Гібридна війна по-більшовицьки

Кажуть, що нове - це добре забуте старе. Нинішні події в Україні зайвий раз це підтверджують, адже так звана гібридна війна не є новим винаходом. Схожі методи на українських землях вже використовували більшовики в 1917–1920 рр. і, як відомо, таки домоглися свого.

До влади - через ради

Захопивши владу у Петрограді, більшовицькі керманичі взялися надавати своїм діям легітимності в інших регіонах колишньої імперії. Робилося це через місцеві ради, де вони вже мали своїх представників. 25 жовтня 1917 р. (тут і далі дати - за ст. ст. - Р.К.), отримавши телеграму про повалення Тимчасового уряду, київські більшовики спробували проштовхнути рішення про визнання радянської влади на спільному засіданні виконкомів рад робітничих та солдатських депутатів. Кількість голосів "за" і "проти" виявилася однаковою, і задум провалився.

Того ж дня на засіданні Малої Ради (виконавчий орган Української Центральної Ради - УЦР) було створено Крайовий комітет охорони революції, до якого увійшли не лише члени Центральної Ради, а й представники впливових політичних партій, Київського військового округу (КВО), рад солдатських та робітничих депутатів Києва, Харкова, Одеси, Катеринослава. Потрапили до нового органу й представники від…більшовиків: на думку інших членів комітету, це мало запобігти окремим виступам його учасників. Втім, ця комбінація вже наступного дня розсипалася мов картковий будиночок. Штаб КВО саме під приводом присутності більшовиків у складі крайкому відмовився підпорядковуватися і йому, і УЦР. До Києва почали стягувати додаткові військові частини. Керівники УЦР вирішили загасити конфлікт, залучивши до участі в управлінні країною інші громадські організації. В ніч на 27 жовтня на засіданні Малої Ради вони засудили події у Петрограді й ухвалили резолюцію про необхідність переходу влади "до рук усієї революційної демократії".

Такий поворот подій не влаштовував більшовиків, бо порушував їхній план "просочитися" у владу через ради. Відразу після голосування вони вийшли зі складу Малої Ради, а наступного дня, на об'єднаному засіданні представників рад робітничих та солдатських депутатів із представниками військових, фабзавкомів та профспілок, лідер київського осередку РСДРП (б) Георгій П'ятаков таки проштовхнув вигідну його партії резолюцію. У цьому документі не лише висловлювалася підтримка новій петроградській владі, а й пропонувалося створити ревком, який мав зосередити у своїх руках всю владу в Києві.

Втім, узяти владу в українській столиці виявилося не так просто. Більшовикам бракувало і людей, і зброї. Тому спочатку на засіданні ревкому йшлося не так про контроль над містом, як про оборону від військ штабу округу, під командуванням якого перебувало 10 тис. людей. У ніч на 29 жовтня командування КВО, дочекавшись приїзду підкріплення - козачої дивізії та чехословацької бригади, розпочало наступ на більшовиків. Військові оточили Маріїнський палац і запропонували президії ради робітничих депутатів здати зброю - три кулемети, кількасот гвинтівок та набої. Членів ревкому заарештували. У відповідь у кількох районах міста спалахнули збройні сутички, що тривали майже два дні. Більшовики програли. Цей конфлікт тільки зіграв на руку Центральній Раді, згуртувавши навколо неї інші політичні сили.

Сьома сесія УЦР, що відкрилася 30 жовтня 1917 р., стала своєрідною "тріумфальною ходою" нової української влади. На ній було зачитано резолюції про визнання українського парламенту радою солдатських депутатів КВО, ІІІ Всеукраїнським військовим з'їздом, Південно-Західною залізничною спілкою, поштово-телеграфним з'їздом... До цього кола симпатиків приєдналася й Слобожанщина: представник Української ради Слобожанщини повідомив, що "на Слобожанщині уже зміщено всіх комісарів і на їхні місця обрано українців", а місцеві ради та інші громадські організації постановили приєднати край до автономної України. Та найважливішим підсумком сесії стало розширення повноважень українського уряду - у відання Генерального секретаріату передали управління військами, поштою і телеграфом, продовольчими справами та судовою системою. УЦР ухвалила постанову про поширення влади Генерального секретаріату на Херсонщину, Катеринославщину, Харківщину, материкову Таврію, Холмщину, частину Курщини і Воронежчини.

