ПОБАЧИТИ КИТАЙ — І ДУЖЕ ЗДИВУВАТИСЯ

КИТАЙ: ЦИФРИ І ФАКТИ

Адміністративний поділ: провінції (нині їх 23), автономні райони (5) і міста центрального підпорядкування (Пекін, Шанхай, Тяньцзінь, Чунцін). 1 липня 1997-го офіційно створено Окремий адміністративний район Сянган, а 20 грудня 1999-го — ОАР Аомень (колишній Гонконг і Макао. — Н.Я.)

1999 року ВНП становив 8205,4 млрд. юанів (майже 1 трлн. дол.), зростання, порівняно з 1998-м, — 7,1%. Обсяг зовнішньої торгівлі досяг 360,7 млрд. дол. Хоча експорт, порівняно з 1998-м, збільшився на 6,1%, а імпорт — на 18,2%, позитивне торгове сальдо перевищило 29 млрд. дол.

На кінець 1999 року в країні було 705 млн. працюючих, рівень офіційного безробіття, порівняно з 1998-м, не змінився і становив 3,1%.

Курс національної валюти залишався практично стабільним, на рівні 8,27 юаня за долар. Валютні резерви країни збільшилися, порівняно з 1998-м, на 9,7 млрд. дол. і досягли 154,7 млрд. дол.

За 1999 рік вирощено 508 млн. тонн зерна, видобуток вугілля й нафти становив, відповідно, 1045 і 160 млн. тонн, виплавлено 124,2 млн. тонн сталі, виготовлено 42,6 млн. кольорових телевізорів і 4,05 млн. комп’ютерів, 25 млрд. метрів тканин. Житла побудовано 500 млн. кв. метрів у містах і 870 млн. — у сільській місцевості. Дедалі більшого розмаху набирає практика його будівництва за кошти населення.

У кожного свій «шанхай»

...«А якого карася я спіймав у «шанхаї»! — цими словами мій батько починав свій черговий звіт про рибальські здобутки. І не де-небудь, а на Чорнобильщині, де після створення й періодичних розливів рукотворного моря з’явилося чимало маленьких озерець. За одним із них, мілководним, і закріпилося кілька десятиліть тому китайське «прізвисько». Куди на риболовлю? Якщо не на Коноплянку чи Ткачову канаву, то неодмінно в «шанхай»... Батька вже немає, село, де сьогодні менше десятка жителів, завершує свою страшну постчорнобильську історію, і ні в кого спитати, а чому, власне, «шанхай». Через щільні зарості очерету й іншої водяної рослинності на берегах, через карасиків розміром із мізинець, від яких в окремі роки просто закипала вода? Їх було стільки, скільки, на переконання поліщуків, китайців у Шанхаї...

... В одному з шахтарських містечок Луганщини свій «шанхай» є й донині. Ще перед війною так назвали район, де жили китайці й корейці, найбідніші з бідних у той небагатий час. Як і сусіди-українці, жили в землянках, перебивалися підсобним промислом — ремонтом взуття, приміром. І ще протягом багатьох повоєнних років, коли в когось із жителів взуття розбивалося дощенту, а в майстерні лише руками розводили, — зношену пару несли до китайця. Працював, кажуть, безвідмовно.

Цей асоціативний ряд можна продовжувати та продовжувати, бо в кожного — чи мало не в кожного — свій Китай, своє уявлення про країну, «где ни разу я не был». Можливо, це якесь внутрішнє притягання двох народів з непростою долею, можливо, звичайна обивательська цікавість до чогось далекого, величезного, невідомого, відгородженого від зовнішнього світу Великою Китайською стіною, про яку не чув хіба що школяр-другорічник.

