Корупція як «факультатив»

До ювілею ще майже півроку, але Польща вже нині готується широко відзначати 1 травня 2009 року — п’ятиріччя приєднання країни до Європейського Союзу. Звичайно, кожна медаль має два боки, і за все в житті доводиться платити, причому не лише одній окремо взятій людині, а й нації в цілому. Отож, не всі в Польщі, підбиваючи баланс плюсів і мінусів від вступу своєї країни до ЄС, вважають його позитивним. Проте переважна більшість наших західних сусідів усе ж переконані, що виграли вони від цього історичного кроку більше, аніж програли. Примітно, що питома вага прибічників європейської спільноти серед різних груп населення то вища, що вищий освітній рівень і що вони молодші.

— Які зміни вніс до мого бізнесу та життя вступ Польщі до Європейського Союзу? — перепитує Міхал, а якщо точніше, Михайло Кертичак з Варшави, польський підприємець українського походження. — Мабуть, найважливіше —навіть не в перегляді порядку оподаткування чи можливості отримувати дотації з різних європейських фондів для модернізації виробництва, а в тому, що корупція з «обов’яз­кового предмета» перетворилася на «факультатив».

Ще п’ять років тому такий дрібний бізнесмен, як я, в принципі не міг вирішити деякі питання в державних органах, не заплативши хабара. Нині ж чиновники просто бояться дати необгрунтовану відмову на твоє звернення чи затягти розгляд питання довше за встановлені терміни. Не буду стверджувати, що корупція зникла зовсім — вона, мабуть, у тих чи інших формах і масштабах існує в усіх країнах. Але в Польщі її обсяги, на мій суб’єктивний погляд, скоротилися на порядок. Платять нині тільки ті підприємці, яким «горить», які хочуть вирішити те чи інше питання, скажімо, за три дні, а не за місяць, як передбачено законом. Або ті, хто хоче отримати щось, ну, не зовсім безпідставно (це нині практично неможливо), а на підставах не дуже переконливих. Я, наприклад, не платив нікому ніяких хабарів уже три з половиною роки...

— Коли сім років тому я пішов «на власні хліби», спершу мої прибутки знизилися, і відчутно, — згадує пан Михайло. — Але з часом усе вирівнялося.

Нині фірма Кертичака, в якій працює півтора десятка працівників, виготовляє найрізноманітніші двері для корпоративних клієнтів та фізичних осіб за індивідуальними замовленнями. Працює переважно на Варшаву та околиці. При цьому напівфабрикати для дверей він отримує з Нідерландів, а індивідуальні «прибамбаси» для кожного клієнта виконуються на місці. Зарплата в Польщі, так само, як і продуктивність праці, нині ще значно нижча, аніж в «старій Європі». Відтак, голландське дверне полотно, яке виготовляється на конвеєрі, за співвідношенням «ціна—якість» істотно виграє в аналогічної польської продукції. За ручну ж роботу, яка надає кожним дверям «неповторності», польським робітникам можна платити значно менше, ніж голландським.

— Таким чином, голландці ніяк не можуть бути для мене конкурентами, а лише партнерами, — стверджує Кертичак. — Тут ще додається і логістична проблема: з кожним клієнтом ми розробляємо індивідуальний проект дверей відповідно до його побажань. Якби ті замовлення виконувалися не на місці, а передавалися, скажімо, до тих же Нідерландів, це не лише значно підвищило б ціну, а й набагато розтягнуло б терміни виконання замовлень.

До речі, напередодні вступу до Євросоюзу багато хто з представників польського дрібного та середнього бізнесу побоювався, що повне відкриття ринку для продукції з Західної Європи зробить їхню продукцію неконкурентоспроможною навіть на внутрішньому ринку. Загалом ці побоювання не підтвердилися. Звичайно, хтось прогорів. Але переважна більшість підприємців знайшла свої ніші в умовах, що змінилися.

До того ж витісняють з ринку «старі» фірми передусім молоді польські підприємці. Молодь нині дуже енергійна, освічена та «зубата». Якщо твоя справа зупинилася в своєму розвитку, то, вважай, ти перетворився на потенційну жертву. «Тихого життя», яке було за соціалізму, вже не буде ніколи. Хтось і досі за тим жалкує, та мені особисто це подобається. А молоді взагалі іншого життя вже не знають.