7 листопада 1917 р. український парламент зважився на ще рішучіший крок - було ухвалено ІІІ Універсал, яким проголошувалося утворення Української Народної Республіки (УНР), проте ще в "союзі з демократичною Росією". До кінця року про свою підтримку Центральної Ради заявила більшість міських дум України - в тому числі й Південного та Східного регіонів. Причина такої лояльності проста: альтернативою УЦР на той момент була лише більшовицька Рада народних комісарів, підтримувати яку не квапилися навіть найзапекліші вороги української державності.

4 грудня 1917 р. у Києві відкрився І Всеукраїнський з'їзд рад робітничих, селянських і солдатських депутатів України. Більшовики планували використати його трибуну для підтримки петроградського уряду, однак ситуація склалася не на їхню користь. Більшість делегатів становили українські селяни, яких важко було назвати прихильниками РСДРП (б). Оливи у вогонь підлив і ультиматум Раднаркому, надісланий до Києва напередодні.

У цьому документі більшовицький уряд нібито й визнавав УНР і навіть її право проголосити незалежність, та разом із тим ставив вимоги відмовитися від створення окремого від Росії фронту, припинити роззброєння більшовицьких частин, визнати радянську владу в Україні (тобто погодитися на двовладдя) і пропустити через територію України червоногвардійські частини на Дон, де більшовики боролися з козацтвом. На роздуми Генеральному секретаріату давалося 48 годин, після чого, у разі незадовільної відповіді, Раднарком оголошував війну УНР. Такого чудового козиря українські політики, ясна річ, не могли не використати: у своїх промовах вони згадували ультиматум як доказ агресивних намірів більшовиків щодо України. 6 грудня з'їзд завершив свою роботу, ухваливши резолюції про довіру Центральній Раді і про те, що ультиматум є "замахом проти Української Народної Республіки". Більшовиків у залі не було - їхні делегати покинули зал іще напередодні, зрозумівши, що знову спіймали облизня.

11 грудня у зайнятому радянськими військами Харкові вони відкрили свій з'їзд рад, на якому було лише 200 делегатів від 89 рад і ревкомів. На ньому було ухвалено такі бажані для Раднаркому рішення: проголошено радянську владу в УНР, обрано свій парламент - Центральний виконком рад України та уряд - Народний секретаріат. Ця "клонована УНР" зустріла схвалення лише у Петрограді - навіть харківські більшовики і рада не поспішали вітати її новостворений уряд. Та це було справою часу, а поки що більшовицькі керманичі отримали "димову завісу", під прикриттям якої за слушної нагоди могли здійснити воєнне вторгнення. Проте вичікували, бо ультиматум Раднаркому і конфлікт з УНР викликали небажаний резонанс у Росії, а більшовики конче потребували підтримки на Всеросійському з'їзді рад селянських депутатів та Всеросійських установчих зборах. У газеті "Правда" 12 грудня з'явилося інтерв'ю наркома у справах національностей Й.Сталіна, який намагався заспокоїти громадську думку, переконуючи читачів, що ніякого конфлікту між Росією і Україною немає, а є лише конфлікт між Раднаркомом і Генеральним секретаріатом.

Ставка на "п'яту колону"

Тим часом на ще не зайнятих радянськими військами українських землях тривали більшовицька агітація і підготовка заколотів. Цьому неабияк сприяло й те, що керівництво УНР, роззброюючи більшовицькі загони і висилаючи їх за межі України, не забороняло діяльності більшовицьких осередків, виходячи з того, що це не демократично (!). Така непослідовна політика невдовзі дала свої наслідки - 25 грудня командувач радянських військ в Україні В.Антонов-Овсієнко віддав наказ про наступ, а на території УНР спалахнули організовані більшовиками заворушення.

