ПРИВАТНИЙ ІНВЕСТОР ПРОТИ «ЖИРНИХ КОТІВ»

За останні місяці британський громадянин, він же — за сумісництвом приватний інвестор у рідну економіку, досить добре засвоїв два сленгові вирази: «жирні коти» — це управляючі компаній, а «золоті парашути» — це фінансові пакети, з якими «жирні коти» ідуть у відставку (щось на кшталт нашої «вихідної допомоги»). Проти «котів» і «парашутів» масовий британський власник акцій вирішив раптом повоювати. Бої розпочалися ще навесні і, як не дивно, не вщухають і досі. Успіх, як і заведено в затяжних боях, перемінний.

Раз на рік, між лютим і серпнем, компанії проводять збори акціонерів, де голова ради директорів звітує перед акціонерами. Останні насправді є представниками власників компанії, якою управляє менеджер, призначений радою директорів. Нинішнього року чимало з таких зборів перетворилися на бурхливі баталії.

Настрій рядових акціонерів можна зрозуміти. Третій рік поспіль на світовому ринку тупцюють «ведмеді», тобто гра йде на зниження, що жодної радості ні економіці в цілому, ні компаніям зокрема не приносить. Інвестору, чи то значному, чи дрібному, доводиться й зовсім несолодко. Ціни на акції повільно, а часом і швидко сповзають донизу, їхній власник страждає в прямому матеріальному сенсі слова. І тут він раптом з’ясовує, що людина, котрій він доручив управління власними грошима чи акціями, зовсім не сумує з приводу того ж таки падіння ринків, акцій, прибутків. Навпаки, особисті доходи керуючих директорів лише зростають — у вигляді нових великих зарплат, премій, пільг, доплат, пенсійних пакетів. І все це за рахунок компанії, аж до довічних послуг лікаря-дантиста.

Як на це має реагувати простий приватний інвестор, котрий постійно відчуває подорожчання життя або із сумом спостерігає за зарплатою чи пенсією, що дрібнішає, а, можливо, ще до того ж і роботу втрачає? Природно, такий інвестор обурюється. Обурений інвестор починає ходити на збори акціонерів, ставити запитання, а потім голосувати. Йому на допомогу приходять інвестори-важкоатлети у вигляді Національної асоціації пенсійних фондів або Асоціації британських страховиків. У результаті деякі збори акціонерів закінчуються безрадісно, а то й сумно...

Першою жертвою конфлікту з акціонерами став фармацевтичний гігант GlaxoSmithKline, коли наприкінці травня 50,72% власників акцій проголосували проти пакета «вихідної допомоги» в 22 млн. фунтів стерлінгів, призначеного на випадок відставки для головного управляючого Жана-П’єра Гарньє. Рада директорів, виставляючи такі пропозиції на суд акціонерів, не врахувала ні загальних настроїв у середовищі британських інвесторів, ані того, що компанія переживає не «найзоряніші» часи. Тим паче, що акціонери знають про розміри зарплати управляючого (майже 1 млн. фунтів на рік), про його частку акцій компанії на суму в 12 млн. фунтів, не рахуючи різноманітних доплат і пільг. Попри те, що голосування на зборах має лише рекомендаційну силу, рада директорів не очікувала такого масштабного фіаско. Поки що керівництво вибрало фірму Deloitte & Touche для проведення незалежного аудиту політики винагород у компанії, результати якого очікуються наступного року.

Відтоді, як наприкінці 2000 року в результаті злиття Glaxo та SmithKline утворилася друга найбільша у світі фармацевтична фірма і Гарньє взяв у свої руки управління нею, акції впали в ціні на третину. Сьогодні навряд чи хтось насмілиться брати під сумнів менеджерські таланти управляючого, фармаколога за освітою й за досвідом роботи. Проте ніхто не може гарантувати, що завтра, приміром, справи не підуть іще гірше й виконавчий директор не надумає залишити «потопаючий корабель» за власним бажанням, прихопивши при цьому належну йому багатомільйонну вихідну допомогу. Бо корпоративна історія, передусім американська, знає безліч таких прикладів.