Загалом після приєднання Польщі до Євросоюзу «дикий» ринок, який сформувався в нас на початку 90-х, стає дедалі цивілізованішим. Думаю, що дрібний бізнес в Україні теж багато виграв би від приєднання до Євросоюзу, — продовжує пан Кертичак. — Я хоч і народився в Ольштинському воєводстві і практично ціле життя прожив у Польщі, розмовляю українською, почуваюся українцем. Відтак, предметно розглядав можливість відкрити філію свого підприємства в Україні, можливо, в формі СП. Але детально вивчивши умови, в яких реально працюють у вас дрібні підприємці нині, вирішив ті свої плани відкласти. Українські підприємці — то герої. Якщо вони виживають та розвивають бізнес за нинішніх умов, то переважна більшість з них у разі приєднання країни до ЄС своє місце в нових умовах безумовно знайде. І працювати їм буде набагато комфортніше, ніж нині.

Слід врахувати ще, що Кертичак, на відміну від дуже багатьох своїх колег, ані під час підготовки до вступу, ані за п’ятиріччя після приєднання Польщі до Євросоюзу жодного разу не скористався ніякими дотаціями з європейських фондів на розширення та модернізацію виробництва.

Отримання допомоги з європейських фондів — не така вже й проста справа. Ці фонди аж ніяк не є матеріальною допомогою «на бідність» для господарюючих суб’єктів країн, чий рівень розвитку нижчий за середньосоюзний. Брюссель підтримує лише ті проекти, що сприяють підвищенню технічного рівня виробництва, наприклад, у Польщі, і підвищують конкурентоспроможність місцевої промисловості.

Далеко не кожен підприємець здатний самостійно оформити заявку на отримання матеріальної допомоги з «Європи» таким чином, щоб її було задоволено. Відтак, виникла ціла низка консультаційних фірм, які допомагають бізнесменам це зробити.

— Багато хто в Польщі нарікає на занадто ускладнену процедуру оформлення таких заявок, розповідають навіть анекдоти про «брюссельських бюрократів», — сказав «ДТ» один із таких консультантів, власник «канцелярії економічних порад» Estinvest Томаш Арендарчик. — Взагалі, коли членство в Євросоюзі стало реальною перспективою, чимало людей у Польщі мали великі побоювання. Адже між нами і країнами Західної Європи на той час існувала технологічна прірва. Вона, до речі, існує й досі, але однозначно не є вже такою глибокою. А напередодні вступу дехто малював собі і співгромадянам похмуру картину: тут буде «випалена земля» практично без промисловості і сільського господарства, Польща перетвориться на ринок товарів і резервуар дешевої робочої сили для Західної Європи.

Та ще при підготовці до вступу Євросоюз задіяв у Польщі дві стандартні програми адаптації до умов спільного ринку — SAPARD i PHARE. До речі, ці дві програми діють і нині, хоча під іншими назвами і з дещо зміненими умовами — йдеться вже не про адаптацію, а про розвиток економіки. Євросоюзівські умови фінансування передбачають, що 50% інвестиції підприємець здійснює власним коштом, а друга половина оплачується з «Брюсселя». Власне, гроші перераховуються тільки після завершення проекту, коли відповідна комісія пересвідчилася, що модернізацію вже здійснено відповідно до всіх заявлених вимог.

На ту, другу, частину підприємець, як правило, бере кредит в банку після того, як його проект затверджено. І гроші потім переказують безпосередньо на погашення кредиту. Відсотки за той кредит, як правило, нижчі, ніж за звичайний — адже банкіри мають практично стовідсоткову гарантію, що його буде повернено.

Окрім того, підприємець, який отримав дотацію з європейських фондів, бере на себе зобов’язання, що протягом п’яти років не закриватиме і не перепрофілюватиме свого виробницт­ва. Інакше він буде змушений повернути гроші.

При розгляді «заявки на дофінансування» перевагу мають ті підприємства, які вже функціонують і щось виробляють. Обов’язковою умовою є інноваційність: підтримуються закупівлі тільки такого обладнання, яке підвищить технічний рівень даного підприємства, сприятиме модернізації всієї галузі. І, звичайно, дуже великим плюсом при винесенні позитивного рішення є зобов’язання створити нові робочі місця.

Програма SAPARD призначалася для модернізації агропромислового комплексу — сільськогосподарських і переробних підприємств. Допомогу від Брюсселя одержували протягом цих років в середньому по 70% підприємств, які подавали заявки на її отримання. І селяни, і переробники найчастіше просили кошти на нові машини, обладнання. Головною умовою виділення грошей було технологічне перетворення підприємств, їхня адаптація до європейських нормативів якості продукції, насамперед гігієнічних. Ну і, звичайно, збільшення обсягів виробництва.