Сьогодні Китайська стіна — це лише історичний і ще більшою мірою туристичний об’єкт, на якому місцеві бізнесмени дуже вправно роблять гроші, розгорнувши справжню індустрію відвідування та продаючи, скажімо, у тому ж Бадаліні, туристичному центрі під Пекіном, на висоті 858 метрів самопальні медалі з написом «Я підкорив Велику Китайську стіну» (прізвище й дату гравірують на місці, за все про все — 50 юанів, тобто трохи більше шести доларів). А сам Китай — принаймні його індустріально й технологічно розвинені південні провінції та, ясна річ, столиця — відкриті світові і чутливі до нових ідей, мабуть, як ніколи раніше у своїй багатотисячолітній історії. Тож відкиньмо стереотипи й наші уявлення про цю країну як про щось напіввоєнізоване, сіре, безлике, з купою фанз під солом’яним дахом, що туляться одна до одної. Як це зробили ми, журналісти «Дзеркала тижня», провівши майже два тижні в КНР на люб’язне запрошення колег із «Вен вей бао» — однієї з найшанованіших китайських газет, яка має вже більш як 60-річну історію та мільйонний наклад.

Прапори на банках

Побачити хмарочос на вулицях Пекіна й особливо Шанхая так само просто, як у Нью-Йорку або Чикаго. За аналогією до наших реалій — так само просто, як зустріти жебрака в київському метро.

Пекін, на європейський погляд, більш простий і м’який, якийсь ближчий для нашого сприйняття: більше зелені, історичних пам’яток, ширші вулиці, не такої захмарної висоти основна міська забудова. Шанхай, наче демонструючи свій південніший темперамент, невгамовний і агресивний у своєму розростанні, більш кипучий, яскравий і велелюдний. Китайські червоні прапори з п’ятьма зірками майорять над будинками вздовж усієї набережної, і нікого не шокує, що переважно це червоні прапори над банками, страховими компаніями та іншими фінансовими інститутами...

Давно канули в Лету часи, коли 83-метровий шанхайський «Парк-готель», збудований на початку 30-х за проектом угорського архітектора, було видно звідусіль. Він здавався велетом серед три– чотириповерхових кам’яних будиночків, що коли й збереглися донині, то лише деінде. Зміни дивовижним чином збіглися з початком 80-х, із проголошенням тодішнім керівником КНР Ден Сяопіном реформ та політики відкритих дверей. Проте справжній будівельний бум припав на 90-ті. Можливо, це данина моді, можливо, у цьому є певний змагальний азарт. Та коли, приміром, газетна корпорація, маючи висотний будинок на набережній у центрі міста, будує собі «будиночок» трохи віддалік, але вже 46-поверховий, йдеться, певне, про новий шанхайський стиль.

Упродовж десяти років лише в Пудуні — районі на східному березі річки Хуанпу — споруджено понад 300 «високих будинків». Що означає високих, спробували ми уточнити в тамтешній «райдержадміністрації», яка квартирує в будинку, де хол своїми розмірами і сяючим оздобленням дуже схожий на перший поверх нашого палацу «Україна». Виявилося, що високі, в китайському розумінні, — це будинки на 20 і більше поверхів. Скільки таких в усьому велетенському Шанхаї з 13-мільйонним населенням, розпитувати не було сенсу. Пам’ятаєте, скільки п’ятирічок будувалися наші вітчизняні хмарочоси — будинок торгівлі та будинок телецентру?..

«Особливий район» Китаю

Про Пудун, цю «малу землю» китайських реформ, — розмова окрема. Якщо п’ять вільних економічних зон, на зразок шенчженської та чжухайської, створювались у 80-х на півдні країни, у приморських містах, ближче чи до Гонконгу, чи до Тайваню і з розрахунком на інвестиції тамтешніх жителів — вихідців з материкового Китаю, то ідея Пудуна була трохи іншою. Призначенням «нового району», як його офіційно називають, було відкатати технологію економічного зростання для основної, континентальної частини країни. Не випадково його задумали майже в гирлі великої китайської річки Янцзи, у басейні якої нині проживає 400 млн. людей.

«Колись тут були поля», — розповідали нам китайці, показавши рукою за вікно, де нині розкинулося супермісто на колишній околиці Шанхая. Вже з вікна «райдержадміністрації» видно кілька новобудов, і серед них музей науки й технологій. А загалом у районі — схожими на який, за китайського підходу, могли б у принципі стати і столична Троєщина, і Харківський масив — упродовж десяти років, починаючи з офіційного «дня народження» 18 квітня 1990 року, було споруджено 6300 об’єктів. Споруджено повністю або вже більш як наполовину.

