НЕІГРАШКОВІ ІНВЕСТИЦІЇ В ДИТЯЧІ ІГРАШКИ

Укотре викидаючи зовсім непомірну суму на 694-ту цяцьку для ненаглядного дитяти, навіть найбільш фінансово заклопотані батьки не ризикнуть назвати цей вчинок інвестуванням. Якщо ними й рухають якісь раціональні аргументи, а не лише гіпноз несамовитого дитячого «Хочу!», то це, в ліпшому разі, надія на здатність нового фетиша розвивати чи хоча б слабкі спроби переконати себе в його естетичній цінності. І практично ніхто не замислюється, що, крім миттєвої радості, ця покупка в майбутньому може принести вашій дитині дуже і дуже відчутний дохід.

Тим часом за кордоном сьогодні вже нікого не здивуєш тисячами доларів, які викидають на спеціальних аукціонах за одновухого плюшевого ведмедика. Солідні дорослі люди, побачивши дрібнички, які були дорогі їм на світанку свідомого життя, знову піддаються нездоланому імперативу «Хочу!», наче тільки й чекають можливості знову впасти в дитинство, причому з максимальними витратами.

Найчастіше простежується прагнення повернути собі те, чим не награлися у віці від 12 до 20 років. Принаймні саме до такого висновку дійшов Боб Джельнер, власник мережі магазинів коміксів у штаті Небраска. Крім того, дуже великий потенціал мають різноманітні тематичні набори: бейсбольні картки, колекційні моделі автомобілів, фігурки з зображенням героїв культових серіалів. І насамперед ті з них, що були випущені обмеженими тиражами. Приміром, бейсбольна картка з Хонусом Вагнером, зіркою бейсболу, яка яскраво засяяла в кількох матчах Louisville Colonels і Pittsburgh Pirates на початку ХХ століття, 1996 року була куплена за 640 500 доларів, а через чотири роки її новий власник виклав за неї вже 1,2 млн. доларів.

Є й національні особливості проведення таких аукціонів. Так, французи й німці найбільш охоче втрачають голову через моделі паровозів; австралійці та японці захоплюються складанням колекцій коміксів на певні теми; американці повально зациклені на бейсбольних картках. Втім, останнім часом в Америці з’явився зовсім унікальний феномен — колекціонування насипних плюшевих іграшок із серії Beanie Babies.

Ажіотаж, який охопив на межі тисячоліть усе населення Америки, незалежно від віку, статі й соціального статусу, розпочався з появи на американському ринку цілком безневинних на вигляд плюшевих гімалайських кішечок, усередині яких перекочувалася зворушливо недостатня кількість дрібних пластикових гранул. Їх випустила зовсім не відома на той час компанія Ty Inc., названа ім’ям свого засновника Тая Ворнера. Пропрацювавши кілька років у компанії Dakin Inc., основного виробника набивних іграшок, Ворнер вирушив мандрувати Європою і Сходом.

Офіційна дата народження компанії — 1986 рік, проте всерйоз заговорили про її продукцію з 1991 року, коли вперше була створена колекція плюшевих ведмедиків, на правій лапці яких красувалася шовкова стрічка з вишитим на ній індивідуальним номером. А 1993 року Ty Inc. брала участь у торговому шоу вже з першою своєю «повноцінною» колекцією, яка налічувала фігурки дев’яти тварин, що мали свої власні імена. Приміром, ведмедик Брауні чи кішечка Сплеш.

Особливу інтригу поширенню моди надавало те, що Ворнер свідомо уникав кооперування з великими магазинами іграшок і спеціалізованими відділами супермаркетів. Він переважно здійснював дуже обмежені поставки свого за визначенням дефіцитного товару в невеличкі сувенірні крамнички, квіткові магазини. Тому щоразу виявлення нової фігурки з нової колекції було справжнім сюрпризом. З 1995 року на компанію посипався шквал замовлень із усіх куточків Америки, і це при тому, що жодного рекламного розкручування нового товару взагалі не було. Ворнеру вдалося порушити не тільки закони маркетингу, а й зазіхнути на основи економічної теорії в цілому, досхочу поглузувавши над співвідношенням попиту і пропонування. Хоча до Різдва 1995 року обсяг продажу продукції компанії зріс на 1000 відсотків, їй удавалося зберегти дефіцит на свою продукцію. Навіть попри те, що до наступного Великодня Ворнеру довелося орендувати три авіарейси, щоб забезпечити своєчасні поставки своєї продукції в Європу.