Але найобурливіший випадок стався в «тихій» Австралії і навіть удостоївся зауважень із боку тамтешнього прем’єр-міністра. Керуючий директор Брайан Гілбертсон залишив компанію BHP Billiton лише через шість місяців роботи. За цей час акції впали на 10%, чистий прибуток компанії знизився на 11,5%, а директор забрав із собою пенсійну компенсацію в розмірі 6,6 млн. дол. Реагуючи на громадський осуд, австралійський прем’єр Джон Ховард закликав керівників бізнесу «припинити практику абсурдно щедрих виплат». «Хочете зберегти систему капіталізму вільною від урядового регулювання, тоді працюйте над цим», — сказав він.

Правду кажучи, не всі «жирні коти» стали жертвами «акціонерних бунтів». Деякі були близькі до краху, але встояли, як, приміром, найбільший у країні супермаркет Tesco. Серед інших — страхова компанія Royal & Sun Alliance, нафтовий велетень Shell, банки Barclays, Abbey National, Schroders, котрі протягом останніх місяців зіштовхнулися з серйозною незгодою акціонерів щодо виплат менеджерам.

Також, усупереч пророцтвам оглядачів, вистояв один із найбільших у світі британський банк HSBC. Напередодні зборів акціонерів Конгрес британських профспілок закликав інвесторів голосувати проти величезних винагород менеджменту банку. Проте заклики успіху не мали. Три чверті акціонерів схвалили суму пенсійної «вихідної допомоги» в 20 млн. фунтів для президента — американця Вільяма Алдінгера, котрий лише в квітні приступив до виконання обов’язків. Проте сьогодні 55-річного Алдінгера називають «найжирнішим котом» у Британії, оскільки його загальний фінансовий пакет винагороди безпрецедентний — 35 млн. фунтів, плюс численні сервісні пільги та користування літаком компанії навіть під час відпустки.

Сезон акціонерних зборів у Британії цими днями закінчується. Поки що останнім у списку потерпілих від «нападів» акціонерів значиться Дім моди Burberry: 30% акціонерів не підтримали компенсаційний пакет вартістю в 12,4 млн. фунтів у разі відставки головної управляючої Розе Марі Браво. Правда, вона навряд чи збирається у відставку в найближчому майбутньому: нинішню діяльність компанії не можна назвати не успішною.

Усупереч травневим прогнозам, у результаті акціонерних баталій постраждало не так уже й багато топ-менеджерів. Водночас оглядачі зазначають: ще два-три роки тому ніхто не міг би й подумати, що навіть 15% акціонерів проголосують проти пропозицій ради директорів. Це було б просто небаченою подією. Нині кількість «бунтівників» упевнено переходить 30-відсотковий рубіж. І навряд чи варто чекати, що активність інвестора в обстоюванні власних інтересів надалі знизиться. Отож, ера «золотих парашутів», зважаючи на все, поступово завершується.

Багатомільйонні виплати керівникам фірм, які народ охрестив «винагородою за невдачу», загрожують зруйнувати стосунки між акціонерами та менеджментом компаній. Найбільше обурює власників, що «вихідні допомоги» в жодному разі не пов’язані ні з успіхами фірми, ні з якістю роботи управлінців, ні з причинами їхніх відставок. Хоча нинішній рівень корпоративної прозорості в питаннях винагород непорівнянний із тим, що практикувався ще 15—20 років тому, а безтурботні часи три-чотири-п’ятирічних контрактів для управляючих уже давно канули в Лету, сучасний інвестор-акціонер розуміє: йому слід бути дуже пильним.

Поки британці не проводять прямих паралелей між своїм бізнесом і заокеанським, де корпоративне шахрайство призвело практично до руйнування величезної армії приватних інвесторів, тоді як менеджмент якщо фінансово й постраждав, то незначною мірою. Проте такі назви, як Enron, WorldCom, Tyco, рядовий інвестор, поза сумнівом, тримає в голові. Що частково підтверджується й недавнім опитуванням, проведеним газетою Financial Times. Виявляється, 78% населення вважають, що зарплату керуючих директорів компаній завищено, 63% — що компаніям не можна вірити в частині виконання пенсійних обіцянок, а 80% — що не можна довіряти директорам компаній...