Ринок праці Східної Європи: між Африкою та Азією

На початку 1990-х, коли небагато хто з іноземних інвесторів наважувався просувати свій бізнес у посткомуністичні країни Східної Європи, їх на кожному кроці підстерігали ризики й непередбачувані проблеми. Не просто корумповані, а винятково примхливі й непередбачувані всемогутні чиновники, повна відсутність логістики, допотопні телефонні лінії, а головне — відсутність навіть найменшого уявлення про те, що таке бізнес-культура і навіщо вона потрібна. Один із таких «піонерів», який намагався 1993 року організувати в Латвії підприємство з виробництва текстилю, так прокоментував тодішню ситуацію: «Це як в Африці, тільки ближче».

Однак за десять років східноєвропейські країни пройшли у своєму розвитку величезний шлях, і зараз їх дедалі частіше порівнюють... із Азією. Щоправда, порівняння це кульгає. Адже і та, й інша частина світу має чимало незаперечних переваг.

Якщо на боці Азії — надлишок дешевої високоосвіченої англомовної робочої сили, то в Європі «її теж є». Можливо, навіть більш високоосвіченої, однак і дорожчої: в Індії зарплати професіоналів на 75% нижче, ніж у Західній Європі, а в Східній — «усього лише» на 50—60. Більше того, непорівнянні розміри європейської й азіатської армій праці. Населення одного лише В’єтнаму сягає 81 млн. чоловік, не кажучи вже про Китай та Індію. Тоді як у десяти найперспективніших східноєвропейських країнах ледь набирається 100 млн.

Наступною проблемою є структура цієї робочої сили. Радянський Союз залишив після себе армію чудових інженерів і спеціалістів технічних професій. Однак після його розпаду всі дружно кинулися гризти граніт маркетингових і юридичних наук. Граніт перед цим тиском устояв (компетентних менеджерів у сучасні компанії досі доводиться імпортувати), а от програмістів і технологів стало катастрофічно бракувати.

Проте Східна Європа перед Азією все ж має кілька переваг. Насамперед — відстань. Хоча в минулому столітті дуже популярним було твердження про те, що «географія стала історією», в окремих випадках цей чинник справді відіграє важливу роль.

На організацію повного циклу виробництва нової моделі в галузі електроніки в Китаї знадобляться три місяці плюс ще чотири тижні на доставку партії товару морським шляхом. У Східній Європі на той самий процес потрібно від чотирьох до шести тижнів, плюс ще кілька днів на автоперевезення. Тому велику партію «довгограючого» товару воліють замовляти в Азії, а от щось гостромодне і «швидкопсувне» — у Польщі чи Прибалтиці.

І західноєвропейські клієнти за такі товари готові платити більше, ніж за китайський ширвжиток. Про це свідчить той факт, що до розширення ЄС на частку східноєвропейських країн припадало 19% імпортованого Євросоюзом одягу.

Те ж саме стосується й інформаційних технологій. Величезний кол-центр відкриють знову ж таки в Індії, а от невеличку компанію, що спеціалізується на торгівлі по телефону чи по Інтернету, розмістять, швидше за все, в Угорщині або Болгарії. Хоча тут уже відіграє свою роль чинник не відстані, а культурної близькості.

З іншого боку, західні інвестори останнім часом з дедалі більшим інтересом поглядають у бік Росії, котра пропонує ще більш виграшну комбінацію східноєвропейських і азіатських переваг. Про Україну ж у досить розлогому огляді, підготовленому журналом The Economist, взагалі не згадали. Хоча й зазначили, що виникла на нинішньому етапі «східноєвропейська ніша» на ринку праці матиме, швидше за все, короткочасний характер — занадто вже багато бажаючих її зайняти.