Спочатку Ворнер щороку розробляв по одній-дві колекції, які продовжували випускати паралельно зі старими моделями. Проте вже з 1994-го окремі моделі почали знімати з виробництва. Це додало ще більшого ажіотажу загальнонаціональному полюванню на симпатичних плюшевих звірят. Ціни на іграшки, які, за категоричним наполяганням Ворнера, у роздрібній торгівлі не перевищували п’яти-семи доларів, на вторинному ринку блискавично злетіли до кількох тисяч. Незабаром компанія обзавелася власним веб-сайтом, на якому були представлені всі її колекції, а в Америці масовими тиражами почали видаватися спеціальні посібники для колекціонерів Beanie Babies, каталоги та бюлетені. По всій країні стали виникати численні клуби колекціонерів. У день, коли обсяги продажів компанії досягли позначки в мільярд доларів, усім дуже нечисленним службовцям Ty Inc. було презентовано по два Мільярдних Ведмедики, одного з яких службовцям пропонувалося продати самостійно, а другого — залишити для себе. За оцінками фахівців, саме ця модель у майбутньому стане рекордсменом аукціонів іграшок.

За свою досить коротку історію компанії довелося дуже агресивно боротися проти різноманітних підробок і порушень авторського права. При кожному великому аукціоні існує спеціальна експертиза на справжність плюшевих звіряток. Так, Пеггі Галахер, один із експертів по Beanie Babies, говорить, що на день їй доводиться перевіряти по 30—35 іграшок, і приблизно 40 відсотків виявляються підробками.

В Японії масштабів епідемії сягнуло колекціонування гральних карток із зображенням Покемонів, популярних героїв мультфільмів та відеоігор. У принципі, «кишенькові монстри», за аналогією до Beanie Babies, випускалися й у вигляді плюшевих іграшок, проте надпопулярними так і не стали. А ось картки, початкова ціна яких становить кілька центів, дуже швидко починають перепродувати за десятки доларів. Окремі, найбільш рідкісні, йдуть на аукціонах по 300—350 доларів за штуку.

Інвестиції в іграшки, які ще недавно вважалися екзотичною забавою, після серйозних непорозумінь на фондовому ринку стали дедалі частіше набувати ознак серйозного вкладення капіталу. І хоча, за словами Джеймса Бекета, процитованими в «Офіційному посібнику з цін на бейсбольні картки 2002 року», ніхто не може гарантувати, що ціновий індекс по картках виявиться вищим, ніж фондовий індекс, проте сприятлива багаторічна тенденція в колекціонуванні змушує дедалі більше людей вибирати альтернативні способи інвестування. Такі, приміром, як цілеспрямована закупівля коміксів.

За словами пана Джельнера, серед його клієнтів є молодий чоловік, із яким вони склали оригінальний пенсійний план. Протягом року він регулярно скуповує всі комікси, які надходять у продаж, на загальну суму в тисячу доларів. Сплативши зовсім недавно по два-три долари за кожен примірник, він уже сьогодні може перепродати деякі з них по 30—40. Проте не поспішає цього робити, очікуючи свого виходу на пенсію і сподіваючись, що його «пенсійний фонд» виявиться надійнішим, ніж традиційніші.

Єдина помилка, яку, на думку пана Джельнера, робить цей молодий чоловік, — це спроба раціоналізації та меркантилізації підходу до самого процесу колекціонування. На глибоке переконання численних експертів, найбільших успіхів (у тому числі й фінансових), домагаються ті колекціонери, які у своїх покупках керуються веліннями серця, а не аргументами розуму. І з цього погляду вигідніше виявляється прислухатися саме до свого внутрішнього нерозумного «хочу!», ніж до нудного й ненадійного «треба».

за матеріалами зарубіжної преси