Це зовсім не міська «спальня», на що приречений кожен новий район у нашій батьківщині. Китайці створили дуже симпатичного чотириголового «дракона»: фінансовий центр (із біржею й офісами понад 40 банків та інших фінансових інститутів) — торговельний центр — виробництво продукції на експорт — технопарк. Створили, не фетишизуючи іноземну допомогу й іноземні капітали: з 31 млрд. доларів інвестицій, вкладених за десять років у Пудун, лише 10,5 млрд. припадає на прямі іноземні. І тим паче не покладаючись на фінансову підтримку центрального уряду — на думку пудунських керівників, він уже зробив свою справу, проголосивши нову політику щодо району. Лише 10 відсотків усіх освоєних коштів — суми, виділені з податків у спеціальний фонд розвитку Пудуна.

КИТАЙ: ЦИФРИ І ФАКТИ

На Пудун припадає 1/10 населення, 1/12 площі й 1/5 всього економічного потенціалу Шанхая. За даними 1999 року, він забезпечив 8 млрд. доларів експорту — половину всього шанхайського.

Торік ВВП Пудуна становив 80 млрд. юанів (10 млрд. дол.), а в перерахунку на душу населення — приблизно 5 тис. дол. у 2000-му очікується вже близько 6 тис. дол. (у середньому по Шанхаю — 3,8 тис., у середньому по країні — 800 дол.). За десять років цей показник виріс у новому районі в 14 разів.

Якою ж була ця нова політика? От лише окремі штрихи. 1993 рік. У новому районі створено перше в Китаї спільне (з японцями) торговельне підприємство. Тоді для цього знадобився спеціальний дозвіл Держради КНР і візи 11 міністерств. Уперше в країні банкам зі 100-відсотковим іноземним капіталом дозволили операції з юанем (та й то не всім, сьогодні такі ліцензії мають лише 24 банки). Сказати, що відомі банки відразу ж «рвонули» в новий район, було б неправдою — червоні прапори над їхніми будівлями й сьогодні майорять на західному, «обжитому» березі Хуанпу. Першим із банків побудував у Пудуні свій офіс японський «Фуджі», і було це лише 1995-го...

За десять років Шанхайська біржа суто місцевого значення — що розташована, ясна річ, у Пудуні — виросла до статусу одного з двох найважливіших китайських ринків капіталу. Плюс, звісно, інфраструктура: нові мости через Хуанпу, глибоководний порт, тунелі, метро. І, безперечно, аеропорт (загальна сума інвестицій — 10 млрд. юанів), побудований китайськими фахівцями за французьким проектом за рекордно короткий час — три роки. Уже тепер аерокомплекс у Пудуні вражає мандрівника, який бачив і знаменитий чиказький «О’Хара», і франкфуртський аеропорт, і багато інших аеровокзалів світу. А це ж поки що — лише чверть від усього запланованого.

І така промовиста деталь: у Пудуні зареєстровано два українських проекти, але вони, за словами начальника департаменту преси й інформації уряду нового району пана Ма Сієцзе, не реалізуються. Які то проекти, господарі не змогли сказати...

Як ми їздили в китайське село

Швидко збагнувши, що Китай — не лише суперсучасні міста та хмарочоси, а й сільська глибинка з її рисовими чеками, чайними плантаціями та цукровою тростиною, ми з самого початку націлилися відвідати китайське село. Хай навіть зразково-показове, як свого часу відомі Кодаки на Київщині, але яке все-таки зберегло свою сільську особливість і національний колорит. Організатори швидко визначилися з майбутнім маршрутом — приблизно 160 кілометрів на південь від Шанхая, провінція Чжецзян, повіт Шаосінь. Звідти родом був відомий китайський лідер Чжоу Еньлай. Як же ми здивувалися, коли, проїхавши кількома суперсучасними платними магістралями (плата — де 35 юанів, а де й менша) у новенькому редакційному «Б’юїку» виробництва спільного китайсько-американського підприємства в Пудуні (за ціни автомобілів приблизно 280—370 тис. юанів працює тільки на внутрішній ринок), ми опинилися перед воротами... текстильної фабрики. Поруч — виробництво будматеріалів, ціла вулиця таких самих невеличких, три–чотириповерхових фабричок та заводиків. Ви хотіли в село — нате вам: це і є нове село по-китайськи, — пояснив гід і перекладач.

