АКТОР ДРУГОГО ПЛАНУ В ПІВДЕННОКАВКАЗЬКОМУ СПЕКТАКЛІ

Південний Кавказ — один із небагатьох регіонів, де Україна чітко позначила свої інтереси ще на початку дев’яностих. У свою чергу транспортно-енергетичні проекти Києва, його протидія впливу Москви на пострадянському просторі і політика інтеграції в європейські і євроатлантичні структури не могли не імпонувати політичній еліті Грузії й Азербайджану, що прагнули вирватися з-під економічної та політичної опіки Росії.

Зближенню Києва з Тбілісі та Баку сприяла і підтримка Україною територіальної цілісності Грузії й Азербайджану, що полягала у військовій допомозі в роки гарячої фази грузино-абхазького й азербайджано-вірменського протистояння. Щоправда, це призвело до загострення взаємин із Єреваном, так само як і з Сухумі. Вони й сьогодні не вирізняються особливою теплотою. На недавній сесії ПАРЄ вірменські парламентарії у числі недружніх держав, поряд з Азербайджаном і Грузією, назвали й Україну.

Про свої інтереси в південнокавказькому регіоні в Києві постійно говорять під час численних зустрічей міністрів, прем’єрів і президентів. Однак Україну, попри витрачені дипломатами зусилля, у цьому регіоні не розглядають як серйозного гравця, котрий послідовно й уперто відстоює свої інтереси і, тим більше, впливає на процеси, які відбуваються на Південному Кавказі. Схоже, що так вважають навіть у Грузії, з якою в України склалися особливі партнерські взаємини. Київ радше відіграє роль статиста і залишається в тіні головних дійових осіб — Туреччини, Ірану, Росії, Сполучених Штатів, Європейського Союзу, будучи виключеним із багатьох процесів, які відбуваються в регіоні.

Наприклад, у Європі активно обговорюється ідея створення загальнокавказької системи безпеки. Однак у численних схемах, за якими передбачається її створити, у ролі повноправного учасника створюваної системи місце для України знайшлося лише один раз. Це прозвучало навесні минулого року в пропозиціях тодішнього турецького президента Сулеймана Деміреля.

Тож дуже сумнівно, що в момент, коли загальнокавказька система безпеки буде створена, там знайдеться місце і для України. Насамперед тому, що в Єревані та Сухумі вкрай негативно ставляться до посередницької діяльності Києва, вважаючи його проазербайджанським і прогрузинським, і всі українські ініціативи одразу наштовхуються на жорсткий опір вірменів і абхазців. Як приклад можна згадати титанічні зусилля, докладені Києвом (який на той час уже перебував у Групі друзів генсека ООН, котрий сприяв врегулюванню грузино-абхазького конфлікту), щоб зломити затятість абхазців й організувати в Ялті зустріч представників Тбілісі та Сухумі.

Негативне ставлення до миротворчих зусиль України було в черговий раз продемонстровано під час нинішнього закавказького турне українського міністра закордонних справ, яке випало на чергове загострення грузино-абхазького конфлікту. Так, абхазці вкрай емоційно відреагували на пропозицію грузинського президента Едуарда Шеварднадзе залучити українських солдат у миротворчі сили в Абхазію. «Абхазія не підтримує ідеї про залучення до миротворчої місії України, — сказав помічник президента Абхазії Астамур Танія. — Україна займає неконструктивну позицію в питаннях врегулювання грузино-абхазького конфлікту». Неприйняття Києва абхазцями і вірменами ставить під сумнів успіх нинішньої миротворчої місії Зленка в Грузію.

Причин, які пояснюють незначний вплив України в південнокавказькому регіоні, декілька. Та головна з них — залежність зовнішньополітичного курсу від внутрішньополітичної ситуації в Україні. При її загостренні офіційний Київ починає відчувати велику потребу в політичній підтримці ззовні, що сильно позначається на зовнішньополітичному курсі. Оскільки цю підтримку Київ знаходить здебільшого в Москві, то платою за це стає відмова України від тих принципів, які викликають роздратування у росіян. Стосовно південнокавказького регіону можна назвати історію з ГУУАМ.

