Двадцять років тому Зімбабве вважалася однією з найбагатших країн Африки, а також великим експортером сільськогосподарської продукції, зокрема тютюну та пшениці. Щоправда, багатство належало переважно білому населенню, яке становило всього один відсоток у загальній кількості зімбабвійців і володіло понад половиною всіх сільськогосподарських угідь країни. З 1980 року, після приходу до влади Роберта Мугабе, країна взяла курс на ліквідацію наслідків колоніального минулого і на експропріацію основного національного багатства — землі — у колишніх британських колонізаторів та перехід до регульованої економіки.
Процес розпочався 2000-го і завершився в серпні минулого року, коли з 4500 білих землевласників залишилося не більше 600. Зате номінальними землекористувачами стали 300 тис. сімей із найбідніших верств корінного населення Зімбабве, а також 50 тис. чорношкірих фермерів. При цьому лише 10 відсотків нових господарів забезпечені посівним матеріалом, 17 — добривами, а основними знаряддями праці знову стали плуг та соха. Уряд, що націоналізував і засоби механізації, не може забезпечити роботу й половині всіх тракторів та комбайнів через відсутність запчастин і пального. Понад те, державні чиновники не змогли навіть надати фермерам-початківцям документи, які підтверджують їхнє право власності на землю, без чого не має сенсу звертатися в банк по кредити. Якщо до всіх цим бід додати ще й небувалу посуху, то той факт, що половині населення країни загрожує голодна смерть, подиву вже не викликає.
Зате дивують методи, з допомогою яких уряд Мугабе намагається реформувати економіку країни. По завершенні колоніального правління уряд Великобританії, щоб спокутувати свої гріхи на території Зімбабве в минулому, запропонував профінансувати земельну реформу в країні. Зокрема, він за свій кошт планував викуповувати землі в білих землевласників і безоплатно передавати їх корінному населенню країни. На початок 1990-х років цей план виявився похованим під лавиною звинувачень у корупції та хабарництві місцевих чиновників, з вини яких земля, відібрана в багатих білих, бідним чорним так і не дісталася.
1998 року спонсорувати програму перерозподілу землі в Зімбабве почали міжнародні західні організації, проте результат виявився таким самим. Нинішній етап реалізації земельної реформи характеризується безоплатною конфіскацією землеволодінь і спробою перейти до централізованого планування того, що уряд Зімбабве, як і раніше, називає економікою.
12 відсотків зниження ВВП за 2002 рік (і 20 відсотків — за останні три роки), 60-відсоткове безробіття, інфляція на рівні 144 відсотків, порожні прилавки продуктових магазинів... І на тлі цього — рекордні обсяги продажів нерухомості, дорогої побутової електроніки та акцій. Раймонд Чамба, який, озброївшись валізою грошей, на очах кореспондентів The New York Times купив у супермаркеті один телевізор із діагоналлю 130 сантиметрів, три телевізори з пласким екраном та один DVD-програвач, є, за словами обслуговуючого персоналу, пересічним покупцем. Мета цих закупок — уберегти гроші від інфляції, чого місцеві банки забезпечити не можуть. Відсоткові ставки держава утримує на неприродно низькому рівні, і не дивно, що в країні шикуються довжелезні черги по будь-який товар. Природно, найдовші — по хліб та інші предмети першої необхідності.
Фондовий ринок, на тлі колапсуючої економіки, лише за минулий рік зріс удвічі. Брокерська компанія, яка ще недавно вважала успішним той рік, протягом якого їй щастило продати 100 будинків, за минулий рік продала понад 200. Американський долар, офіційний курс якого становить 57 зімбабвійських доларів, на «чорному» ринку коштує 1 600 місцевих доларів. Щоправда, доступ до «твердої» валюти в цій африканській країні дуже обмежений. Його мають хіба що державні чиновники, які, проголосивши офіційний курс, тут-таки і обмінюють заокеанську «зелень» за «чорним» курсом.
Уряд, як і раніше, стверджує, що він у змозі тримати під контролем ситуацію, що склалася. Міжнародні організації заявляють: від голоду нинішнього року може померти 6 млн. зімбабвійців, або ж половина всього населення країни. Західні держави готові надати голодним гуманітарну допомогу, але категорично відмовляються фінансувати нинішнє керівництво країни.
Втім, воно цю допомогу, і насамперед американську, приймати не хоче...