Оскільки попередні вісім днів перебування в Китаї — час для іноземця досить-таки солідний, наступну фразу наших господарів угадати було неважко: «Ще десять років тому тут були поля»... У серпні 1996-го одна з великих текстильних компаній побудувала нову фабрику в селі Кеасі повіту Шаосінь. Устаткування придбали італійське, сировина, робоча сила та традиції — природно, місцеві. За рік лише одне це підприємство випускає майже 70 млн. метрів шовкових тканин. У повіті, який ще двадцять років тому був виключно сільськогосподарським, нині таких текстильних підприємств близько 50...

Шаосінь із його 720-тисячним населенням самого текстилю виробляє на 20 млрд. юанів щороку (найбільший в Азії «клаптик» тканини) і на 7 млрд. експортує його до 87 країн світу. Лише 1999 року в цей повіт, що входить до першої десятки найбільш промислово розвинених у КНР, надійшли інвестиції з 31 держави. ВВП повіту (а як звучить! Схоже, в сучасному Китаї просто повелися на таких підрахунках) нинішнього року, в розрахунку на душу населення, становитиме близько 3 тис. юанів. «Майже стільки ж, скільки сьогодні в Шанхаї. І в сто разів більше, ніж було в повіті двадцять років тому», — з почуттям законної гордості розповідав нам начальник повіту пан Сю Тіпінь. Поклавши руку на серце: а ми б не пишалися такими показниками?

Отак вдалося побувати в серці китайської текстильної індустрії. Оскільки, як влучно зауважив керівник корпункту газети «Вен вей бао» в місті Ханджоу — столиці провінції Чжецзян, «до багатого завітають і в глибоку печеру в горах, а бідного не провідають навіть у центрі міста». А як ростуть рис і знаменитий чай лунтін, найкращу партію якого збирають лише один день на рік — 4 квітня, ми таки побачили. Дорогою.

Маленькі відкриття

...Пізнього вечора цікаво прогулюватися пішохідними вулицями — Ванфутін у Пекіні чи Нанкінлу в Шанхаї — і, ні слова не розуміючи по-китайськи, прислухатися до ритму міста й набиратися нових вражень. У Пекіні, статечнішому й розміренішому, життя в центрі міста стихає десь до одинадцятої години ночі. На вулицях стає якось незатишно, лише поодинокі велорикші настирливо закликають туристів покататися. У Шанхаї навіть об одинадцятій багато людей гуляють собі в центрі міста. Щоправда, гуляють далеко не всі.

Ви бачили, як закінчується робочий день у китайському супермаркеті? О 21.55 ще можна зробити покупку, але рівно о десятій вечора зачиняються залізні брами, що відгороджують магазин від зовнішнього світу. Чітко, наче за командою, продавці прикривають товар, приміром, ласощі — плівкою або мішковиною, за хвилину людський потік тече в напрямку підсобки. Ще за дві в залі не залишається нікого, крім чергового чи охоронця. О 22.10 зграйка велосипедисток випурхує від службового входу в магазин і через якийсь квартал зливається зі ще однією зграйкою з магазину сусіднього. Все, робочий день скінчився, час відпочивати.