Неформальне об’єднання, створене 1997 року країнами, котрі намагалися протистояти російському домінуванню на пострадянському просторі, а також реалізувати спільні транспортно-енергетичні проекти, з самого початку викликало в Москви гостре неприйняття. Особливо в тій частині, що стосувалася військової складової — батальйону, котрий планували створити Грузія, Україна й Азербайджан для охорони нафтопроводів. Зручний момент для дискредитації ГУУАМ настав під час «касетного скандалу», і росіяни не забули ним скористатися, чинячи тиск на всіх учасників об’єднання. Сьогодні роль ГУУАМ у південнокавказькому регіоні, так само як і в СНД, фактично нівельовано, і його механізми не задіяні у врегулюванні конфлікту між Тбілісі та Сухумі.

До того ж безпосередньо позначається відсутність інформаційного простору України в країнах південнокавказького регіону. Якщо ж інформація про нашу країну і надходить, то в інтерпретації російських мас-медіа, котрі подають її здебільшого в чорно-сірих тонах. Якоюсь мірою ця прогалина заповнюється відкриттям нинішнього тижня в Баку Українського культурного центру в Бакинському слов’янському університеті. Однак цього явно недостатньо, щоб створювати в суспільстві позитивний імідж України.

І, нарешті, свою негативну роль відіграє і незначний економічний інтерес України до регіону. Так, товарообіг із Грузією 2000 року (як і 1999-го) склав 48,1 млн. доларів, з Азербайджаном — 64,6 млн. доларів (1999 року — 63,2 млн. доларів), а з Вірменією — 15,6 млн. доларів. З України до цих країн в основному надходить продукція машинобудування, чорні метали, сільськогосподарська продукція. З південнокавказьких держав — традиційні для них товари: із Вірменії — коньяк і каучук, із Грузії й Азербайджану — в основному енергоносії. Дані товарообігу дозволяють експертам зробити висновок, що економіка України і країн Південного Кавказу мало залежать одна від одної. А це, у свою чергу, призводить і до слабкого впливу Києва на регіональні процеси.

Втім, як думають ті ж експерти, саме через торгово-економічні зв’язки Україна може змінити таке становище: у міру зростання економічної зацікавленості до регіону українське керівництво буде реалізовувати і свої політичні інтереси. І, схоже, що ця теза знаходить розуміння в структурах виконавчої влади. Так, в.о. начальника III територіального управління МЗС України Ростислав Троненко, говорячи про візит свого шефа до країн Південного Кавказу, зауважив, що «його головна складова — економічна», а всі політичні зустрічі міністра повинні прагматично слугувати саме налагодженню економічних зв’язків.

Та поки що Київ свої економічні інтереси представляє в регіоні дещо однобоко, обмежившись лише рамками транспортно-енергетичних проектів — Євро-Азіатського нафтотранспортного коридору, INOGATE і TRACECA, пов’язуючи їх із реалізацією планів з диверсифікації поставок енергоносіїв, а також зміцнення статусу України як транзитної території (паромна переправа Іллічівськ—Поті).

На сьогодні одним із головних завдань, що стоять перед урядом Кінаха, є наповнення нафтопроводу Одеса—Броди і створення міжнародного консорціуму з його експлуатації. Саме цьому питанню приділяється значна частина часу на переговорах чиновників різноманітних рангів. Природно, ця тема обговорювалася і під час візиту Анатолія Зленка до Азербайджану в ході його турне по країнах Південного Кавказу.

У Баку сьогодні зацікавлені в тому, щоб розширити ринок збуту каспійської нафти і створити постійний ринок у країнах Центральної та Східної Європи. Український нафтопровід надасть азербайджанцям таку можливість, якщо, звісно, його буде продовжено до польського міста Гданськ. Тож немає нічого надзвичайного в тому, що азербайджанці висловили готовність наповнити нафтою цю трубу. Однак коли це відбудеться, невідомо: на сьогодні видобуток нафти на азербайджанській ділянці Каспійського моря поки незначний. І ще питання: чи хочуть азербайджанські компанії ввійти в створюваний консорціум?

Складається враження, що офіційний Київ, задекларувавши свої інтереси на Південному Кавказі і спровокувавши розвиток взаємин по лінії ГУУАМ, не знає, як ці інтереси реалізувати. А може, просто варто повернутися до початкової формули? Це спільний захист національних інтересів у контексті взаємин із таким складним партнером, як РФ, реалізація енергетичних проектів через територію України, спільні зусилля в контексті європейської і, головне, євроатлантичної інтеграції. І, можливо, найголовніше: потрібно навчитися відчувати інтереси своїх партнерів по ГУУАМ.