Неформат

Володимиру Зеленському так довго й так часто нагадували в Україні про обіцяний ним «план Б» для врегулювання в Донбасі (якщо за рік його президентства «Мінськ» «не спрацює»), що греблю, схоже, прорвало, і останніми днями Зе!президент просто фонтанує ідеями щодо цього. Щоправда, слухаючи їх, важко сказати, що гірше — давня мантра «Мінськ — наше все» чи подібний неспинний потік «креативу».

Нагадаємо тим, хто, можливо, не встигає стежити за бурхливою течією президентської зовнішньополітичної думки, що після повідомлення наприкінці минулого тижня на ізраїльському ТБ про пропозицію Києва Біньяміну Нетаньягу стати посередником у переговорах із Росією, у понеділок, цього разу з інтерв'ю українського президента газеті The Financial Times, світ довідався про його пропозицію змінити «нормандський формат», розширивши його за рахунок США, Великої Британії та Канади. Заодно Зеленський запропонував якось видозмінити й «Мінськ» — чи то зробити «більш гнучким» «мінський процес», чи то «змінити» та «відкоригувати» «мінський формат» (схоже, відмінності між цими дефініціями після двох років президентства для нього не існує, і не виключено, що насправді він мав на увазі модернізацію мінських домовленостей).

Усе це активно цитується ЗМІ, але це не більш ніж інформаційний шум. Тому що висловлені «ідеї» президента — це не добре продумана та вивірена в консультаціях із партнерами стратегія (або хоча б план), а порожнє стрясання повітря. Чому? Спробуємо коротко пояснити.

По-перше, на зміну «нормандського формату» не погодиться Росія. У своїх миротворчих фантазіях Зе!президент постійно забуває, що проблема не у відсутності пропозицій, планів, дорожніх карт і форматів. Першопричина всіх проблем урегулювання конфлікту в тому, що агресор — Росія — або не хоче цього врегулювання взагалі, або готова завершити його виключно на своїх умовах. Росія не хоче зміни, а тим паче розширення «нормандського формату», вона хоче його якнайшвидшої смерті навіть у нинішньому складі — допоки в ньому в ролі посередників лише досить стримані в плані реакції на російські вибрики Німеччина та Франція. Про це свідчать давні наполегливі спроби Росії надати більшої ваги «мінському» майданчику, куди вона тягає «представників» «ЛНР/ДНР», і де вона вважає себе посередником, а не стороною конфлікту. Невже на Банковій хтось усерйоз вірить, що Росія раптом погодиться, щоб за столом переговорів навпроти неї раптом опинилися такі «три богатирі», як США, Велика Британія та Канада, які надають Україні найбільшу допомогу в протистоянні російській агресії?

Кремль, до речі, уже відреагував на пропозицію Зеленського й вустами путінського прес-секретаря Пєскова назвав його «черговим тривожним сигналом», наголосивши, що видозмінити мінський процес, «не поклавши, власне, йому край, просто неможливо».

По-друге, на зміну «нормандського формату» не погодяться Франція та Німеччина. Вони завжди були проти цього. І навіть казали про це публічно. Берлін і Париж, на відміну від Банкової, цілком усвідомлюють, що Росія нізащо не погодиться на присутність у цьому форматі американців, і небезпідставно побоюються, що Москва, грюкнувши дверима, взагалі вийде з переговорів. А як неодноразово заявляли наші партнери, з Москвою завжди краще говорити, ніж не говорити. «Суть дипломатії полягає в тому, щоб розмовляти з тими країнами, відносини з якими напружені, а не завжди говорити тільки з тими, з ким немає розбіжностей у думках. Це особливо стосується Росії й конкретно зараз», — підкреслив учора в інтерв'ю телеканалу ARD міністр закордонних справ Німеччини Гайко Маас.