Велосипед у Китаї жив, живе і житиме ще дуже довго. Потрапивши якось у Пекіні в автомобільну пробку, ми майже п’ять кварталів повзли поруч із велосипедисткою в білих штанцях із традиційним кошиком перед кермом. Потім фортуна від нас відвернулася: БМВ безнадійно відстав, а велосипедисти спокійнісінько їхали собі далі. Тепер зрозуміло, чому у великому місті в родини з трьох чоловік може бути п’ять, а то й більше двоколісних «друзів»: три — вдома, по одному — на роботі... Велосипед незамінний і для піонера з червоним галстуком, і для пенсіонера, і здається, що бідніший і менший населений пункт, то надійніші там позиції цього засобу пересування. Картину, що найміцніше закарбувалася в пам’яті, ми бачили в Шаосіні: після занять школярі роз’їжджалися по домівках. Відразу сотень п’ять велосипедистів на одній із центральних вулиць міста — це треба бачити!

КИТАЙ: ЦИФРИ І ФАКТИ

На кінець 1999 року чисельність населення країни сягнула 1,259 млрд. чол., або приблизно 22% населення світу. Завдяки «неухильному контролю над народжуваністю» (цитата з китайського довідника. — Н.Я.), природний приріст населення постійно знижується. 1999-го чистий приріст населення становив 10,99 млн. чол., знизившись, порівняно з 1998-м, на 6,46%. У середньому в кожній родині — 3,58 чоловіка.

У містах і селищах міського типу проживає 389 млн. чол., або 30,9 відсотка населення країни. Якщо 1949 року, коли було створено КНР, неписьменних налічувалося приблизно 80%, то до 1997-го цей показник серед молоді й людей середнього віку знизився до 5,5%.

Попри «стратегію стримування», дітей від «нуля» й до 14 у Китаї понад 25%, а літніх людей віком 65 і більше — якихось неповних сім. Природно, демографічних проблем, на кшталт наших, немає і не може бути. Можете уявити мій подив, коли, поцікавившись соціальним забезпеченням, я дізналася, що в Шанхаї... є накопичувальна пенсійна система!

Реформа системи соціального страхування в місті, яке за чисельністю населення значно переважає всі пострадянські балтійські держави, почалася ще 1993 року. Зміст її полягав у тому, що всі дорослі шанхайці, зокрема бюджетники і навіть безробітні, повинні сплачувати внески до пенсійного фонду. 25,5% зарплати вносить роботодавець за працівника, 6% загальної суми заробітку за попередній рік — сам працівник. Зрозуміло, у банк чи «ощадкасу» він не йде — ця частина суми автоматично вираховується з його заробітку разом із внеском роботодавця. 18% — така ставка пенсійного збору для непрацюючих або приватних бізнесменів. (Ставки внесків у різних провінціях неоднакові, бо загальнонаціональної системи пенсійного забезпечення в Китаї поки що немає. Та й взагалі, як випливає з офіційної інформації за минулий рік, далеко не всім пенсіонерам вчасно виплачують пенсії. Особливо в тих провінціях, де систему соціального страхування ще не реформовано і пенсії, як і раніше, виплачують підприємства).

У шанхайської міському бюро праці та соціального захисту для кожного працівника відкрито пенсійний рахунок, куди перераховується 11% зі сплачених 18 або 31,5% заробітку, аби людина могла їх одержувати після виходу на пенсію. Цих грошей соціальники не мають права вкладати в бізнес — вони зобов’язані, як пояснила начальник пенсійного відділу Сю Айпінь, їх «захищати». Яким чином? Вкладаючи в акції чи, може, в державні цінні папери? Відповідь пані Сю була суто китайською: це питання іншого відділу.

Колеги з «Вен вей бао» трохи прояснили ситуацію: інвестувати пенсійні кошти в акції в Шанхаї не дозволяється, тож їх вкладають у державні цінні папери...

І така деталь: пенсійний вік у Шанхаї — 60 років для чоловіків, а для жінок він неоднаковий. Бюджетниці (або, як їх називають у Китаї, кадрові працівниці) виходять на пенсію в 55, а зайняті в позабюджетній сфері — у 50. Тож на рівні уряду міста вивчається питання про те, щоб, з одного боку, забезпечити ширшу участь громадян у пенсійному страхуванні, а з другого — підвищити вік виходу на пенсію для жінок до 55 років. Поки що це тільки пропозиції, але як перегукуються вони з українськими...