Першим упав Катеринослав (нинішній Дніпропетровськ). Тут більшовики залучили до заколоту робітників та загітовані військові частини, зокрема й українізований полк ім. П.Орлика. Центральна Рада змогла виставити проти них лише тисячу вояків 134-го Феодосійського полку та місцевих добровольців - гайдамацький і козацький курені. До вечора наші вояки таки взяли місто, але вже наступного дня до більшовиків надійшло підкріплення - частини під командуванням П.Єгорова. Українцям довелося відступити. Така сама доля на початку січня 1918 р. спіткала Олександрівськ (Запоріжжя) і Полтаву.

На півдні й сході України більшовики реалізували вже випробуваний ними харківський сценарій. 27–31 січня 1918 р. у тому ж таки Харкові вони скликали IV з'їзд рад робітничих депутатів Донецького та Криворізького басейнів, на якому проголосили Донецько-Криворізьку республіку (ДКР). "Автором ідеї" і головою цього "державного утворення" став Федір Сергєєв (псевдонімом Артем), який уперше порушив питання про виділення басейну зі складу УНР у листопаді
1917 р. У своєму зверненні до всіх держав світу наркоми ДКР обґрунтовували свої дії… "інструкцією" Тимчасового уряду Центральній Раді - мовляв, той обмежив територію автономної України чотирма з половиною губерніями, а інші мають належати Росії, яку наразі представляють більшовики. Територіальні претензії лідерів новоствореної "республіки" сягали західних кордонів Катеринославської та Харківської губерній, Херсонської губернії, материкової Таврії та ще й захоплювали частину західної Воронежчини, південної Курщини та округів Донської області. За задумом більшовиків цей промисловий регіон мав стати плацдармом для боротьби з Центральною Радою.

В Одесі сепаратистські настрої почали даватися взнаки ще в грудні 1917 р., коли виник конфлікт між червоногвардійцями і гайдамаками, а потім на об'єднаному засіданні виконкомів рад почало порушуватися питання про "самовизначення міста". 17 січня 1918 р., після триденних боїв з підрозділами Центральної Ради, місцеві більшовики захопили владу. Того ж дня на об'єднаному засіданні рад і військово-революційного комітету було проголошено Одеську республіку та обрано її Раднарком. Так само, як і ДКР, це утворення підпорядковувалося не харківському Народному секретаріату, а уряду у Петрограді.

Наступ радянських військ остаточно розвіяв федералістські ілюзії українських політиків і змусив Центральну Раду проголосити 11 січня 1918 р. повну незалежність УНР. Та захищати республіку не було кому - українське керівництво надто пізно похопилося, бо вважало, що для захисту революції вистачить і добровольчих формувань, що регулярної армії для цього не потрібно. Таке ставлення можна пояснити і автономістськими гаслами, і недовірою до кадрових військових та старої армії взагалі. 6 січня 1918 р. на засіданні Малої Ради в.о. генерального секретаря військових справ Микола Порш заявив: "На жаль, мушу констатувати, що регулярна армія у нас, як і в Росії, перебуває зараз у стані повного розкладу, і тому всі надії можна покладати тільки на революційні організації - партизанські отряди". Також політик розповів, що в ніч на 5 січня загони "вільних козаків" та українських військових здійснили рейд Києвом, під час якого вилучили на заводі "Арсенал" 20 гармат, тисячі рушниць та мільйони набоїв. Однак запобігти більшовицькому заколоту в столиці не вдалося - у ніч на 16 січня він таки розпочався. Лише 22 січня до столиці увійшли підрозділи Гайдамацького коша Слобідської України під командуванням С.Петлюри і змогли навести лад у місті. Та було вже пізно - до Києва наблизилися радянські війська на чолі з М.Муравйовим, які після кількаденного артобстрілу змусили українську владу й військо відступити.