Берлін і Париж завжди були проти присутності Вашингтона в «нормандському форматі» ще й тому, що вони вважають його «своїм» і бачать себе, а не дядька Сема, головними посередниками. І нехай це валіза без ручки, хоча б мінімальні дивіденди, зокрема іміджеві, вони хотіли б отримати самі: Ангела Меркель — перед завершенням своєї кар'єри у великій політиці, Емманюель Макрон — навпаки, для її продовження, адже через рік у нього складні вибори, і йому хотілося б не тільки залишитися президентом Франції, а й продемонструвати власну вагу та впливовість у Європі та світі. Урегулювання в Донбасі (нехай і за рахунок поступок із боку України) стало б для Меркель і Макрона гідним рядком у їхніх послужних списках і на сторінках Вікіпедії. І вони не мають часу чекати, допоки адміністрація Джозефа Байдена визначиться зі своїми стратегіями — щодо як Росії, так і України. Крім того, цілком може виявитися, що бачення шляхів урегулювання в Донбасі у Вашингтона інше, ніж у Берліна та Парижа.

Що ж до Британії та Канади, то їхня присутність нинішнім посередникам із «Норманді» також не потрібна. По-перше, це найнадійніші союзники Штатів, які багато в чому поділяють їхні погляди та дії на зовнішній арені, по-друге, у Лондона через Брекзит такі напружені відносини з Євросоюзом та їхнім локомотивом — Німеччиною й Францією, то навряд чи їм усім захочеться сперечатися за одним столом ще й через Україну з Росією.

По-третє, Банкова, яка вперто ігнорує дипломатичні канони, коли висуває ініціативи нових форматів, то випускає з уваги таку «дрібницю», як логістика. От як часто, на думку тамтешніх придумщиків, президент Байден мотатиметься в Європу для участі в «розширеному нормандському форматі»? А його молодший, але теж досить зайнятий канадський колега Джастін Трюдо? Зеленському навіть у момент найбільшого з 2014 року загострення російської загрози довелося досить довго (довше, ніж Путіну) чекати спільного спілкування з Макроном і Меркель (причому з фрау канцлерін —лише онлайн). Скільки ж часу знадобиться для узгодження графіків лідерів семи (!) держав (навіть якщо всі вони сидітимуть у Zoom, а не за столом переговорів)? Навіть радників лідерів «нормандської сімки» зібрати буде досить складно, враховуючи вагу цих держав на світовій арені та їхнє зовнішньополітичне завантаження.

По-четверте. А чи цікавився хтось, власне, у Вашингтона, Лондона та Оттави, перш ніж випускати президента на інтерв'ю для солідного ЗМІ, чи хочуть вони стати учасниками «нормандського формату»? Чи проводилися консультації на цю тему? Чи наші партнери про свій «ангажемент» довідалися теж із інтерв'ю Зе!президента? А якщо їх запросили офіційно та заздалегідь, то чи відома Банковій відповідь цих столиць? Ні? Тоді як можна ставити шановних партнерів у незручне становище та робити подібні заяви в ЗМІ? На Банковій узагалі колись чули про таку зовнішньополітичну чесноту, як передбачуваність? Ні? За два роки можна було б освоїти хоча б ази.

До речі, ще ось запитання: а чому це Банкова трамбує всіх геополітичних важковаговиків в один нормандський «кошик», а Ізраїлю раптом пропонує персональний статус посередника? І чому раптом Ізраїлю? Чому не Оману або, скажімо, Катару? Теж, між іншим, хороші країни, Зеленський може підтвердити. Ну, от думав хтось на Банковій, навіщо це Ізраїлю та особисто Нетаньягу потрібно, особливо з урахуванням його внутрішньополітичних проблем? Які в нього інтереси в цьому регіоні, щоб ризикувати своїм реноме там, де не впоралися Меркель із Макроном і його «папєрєдніком» Франсуа Олландом? Які важелі впливу/тиску в Нетаньягу на Путіна та чи захоче він їх застосовувати заради нашої країни? На Банковій може хтось перелічити нам санкції, запроваджені Ізраїлем щодо Росії через її агресію проти України, або хоча б якісь виразні заяви Тель-Авіва під час останньої ескалації біля наших кордонів? Хтось в офісі президента замислювався, що для Ізраїлю важливіше — роль Росії в «іранському» та «сирійському» питаннях чи в «українському»? І останнє запитання: хтось у Києві, запрошуючи в посередники і Нетаньягу, і Байдена, враховував, що під час американських виборів Нетаньягу «топив» за Трампа?..

