ПОЛЬОВІ ДОСЛІДЖЕННЯ АМЕРИКАНСЬКИХ БАГАТІЇВ

Життям багатих і знаменитих цікавляться всі, проте не всі готові цю зацікавленість виказувати. Так, «жовта» преса може дозволити собі задовольняти цікавість своєї великої аудиторії, проте солідні видання, що поважають себе, намагаються дистанціюватися від «підглядань у замкову шпарину». Втім, останнім часом дрібні подробиці життя багатіїв стали частіше з’являтися й на сторінках найсерйознішої періодики, аж до академічної. І все завдяки появі на прилавках книжки Річарда Конніффа «Природознавство багатіїв: польовий довідник».

Англомовній читацькій аудиторії Річард Конніфф добре відомий не тільки як журналіст, чиї статті друкувалися в Worth, Smithsonian, Architectural Digest, National Geographic, а також як автор декількох дуже популярних книжок про життя тварин і комах. Як журналіст-натураліст він об’їхав багато країн світу й у своїх спостереженнях часто проводив аналогії між поведінкою тварин і людей. А в своїй останній книжці вирішив зробити навпаки, застосувавши закони дарвінізму до людського суспільства. Авжеж, ідея ця не нова, і соціал-дарвінізм уже давно відстояв своє право на існування, проте висновки, яких у результаті реалізації цієї ідеї дійшов Конніфф, виявилися досить цікавими. Так, на його думку, на наших очах відбувається виокремлення багатіїв якщо не в самостійний біологічний вид, то принаймні в підвид.

Відповідь на запитання, чим відрізняються багатії від основної маси людства, активно шукали й до Конніффа. «Якщо чоловіки за походженням із Марса, а жінки — з Венери, то звідки на Землі з’явилися багатії? Чи є вони, як підозрюють пересічні люди, далекою нам формою життя? Чи справді колір їхньої крові відповідає кольору грошей? Чи мають вони спеціальні антени, як часто стверджують журналісти, спроможні вловлювати найвіддаленіші натяки на прибуток або збиток?» — формулювання цих запитань можуть варіюватися, але суть їх від цього не змінюється. Аби спробувати відповісти на них, Конніффу для початку довелося визначитися із самим поняттям «багатої людини».

Зробити це виявилося не так просто, як здавалося. Оскільки жоден із тих багатих людей, із котрими в процесі своїх «польових спостережень» спілкувався натураліст, не вважав себе по-справжньому багатим. Володар 1 млн. дол. говорив про те, що багатим можна вважати володаря принаймні 5 млн. дол., пентамільйонер, у свою чергу, піднімав планку до 10 млн., потім магічне число зростало до 25 млн., і так далі. У результаті дослідник вирішив вважати багатими тих, чий доход у 20—30 разів перевищує середні показники у своєму регіоні. В Америці в цю категорію потрапили пентамільйонери (володарі капіталу розміром у 5 млн. дол.), котрих, за останніми даними податкової статистики, у країні нараховується 590 тис. чоловік. За прогнозами, до 2004 року ця цифра сягне 3,9 млн. Конніфф наголошує, що при оцінці капіталу вартість нерухомості не враховувалася, і йдеться тільки про ті мільйони, які можуть бути вільно витрачені.

Звідки ці мільйони беруться й на що їх витрачають, і цікавило натураліста найбільше. Однією з основних характерних рис багатіїв Конніфф називає їхні нав’язливі висловлювання в тому сенсі, що гроші самі по собі для них нічого не означають. І з цим можна погодитися. Гроші для них є лише засобом виділитися з загальної маси в особливу популяцію, яка дедалі більше ізолюється з використанням усіх доступних як соціальних, так і біологічних механізмів. Запевнення мільйонерів стосовно того, що найбільше на світі вони хочуть жити як нормальні люди, цілком відповідають дійсності. Ось тільки саме поняття «нормальності» у них дуже відрізняється від загальновизнаного.

Такі місця масового концентрування багатіїв, як Палм Біч, Медина, Аспен, Майорка, нерідко бувають географічно важкодоступними для простих смертних. Але навіть одержавши доступ, затесатися в цю обмежену популяцію винятково складно. Для цього мало купити собі житло в цій місцевості, нехай навіть воно й коштує як мінімум кілька мільйонів доларів. У цьому житлі ще треба влаштовувати вечірки для своїх сусідів, що відповідають загальному рівню, демонструвати їм свої колекції творів мистецтва, купувати карколомно дорогі автомобілі, яхти й вертольоти, вдягатися в тих самих кутюр’є, які обслуговують усю місцеву тусовку...

Гроші потрібні багатіям передусім для того, щоб довести іншим багатіям свою приналежність до їхньої спільної зграї. При цьому Конніфф підкреслює, що «нові» гроші, здобуті в першому-другому поколінні, найчастіше використовуються для того, щоб виокремитися з загальної маси. Для цього якнайкраще підходять 500-доларовий кошик для сміття, штора для душу вартістю 6 тис. дол. або унітаз в античному стилі за 15 тис. дол. Переконливо виглядає і щоденна доставка спеціальним літаком парочки свіжих фруктів для приготування традиційної склянки соку вартістю в кілька тисяч доларів.

Зате «старі» гроші, якими володіють протягом кількох поколінь, використовуються для постійного підтвердження статусу «свого» у дуже обмеженій популяції. Для цього використовуються благодійні акції, про які може знати лише дуже обмежене коло людей, безмежно дорогі покупки, замасковані під дуже дешеві, цілковита мімікрія в одязі й поведінці, які імітують навколишню «сіру масу», — їхню справжню ціну може розпізнати тільки дуже вузьке коло посвячених. Усе це, на думку Конніффа, — один з елементів цілеспрямованого статевого добору, механізму, що забезпечує генетичну ізоляцію популяції багатіїв. І той факт, що в багатших родинах найчастіше спостерігаються кровоспоріднені шлюби, непогано вписується в цю теорію.

