Афганські «граблі»

Усі війни різні. Однак ті, що ведуться в одному й тому самому географічному районі чи країні, виявляються багато в чому подібними, попри те що їх розділяють десятиліття, а часом і століття. Радянському Союзу у вісімдесяті роки неодноразово нагадували про невдалі спроби британців у XIX столітті підкорити афганські племена. Схоже, сьогодні американцям та їхнім союзникам слід визубрити афганські уроки. Вони вирішили засвоїти їх на практиці, хоча останні сім із половиною років перебування в країні їм удавалося поводитися обачно й уникати повторення багатьох радянських помилок.

Головна помилка Обами

Першого грудня президент Сполучених Штатів Барак Обама оголосив про нову стратегію в Афганістані. Серед іншого він заявив про істотне збільшення американського військового контингенту — на 30 тисяч і зажадав від союзників по НАТО поповнити коаліційні сили в Афганістані ще 5—10 тисячами солдатів європейських армій. Заяву зроблено попри те, що з минулого літа американський контингент у цій країні був фактично подвоєний і досяг 68 тисяч. Із новим поповненням він перевищить 100 тисяч, а в цілому чисельність міжнародних сил до літа може зрости до 160 тисяч солдатів. Це приблизно стільки ж, скільки СРСР мав в Афганістані в критичний період афганської кампанії. Довівши чисельність «обмеженого контингенту» до 150 тисяч, Кремль не переломив ходу війни проти моджахедів, зате кількість втрат відтоді різко збільшується. Динаміка втрат армії США сьогодні також відображає цю залежність — загальна кількість загиблих американських солдатів за сім років перевалила за тисячу (втрати сил коаліції — понад 1600), а останні місяці позначені істотним зростанням втрат.

«Американський кидок» в Афганістан дедалі більше нагадує ситуацію, що склалася до середини вісімдесятих у радянській армії. США точно так само, як свого часу СРСР, відразу кинули свіже підкріплення в бій. У середині лютого сили коаліції розпочали наймасштабнішу операцію з 2001 року на півдні країни. У боях за населений пункт Марджа в провінції Гільменд взяло участь більш як 15 тисяч афганських поліцейських і натовських солдатів. Їм протистояли до тисячі талібів, із яких було вбито лише близько сотні.

У найближчі тижні НАТО готує ще масштабнішу операцію з очищення від талібів провінції Кандагар. Військові наразилися на активний опір бойовиків і очікують, що ті поновлять партизанську війну в повному масштабі. Нова мета на нинішньому етапі війни, озвучена Обамою, — за півтора-два роки забезпечити контроль уряду Хаміда Карзая над усією територією країни й утримати його шляхом створення власних афганських військових і поліцейських підрозділів. У грудневій заяві Обами також пролунала фраза, що влітку 2011-го розпочнеться виведення американських військ із країни. Проте в перемогу за такий короткий строк не дуже віриться.

Нагадаємо — адміністрація Джорджа Буша вважала, що невеликі, але мобільні загони спецназу спроможні «викурити терористів з нір». За сім років, утім, ця тактика не дала очікуваних результатів, але Штати загрузли в афганській трясовині. Це була перша й, можливо, фатальна помилка США, від якої «афганський клубок» проблем, як це вже неодноразово було в історії, став заплутуватися ще сильніше. І з волі фатуму жодна країна — якщо це навіть наддержава — схоже, не може зупинити цей процес. Рішення Обами взяти під контроль Афганістан за своїми наслідками може виявитися не менш фатальним.

Вороги нові і старі

Наприкінці минулого року ситуація в Афганістані принципово змінилася. США усвідомили, що полювання за привидами з «Аль-Каїди» не може більше залишатися пріоритетним завданням, оскільки на арену знову вийшов «Талібан». Рух, розгромлений у 2001 році, почав набирати нової сили, захоплюючи під свій контроль великі області країни, а тим часом солдати коаліції весь цей час намагалися забезпечити безпеку лише стратегічно важливих пунктів і столиці — Кабула.

Сьогодні 10 із 34 провінцій країни контролюють таліби. Радянська армія також не змогла взяти під контроль сільські райони (і зосередилася на контролі доріг, стежок і перевалів). Але якщо за часів радянської присутності, принаймні в містах, до «шураві» ставилися доброзичливо, то американські солдати не можуть вільно почуватися ніде, навіть у центрі Кабула. Теракти, організовані в столиці Афганістану наприкінці лютого, — зайве тому підтвердження.

До речі, саме цей вибух і напад бойовиків, внаслідок якого загинули індійські громадяни, стали свідченням того, що до війни підключилася «Лашкар-і-Тайба» («Армія праведників») — пакистанське джихадистське угруповання, яке підозрюють в організації кривавої бійні в Мумбаї в листопаді 2008 року. Таким чином, є велика загроза, що до талібів, до яких в Афганістані не дуже прихильне ставлення з огляду на їхню надміру ревну відданість релігійним нормам, приєднаються пакистанські чи власні афганські племінні угруповання, яких об’єднує ідея джихаду — священної війни з невірними та їхніми поплічниками.

Утім, відмінність від ситуації тридцятирічної давності полягає в тому, що за спиною цих різношерстих груп не буде наддержави, яка постачала моджахедів усім необхідним для війни з «совєтами». Проте за нинішньої ситуації це не настільки значущий чинник, з огляду на те, що за минулі десятиліття афганці створили цілу індустрію війни — від кустарного виробництва і ремонту зброї до глобальної системи збуту наркотиків, через яку війна фінансується.

Спротив США і союзникам наростатиме в міру того, як розширення військових операцій призведе до збільшення жертв серед мирного афганського населення. В останні місяці активізувалися й польові командири, які готові боротися і проти талібів, і проти іноземних військових, оскільки ні ті, ні інші не обіцяють їм миру. СРСР «проколовся» в Афганістані, намагаючись утягти феодальне суспільство в соціалізм, змусити афганців зректися ісламських традицій. США уникли цієї помилки, але сьогодні втрачають підтримку через те, що не переконали афганців у своїй спроможності закінчити війну, поставити країну на ноги політично та економічно.

Сьогодні можна констатувати, що саме тут світове співтовариство програло найбільше, і навіть «прозахідний» уряд у Кабулі починає відмовлятися від демократичних завоювань останніх років і шукати контактів із талібами (принаймні поміркованою їхньою частиною) для поступової «афганізації» державного управління, а попросту — консолідації своєї влади на споконвічних для цієї країни принципах сили і віри. Такий розвиток подій також турбує НАТО і США. А небажання переймати афганський досвід може призвести до того, що американцям доведеться згадати уроки В’єтнаму.