Добре, дамо Ізраїлю спокій і повернемося до останньої ініціативи Зе!президента, допоки він не озвучив нових.

О'кей, припустимо фантастичний розвиток подій та уявимо, що всі країни — як «старожили», так і свіжозапрошені «неофіти» — згодні об'єднатися в єдиному пориві в «Норманді». Чи буде це благом для України? Не впевнена. З двох основних причин.

Перша. Україна в цьому разі стане заручником ще більшої кількості двосторонніх і багатосторонніх взаємовідносин, інтересів і проблем. Як, наприклад, уже сьогодні ми спостерігаємо, що Сполучені Штати не поспішають посилювати санкції проти «Північного потоку-2» через бажання поліпшити відносини з Німеччиною, неабияк зіпсовані за часів Трампа. Або згадаємо, як багатостраждальний договір України з відкритого неба з Євросоюзом став заручником британського Брекзиту. Чому ж ми тепер не маємо побоюватися, скажімо, того, що Німеччина та Франція можуть запропонувати Британії зменшити оберти в захисті інтересів України в «Норманді» в обмін на вирішення якихось її проблем у триваючому складному та болісному розлученні з Євросоюзом? І таких ситуацій змоделювати можна, на жаль, чимало.

Друга причина. І про неї ми вже писали: не варто поєднувати в одному форматі м'яких у своєму ставленні й повільно-обережних у своїх діях щодо Росії Німеччину та Францію з жорсткими та набагато оперативнішими Сполученими Штатами, та ще й разом із найближчими американськими однодумцями — Британією та Канадою. Як наполегливо рекомендував ексміністр закордонних справ Павло Клімкін, не варто ставити в один наряд доброго та злого поліцейських. Буквально днями Вашингтон знову заявив, що готовий у разі чого запроваджувати нові санкції проти РФ. А німецький міністр Маас не далі як учора виступив проти посилення антиросійських санкцій, мотивуючи тим, що, мовляв, нові обмеження не зможуть примусити Кремль відмовитися від агресії проти України та звільнити Алєксєя Навального.

Тож якщо ми хочемо погасити санкційний запал Вашингтона та рішучість Лондона й Оттави в підтримці Києва, давайте запхнемо їх разом із Берліном і Парижем в один «формат» і назвемо його «Лебідь, Рак і Щука».

Уже вкотре доводиться писати: річ зовсім не у форматах! Згадаймо хоча б «5+2» — формат, створений для придністровського врегулювання: у нього, крім Молдови та Придністров'я, Росії й України, також входять і США, і ЄС, і ОБСЄ — куди вже крутіше! І що? А нічого! «Придністровській» проблемі вже 30 років...

Не потрібно гратися у формати та форматами. Україна не в тій ваговій категорії, щоб намагатися всадити разом тих, хто цього сам не бажає. Сьогодні основні зусилля варто спрямовувати на інше. Багато експертів сходяться на думці, що нині перед Україною відкрилося вікно можливостей, але відкрилося, найшвидше, ненадовго. І за цей короткий період потрібно домагатися не зустрічі Зеленського з Путіним (ну от серйозно, невже Зе!президент дійсно вважає, що може вмовити хазяїна Кремля «припинити війну» просто так, подивившись йому у вічі та мило усміхнувшись? Чи це черговий «прикол» заради чергового «відосіка»? Якщо ні, то що ж тоді Зеленський готовий запропонувати Путіну натомість?). Насправді ж зараз максимум дипломатичних зусиль необхідно докласти до американського напрямку — допоки у Вашингтона нова адміністрація лише думає над своїми стратегіями щодо Росії та Україні, допоки ще тільки готується зустріч Байдена та Путіна. Тому що на цій зустрічі американський президент має чітко розуміти, чого хоче Україна, яка конкретно допомога їй необхідна, що вона може зробити сама та що, зрештою, зробить насправді.

Більше статей Тетяни Силіної читайте за посиланням.