А загалом, на думку автора, поведінка багатіїв цілком відповідає поведінці ватажків у зграях приматів, яких відомий приматолог Франс де Вааль описує на прикладі співтовариств шимпанзе. (До речі, ступінь збігу геномів людини й шимпанзе становить 98,4 відсотка.) У зграях людиноподібних мавп досить складна ієрархія. Домінуюче становище належить так званим альфа-особинам, які прагнуть підкорити собі решту родичів. Примітно, що зазвичай вони беруть своє не силою, не кмітливістю чи якоюсь іншою об’єктивною вдачею, а лише нездоланним прагненням до домінування. Ця роль, переважно, дістається самцю, навколо котрого відразу утворюється особистий «гарем», на периметрі якого влаштовуються бета-особи, які прагнуть одержувати недоїдки з панського столу. Ці самці-сателіти не тільки намагаються час від часу використовувати самок із гарему альфа-особини, а й цілком копіюють її поведінку. Так, Конніфф розповідає про випадок, коли альфа-шимпанзе поранив собі руку й три тижні ходив, притискаючи її до живота. Усі бета-самці цієї ж зграї відразу запозичили його манеру...

У людському суспільстві ця ієрархія відтворюється з вражаючою точністю. Що сильніше виявляється домінуюче становище альфа-особи, яке найчастіше визначається кількістю нулів на його банківському рахунку, то більший гарем і більша кількість сателітів їх оточує. Саме альфа диктують оточуючим моду, нерідко найкурйознішим чином. Так, приміром, манера залишати незастебнутим останній гудзик у костюмі-трійці йде корінням до правління англійського короля Едварда VII, котрий не міг застебнути його через велетенський живіт. Природно, що всі наближені, як і личить бета-особам, теж перестали застібати нижній гудзик. Потім ця звичка вкоренилася й дійшла до наших днів. Свіжіший приклад — комерційний успіх Теда Тернера, якому вдалося чужу (Джеральда Левіна) ідею кабельного телебачення нав’язати всім тим, хто ніякої потреби в ньому на той момент не відчував.

Власне, до альфа-осіб Конніфф відносить не лише багатіїв, а й політиків і аристократів. І це цілком виправдано, оскільки прагнення домінувати в них, можливо, виражено в найчистішому вигляді. І ось яку цікаву закономірність йому вдалося при цьому виявити. Поширення генів альфа за рахунок позашлюбних зв’язків сягає таких масштабів, що практично в кожному англійці повинна бути кров хоча б одного з королів. Проте це зовсім не призводило до розмивання популяції багатіїв, які дедалі більше дистанціювалася від основної маси населення. Причому серед цих законних спадкоємців правила спадкоємності давали цілком явні збої. Так, за всю історію США серед нащадків усіх американських президентів виявилося 90 синів і лише 60 дочок. І це теж є однією з характерних ознак підвиду багатіїв. Загалом, відчувається, від феміністок Конніффу ще дістанеться, проте заперечити конкретні факти їм навряд чи вдасться.

Звісно, чимале значення має не стільки сам факт, скільки його інтерпретація. Так, рушійним механізмом біологічної еволюції багатіїв натураліст вважає елементарну заздрість. Багатим постійно потрібно, щоб хтось їм заздрив. При цьому вони постійно самі комусь заздрять. Конніфф наводить численні приклади мільйонерів, котрі, живучи в оточенні мільярдерів, постійно крають себе питанням, що ж вони роблять неправильно, якщо не можуть узяти планку, задану сусідом. Причому сусіда неодмінно повинен належати до тієї самої зграї багатіїв. Адже багатії, що живуть в оточенні бідняків, зазвичай деградують, оскільки оточення сприймає їх як вищих істот, заздрити котрим просто недоречно.

Саме в такій ситуації виявляються найвигадливіші дивацтва багатіїв, зазвичай пов’язані з патологічною жадібністю. Так, приміром, Конніфф нагадує випадок із життя Корнеліуса Вандербілта, чий капітал 1876 року оцінювався в 110 млн. дол. — колосальну на той час суму. Від важкого болю в шлунку лікар прописав йому щодня пити шампанське. Проте супербагатій заявив, що він не може дозволити собі таку розкіш, і обмежився прийомом традиційної соди.

Зазвичай, аналогічні прояви патологічної скнарості зустрічаються й серед сучасних багатіїв. І все-таки ймовірність того, що популяція «кувачів грошей» остаточно відмежовується від решти людства, досить висока. Автор дослідження не сумнівається, що згодом неодмінно буде виявлено спеціальний ген такого «кування грошей». Знаменно, що всі «піддослідні», із котрими працював Конніфф, були в захопленні від його теорії, і самі наводили безліч аргументів на її захист. Правда, ці аргументи завжди стосувалися інших, а спроба застосувати цю логіку для трактування своєї власної поведінки сприймалася як образа.

У 344-сторінковій книжці багато не тільки дуже цікавих фактів та їх оригінального тлумачення, а й гумору та самоіронії. І саме відсутність безапеляційності рятує її автора від особливо агресивних нападок потенційних критиків. Так, хоча дослідник і доходить висновку про те, що підвид багатіїв у біологічному сенсі вже переважно сформувався, проте він сам застерігає від повторення помилки, зробленої на острові Таїті. Вперше прибулі туди європейці були настільки вражені контрастом між огрядними вождями й худющими рядовими членами племені аборигенів, що дійшли висновку про їхнє різне походження. А насправді, єдина відмінність вождів від інших полягала в тому, що вони добре харчувалися...