Афганістан: до війни без кінця

Афганістан знову опинився в центрі міжнародної уваги.

Не тому, що увагу всього світу, нарешті, привернула безугавна міжусобиця в країні. Заслуга цілком належить 3 - в американського президента дійшли руки й до цієї гарячої точки, де півтора десятиліття зберігається військова присутність США. Американські військові не просто залишаються в країні - їх кількість збільшиться з 8,5 до 12 тисяч. І, головне, американський контингент має істотно активізуватися - новим пріоритетом американської політики стане безпосередня боротьба проти терористичних угруповань на території Афганістану.

Головне поле бою, для якого й призначена нова стратегія Трампа, - у війні, яку президент веде вдома, проти численних опонентів у Конгресі й ЗМІ, у Демократичній партії і в Республіканській. Тут Трамп як і раніше обороняється, і йому потрібні політичні перемоги. Загроза терористичних атак залишається однією з найбільших проблем для Заходу, і підтримка урядових заходів, спрямованих проти тероризму, зазвичай, висока.

Крім того, застосування сили в Сирії й жорстка риторика стосовно КНДР дістали найбільшу підтримку з боку американців - особливо помітну на тлі низького рівня схвалення зовнішньої політики Трампа загалом. Природно, команда президента прагне ще раз розіграти карту рішучого й сильного політика і бодай ненадовго підняти рейтинг Трампа. До того ж, активізація в "війні проти терору" може сприяти зміцненню зв'язків із союзниками, що дуже важливо на тлі охолодження відносин в останні місяці. Офіційно про підтримку американських дій в Афганістані вже заявили Велика Британія (у ЗМІ просочуються чутки, що британці готові відправити для участі в бойових операціях своїх спецпризначенців) і генсек НАТО Єнс Столтенберг. Плани Трампа завдати військової поразки ісламістам дістали позитивну оцінку в Канаді й Австралії, які відігравали в міжнародній коаліції в Афганістані не останню роль.

Очікувані наслідки реалізації нової стратегії на міжнародній арені видаються менш райдужними. Найсуттєвішою зміною американської політики стане відмова від пріоритетної підтримки державного будівництва в Афганістані. Західна допомога Кабулу в створенні життєздатних інститутів і в побудові армії та поліції ніколи не була актом альтруїзму. Переклавши основний тягар боротьби з ісламістськими угрупованнями на місцевих, США та їхні союзники змогли рідше посилати своїх військових у бій і, по можливості, не піддавати їх небезпеці. Втрати американців з початку операції в Афганістані становили понад 2,2 тисячі убитими й близько 19 тисяч пораненими. Афганські урядові сили втратили стільки ж убитими лише за перше півріччя 2017-го. 2001 року сили Північного альянсу несли основний тягар війни з талібами в безпосередніх зіткненнях на землі, афганська урядова армія - у контрнаступі коаліції в 2007-2008 рр.

Допомога Кабулу в державному будівництві стала пріоритетом американської політики тільки 2011-го, коли адміністрація Барака Обами розпочала масштабне виведення військ з Афганістану. Обіцянка вивести американські війська була частиною передвиборної кампанії Обами 2008 року. Але в перші роки його президентства ситуація в Афганістані, навпаки, потребувала нарощування військової присутності. Лише після ліквідації Усами бен Ладена в травні 2011-го в адміністрації Обами з'явився привід розпочати виведення військ. Однак обстановка всередині Афганістану продовжувала залишатися нестабільною, і збільшення фінансування місцевих сил безпеки було єдиним способом зберегти відносний порядок у країні - і американський контроль над Афганістаном. Зменшення допомоги силам безпеки Афганістану, безперечно, призведе до їх ослаблення. Отже, дедалі частіше на передовій з талібами зустрічатимуться американські солдати, і чимдалі більшими будуть їхні втрати.

Нинішній Афганістан, звичайно, не війна всіх проти всіх, як у Лівії або Сирії. Але політична карта країни як і раніше залишається строкатою клаптиковою ковдрою, де відносна лояльність племінних союзів і цілих провінцій до центрального уряду залежить від боєздатності (і платоспроможності) Кабула - похідних західної допомоги. Посилення позицій Талібану 2015 року на півночі, у провінціях Кундуз і Бадахшан, пов'язують не так із військовими успіхами ісламістів, як зі зниженням фінансування афганської армії (за торішніми оцінками НАТО, понад половина афганських підрозділів небоєздатна) та підкупом місцевих чиновників і лідерів племен. Ефективність використання західної допомоги викликає запитання давно (перші невтішні висновки про масштаби розкрадання виділених на формування поліції та створення національної армії коштів лунали в Конгресі США ще 2004-го). Але якщо замість оптимізації витрат і підвищення ефективності допомоги просто зменшити її обсяги, до афганських армії й поліції і поготів доходитимуть лише крихти. Досить просто спрогнозувати в такій ситуації подальше розширення підконтрольних талібам територій.