Дипломатичні битви

У цей час за кілька сотень кілометрів від Києва, у Бресті-Литовському (сучасний Брест) відбувалася інша, дипломатична битва. Делегація радянської Росії на чолі з Л.Троцьким намагалася включити до свого складу представників від "робітничо-селянського уряду Української республіки" - того самого, який вони нещодавно створили в Харкові. Та австрійська й німецька сторони на це не погодилися і включили до Брестського миру з РСФРР вимогу підписати мир саме з УНР, а не з її харківським "клоном".

Українсько-російські переговори почалися аж у травні, коли більшовицькі війська вже залишили територію України, а всередині держави змінилася влада - на зміну Центральній Раді прийшов уряд гетьмана П.Скоропадського. Радянська делегація намагалася всіляко зволікати. Спочатку її голові Х.Раковському не сподобалася фраза про те, що Українська Держава і радянська Росія укладають договір як окремі й незалежні держави. Він наполягав на тому, що до документа треба внести положення про визнання незалежності України РСФРР. Та очільник української сторони - правник Сергій Шелухин навідріз відмовився це робити: "Про це не може бути ніяких річей в переговорах про мир". Ще більше суперечок виникло під час обговорення українсько-російського кордону. Українська сторона намагалася керуватися етнографічним принципом, посилаючись на дані Всеросійського перепису 1897 р. та земської статистики. Більшовики пропонували вирішувати це питання шляхом волевиявлення - хай народ сам вирішує, де він хоче жити. На це Шелухин іронічно зауважив: "Візьмімо хоч би Херсонську губернію. Там є села молдаванські, є армянські, є гречеські, є болгарські, є українські, є великоросійські. Воля народу така: одне село скаже - я до Великоросії, друге - я до Румунії, третє - я до Арменії і т. д. Невже їх так і поприлучати". Врешті-решт, у жовтні
1918 р. переговори перервалися остаточно.

А 13 листопада 1918 р., після капітуляції Німеччини у Першій світовій війні, Всеросійський Центральний виконавчий комітет видав постанову про анулювання Брестського миру. Цим радянське керівництво звільняло себе від усіх попередніх домовленостей. Паралельно більшовики вели дипломатичну гру з представниками Українського національного союзу, які в грудні того ж року відновили УНР. Вочевидь, саме ці переговори дали українській стороні надію на укладення миру. Колишній голова Українського телеграфного агентства Дмитро Донцов описує ці настрої у своєму щоденнику від 21 грудня: "На однім з засідань Ради Комісарів поважно думали ці панове про можливість переговорів з большевиками. М.Порш пропонував післати їм телеграму, що на Україні вже доконалася зміна режиму, та що, отже, нема чого, по знищенню "реакції", йти походом на нас. Прийшло у мене до острої суперечки з ним. Не міг, хоч і вибираючи слова, не назвати його дурнем".

Та відмовлятися від воєнного вторгнення в Україну більшовики, ясна річ, не збиралися. Концентрувати війська на тодішньому кордоні з нею вони почали ще до того, як Директорія стала владою. Але тепер вирішили надати їм більш "українського" вигляду. Боротьбу формально очолив Тимчасовий робітничо-селянський уряд України під керівництвом уже відомого нам Г.П'ятакова, а радянські війська ввійшли на наші землі під назвою Української радянської армії. Керувала нею Реввійськрада, де засідали колишній очільник ДКР Артем, колишній керівник київського осередку більшовиків В.Затонський і В.Антонов-Овсієнко, який за рік до того вже командував радянськими військами на території України. 5 січня 1919 р. нарком закордонних справ РСФРР Г.Чичерін на запит українського МЗС про те, що роблять російські війська на території УНР, відповідав, що це війська цілком незалежного українського радянського уряду. Директорія УНР спростовувала це твердження, зазначаючи, що в районі Харкова "оперує регулярне військо Совітської Російської армії, рекрутуються вони переважно з китайців, лотишів, мадярів та росіян", які грабують місцеве населення, а захоплене майно "грузять на захоплені потяги й відсилають у Росію". Коментарі, як кажуть, зайві…