотацій і можуть нині не дотримуватися обмежень на витрати, встановлені виборчими законами штатів. Для Айови ця стеля становить 1,3 млн. дол., для Нью-Хемпшира — 730 тисяч, а на всі первинні вибори кандидат, котрий отримав дотацію, має право витратити не більш як 45 мільйонів. Гепхард дотацію одержав, і в результаті значно поступається Діну за розмахом агітації.

Суперництво Діна й Гепхардта проходить за класичною схемою: перший апелює до молодих освічених представників середнього класу, інший — до робітників і пенсіонерів. Найвразливіший пункт послужного списку Гепхардта — його підтримка війни в Іраку. Для штату, відомого своїм антивоєнним рухом, це дуже серйозно: судячи з опитувань, лише 29 відсотків айовських демократів готові голосувати за такого кандидата, тоді як 39 віддають перевагу противнику війни, тобто Діну, який від самого початку виступав проти. Можливо, саме через пацифістські настрої жителів Айови генерал Кларк вирішив не вести кампанію в цьому штаті. Гепхардт, у свою чергу, критикує Діна за підтримку Північноамериканської угоди про вільну торгівлю (NAFTA), що підірвала, на думку багатьох, позиції вітчизняного виробника.

Крім того, ім’я Діна асоціюється з питанням про права гомосексуалістів — під час перебування губернатором він підписав 2000 року перший у країні закон про цивільні союзи одностатевих партнерів. Через рік закон скасувала легіслатура Вермонта, але недавно проблема загострилася знову — після того як верховний cуд Массачусетса визнав шлюби гомосексуалістів такими, що не суперечать конституції. Річ у тому, що шлюб — це вже не цивільний союз, визнання його в одному штаті тягне за собою визнання й у всіх інших. Говард Дін розуміє, що його лібералізм може дорого обійтися йому, особливо на Півдні й Середньому Заході — у «біблійному поясі» США, і намагається уникати дискусії на цю тему. Узагалі політтехнологів Демократичної партії в цілому трохи лякає надмірна, із їхньої точки зору, лівизна лідерів гонки — вони вважають, що Дін і Гепхардт розколюють електорат і перетворюють його центр на легку здобич кандидата республіканців.

Із кандидатів, котрих вважають аутсайдерами, окремий інтерес викликає генерал Кларк. Так збіглося, що він виступає в Гаазькому трибуналі того ж таки дня, коли його виборчий штаб в Америці оголошує початок певного етапу кампанії. Американців закликають дати в Інтернеті заявку на зустріч із Кларком у будь-якому місті чи селищі США. Передбачається, що претендент відгукнеться на більшість запрошень. Виборці ставлять перед ним не лише ті звичайні запитання про соціальну чи фінансову політику, на які відповідають всі інші кандидати на посаду президента. Від нього очікують скоріш іншого: пояснити розвиток подій в Іраку, дати прогноз, запропонувати альтернативу.

В очах американців генерал Уеслі Кларк є одним із найкомпетентніших військових стратегів — після чотирьох років перебування на посаді головнокомандуючого силами НАТО в Європі й участі в першій масштабній воєнній операції альянсу в Косово. Саме через цю частину своєї біографії й у конкретному контексті операції в Іраку до недавнього часу Кларк вважався ідеальним кандидатом проти Джорджа Буша. Перемогу Кларка на майбутніх праймеріз було поставлено попереднього тижня під запитання, коли колишній віце-президент США Альберт Гор підтримав зовсім іншого кандидата від демократів — Говарда Діна.

Проте Діна, з’ясувалося, «лобіює» не лише Гор. Рівно через день після заяви Гора радники президента Буша дали знати, що вони вважають Діна найімовірнішим опонентом на президентських виборах наступного року та спрогнозували, що до кінця січня кандидат Джордж Буш почне здійснювати свою передвиборну стратегію, спрямовану на підрив його позицій як найімовірнішого суперника.

Ці плани, просочившись на сторінки преси, внесли хаос у передвиборні плани інших восьми кандидатів-демократів. Напередодні проведення первинних виборів виникло риторичне запитання — чи проголосують тепер демократи за висування в кандидати від своєї партії кого-небудь, крім Говарда Діна, якщо сам Джордж Буш вважає його найнебезпечнішим суперником?

Але чи вважає він так насправді? Чи, можливо, це хитра стратегія оточення президента, котрий намагається новаторським методом виключити з гри сильніших кандидатів? Як кажуть близькі до Білого дому люди, відкрито вказавши на свого противника за рік до виборів, кандидат Буш має намір якнайраніше кинути виклик ідеям і гаслам Говарда Діна, привернути увагу всієї країни до радикальних поглядів свого опонента, поки він не усвідомив необхідності завуалювати їх центристськими заявами.

Щодо передвиборної боротьби в стані республіканців, то такої по суті й не відбувається — суперників у чинного президента немає й не передбачається. Для республіканців первинні вибори, якщо не станеться нічого екстраординарного, будуть чистою формальністю.

Черговий бонус популярності діючому президенту приніс арешт Саддама Хусейна, який усі спостерігачі розцінили як чудовий різдвяний подарунок президентові Бушу. Деякі, правда, обмовилися, що насправді він був нині господарю Білого дому ні до чого, бо якби вибори відбулися сьогодні, то він і так здобув би нищівну перемогу над Говардом Діном. Останні опитування показали: за Буша проголосували б 52% американців, а за головного кандидата від демократів — лише 41%. Після арешту Хусейна цей розрив, скоріше за все, ще збільшиться.

Передбачаючи такий розвиток подій, суперники Діна схопилися за захоплення Саддама Хусейна в спробі провести організований наступ на політика, котрий побудував свою кампанію на жорсткій опозиції війні в Іраку. Відчувши, що арешт іракського екс-президента може змінити баланс сил у боротьбі з опором, полегшити виведення американських військ з Іраку та зробити саму війну популярнішою, критики Діна почали виступати з обвинуваченнями, що його позиція за цього питання стане перешкодою в політичній грі із Джорджем Бушем, котрий зміцнив свої позиції.

Багато експертів прогнозують: захоплення іракського екс-президента зміцнить позиції тих противників Діна в середовищі демократів, які голосували в конгресі за війну. Особливо активно став використовувати сформовану ситуацію Ліберман, котрий увесь час з ентузіазмом підтримував вторгнення в Ірак і тому не зміг перемогти в битві за серця активістів і членів партії. Під час останніх виступів на телебаченні Ліберман часто повторював тезу: якби все було так, як хоче Дін, то сьогодні Саддам Хусейн був би при влади, а не у в’язниці, і світ був би набагато небезпечнішим.

Тим часом існує думка, що голосуючі на первинних виборах активісти Демократичної партії так пристрасно ненавидять і Буша, і його війну, що певній окремій події не судилося змінити їхній настрій. Вони, як і раніше, голосуватимуть за Діна, котрий побудував усю свою передвиборну кампанію на антивоєнних гаслах.

У будь-якому разі, якщо до листопада наступного року в Америці не стануться певні економічні катаклізми чи теракти на кшталт вересневих, а в Іраку не буде різкого збільшення американських втрат, то теперішній хазяїн Білого дому збереже на нього права протягом ще чотирьох років.