Але ж зовсім недавно здавалося, що між урядовими силами й Талібаном може бути досягнуто домовленості, яка дасть змогу забезпечити мир на значній частині території Афганістану. Боротьба за владу всередині Талібану після загибелі Мулли Омара й розкол у русі, коли частина бойовиків присягнула на вірність ІДІЛ, посилили позиції тих, хто виступав за переговори з Кабулом. Скорочення іноземної військової присутності послабило вплив риторики Талібану про боротьбу проти окупації невірними. Дедалі частіше таліби стикалися з опором з боку збройних формувань племен, особливо на півночі. Показовим стало залучення жінок у збройну боротьбу проти ісламістів з Талібану й ІДІЛ. Попри патріархальні основи афганського суспільства, кількість жінок у лавах армії й поліції зростає, у ополченнях племен сформовано кілька жіночих загонів. В афганському суспільстві зростає невдоволення діями ісламістів, через що останні втрачають підтримку в населення. Нарешті, 2016 року Кабулу вдалося досягти низки домовленостей з так званими третіми силами - озброєною опозицією, не пов'язаною з Талібаном. Найістотнішим досягненням стала мирна угода з Ісламською партією Гульбеддіна Хекматіяра.

Тому нинішній крок американської адміністрації зіграє на руку Талібану й іншим ісламістським групам. Нарощування американського контингенту й активізація бойових дій (що, як показує попередній досвід, неминуче призведуть до втрат серед мирного населення від американських ударів) знову наповнять змістом заклики талібів протистояти іноземним загарбникам. Невипадково Талібан поспішив відреагувати на виступ Трампа заявою про те, що продовжить джихад, поки з Афганістану не піде останній американський солдат. Опозиція іноземному військовому втручанню сильна - і серед простих афганців, і серед вождів племен, і в центральному уряді. Виходить, Талібан дістане друге дихання - йому простіше буде вербувати рекрутів і легше домовлятися зі своїми вчорашніми супротивниками про спільні дії проти американців.

Невдоволення офіційного Кабула з приводу нової американської стратегії зрозуміле. Зменшення фінансування призведе до ослаблення режиму, а активізація бойових дій може перетворити й без того неспокійний Афганістан на суцільне поле бою. Крім того, найважливішим чинником стабільності для країни є збереження балансу інтересів різних громад - пуштунів і основних національних меншин. Донедавна як арбітр між ними виступали США, забезпечуючи захист інтересів усіх ключових гравців. Але адміністрація Трампа і до появи нової стратегії не демонструвала інтересу до продовження такої політики. Політичне протистояння між переважно пуштунським кабульським урядом і політиками, які представляють національні меншини, наростає. Особливо воно загострилося після розгону на початку червня антиурядової демонстрації в Кабулі, в якій брали участь в основному етнічні таджики й хазарейці. Тепер, після заяви США про скорочення підтримки афганської держави, багато меншин побоюється подальшого зміцнення пуштунів у владі й посилення репресій.

Якщо Талібану вдасться консолідувати сили, якщо крихкий мир між основними громадами країни порушиться, Афганістан може запалати по-справжньому. І може стати новою Меккою для ісламістів усіх мастей - зокрема тих, хто нині тікає з Сирії й Іраку. Грошей на залучення нових джихадистів з-за кордону воюючим сторонам вистачить: торгівля опіумом б'є рекорди. За оцінками ООН, торік макові плантації зайняли понад 200 тис. га і принесли виробникам до 2 млрд дол. Значна інтернаціоналізація ісламістських груп в Афганістані й неминуче за такого сценарію зростання виробництва й експорту наркотичної сировини перетворять афганський конфлікт на ключову проблему безпеки для всіх сусідів і для значної частини Євразії.

Невипадково офіційний Кабул та інші провідні афганські політичні гравці активно шукають союзників за кордоном: допомогти Афганістану перед обличчям загрози, що насувається, закликають Китай і Росію, Індію й Іран. Справді, ці країни зацікавлені не допустити перенесення центру світового джихаду до своїх кордонів. І вони мають достатньо ресурсів, щоб вплинути на ситуацію в Афганістані. Заковика в тому, що їхні інтереси входять у суперечність з американськими цілями, заявленими в новій стратегії. Ключовим регіональним державам не потрібні ні військові удари, що посилюють Талібан і закликають в Афганістан джихадистів з усього світу, ні ослаблення підтримки Кабула, що призведе до ерозії державності й зростання наркотрафіка. Отже, якщо США справді реалізують стратегію в тому вигляді, як її озвучив Трамп, афганський захід Вашингтона призведе до тих самих наслідків, що й усі попередні кроки нинішньої адміністрації: до появи ще одного вогнища міжнародної напруженості й загострення відносин із низкою великих світових держав.