Наприклад, пан Арендарчик супроводжував один проект з модернізації невеликого м’ясопереробного заводу в Мазурах. До «європейської» інвестиції він переробляв чотири тонни м’яса на добу, після інвестиції — 20 тонн. Якщо до «євросоюзівської» модернізації на польських м’ясопереробних підприємствах з кілограма м’яса виготовлялося, наприклад, шинки в середньому 700 грамів, то нині, після запровадження європейських безвідходних технологій, — 1,5 кілограма.

Багато поляків нарікають, що внаслідок цього польські м’ясні вироби стали привабливішими на вигляд, але набагато гіршими на смак. Щоправда, буквально в останні рік-два Європейський Союз затвердив програму підтримки виробництва регіональних традиційних продуктів харчування на «екологічних» малих підприємствах. І поряд із заводами та фабриками, що виготовляють у масових масштабах для всієї Європи дешеву «економну» продукцію, нині в Польщі з’являється (за матеріальної підтримки ЄС) дедалі більше підприємств, які відновлюють старопольські рецепти. Їхня продукція, зрозуміло, істотно дорожча за масову, проте попит на неї тільки зростає.

Програма PHARE, що стартувала в Польщі в 1996 році, діяла до 2004-го і продовжує своє функціонування під іншою назвою досі, спрямована на підвищення конкурентоспроможності промислових підприємств, передусім малих і середніх. Умови надання допомоги дуже схожі на умови SAPARD, за винятком певних технічних подробиць. Середній розмір виплати на один проект за цією програмою становить близько 100 тис. злотих (близько 200 тис. гривень), хоча є окремі виплати й до 2 млн. злотих.

Підбиваючи баланс плюсів і мінусів приєднання до ЄС для польської економіки, продовжує Т.Арендарчик, можна сказати, що багато побоювань не справдилися: традиційні польські продукти, до яких звикли споживачі протягом десятиріч, залишилися на ринку. Та й загалом ринок не був захоплений західною продукцією. Багато польських товарів знайшли своїх споживачів у інших країнах Союзу.

Проте були й негативи. Чимало польських підприємств усе ж не витримали конкуренції і закрилися. Для того щоб адаптуватися до умов Євросоюзу, подолати певні бар’єри, хоча б ментальні, потрібна була велика мобілізація всіх інтелектуальних та психологічних ресурсів кожного підприємця. Темп життя зростає, і все в житті стає ринковим. Гроші, які ми заробляємо нині, в тому числі й ті, що їх отримуємо з європейських фондів, «важкі», а не «легкі». У багатьох випадках було таке явище, як «переінвестування»: залізши в борги і навіть отримавши дофінансування з європейських фондів, а відтак, істотно збільшивши обсяги виробництва, підприємець, який неправильно, занадто оптимістично оцінив можливості ринку, просто не знаходив необхідної кількості покупців для своєї продукції. І закінчувалося це банкрутством.

З одного боку, приєднання до Євросоюзу безумовно надало потужний імпульс для розвитку польської економіки. З іншого — істотно обмежило втручання держави в соціальну сферу. «Турбота» держави про своїх громадян, до якої звикли поляки за часів «народної» Польщі і рудименти якої залишалися і після краху соціалізму, тепер відходить у минуле. Адже Польща, вступивши до ЄС, позбулася частини свого суверенітету і мусить і в соціальній сфері дотримуватися загальносоюзних правил. Для кожної окремої людини можливості зросли, але збільшилася і відповідальність.

Як свідчить соціологія, напередодні вступу найменше усіх соціальних груп населення підтримували приєднання до ЄС саме селяни. Ті дуже боялися, що в єдиній Європі їхні дрібні і технічно відсталі господарства стануть просто неконкурентоспроможними. На хвилі цих побоювань виросла ціла популістська партія — «Самооборона Польської Республіки» на чолі з Анджеєм Лєппером, який став «захисником» інтересів селян у «боротьбі з Брюсселем» і місцевими політиками, які «жертвують польським селом». Він організовував скандальні походи селян на Варшаву з блокуванням урядових установ тракторами, на хвилі популізму пройшов до Сейму, і заради створення коаліції президент Качинський навіть був змушений взяти «Самооборону» в союзники і дати Лєпперу посаду віце-прем’єра і міністра сільського господарства.

Проте на виборах 2007 року «Самооборона» ганебно провалилася, не здобула жодного депутатського мандата, а сам Лєппер практично зник з політичного горизонту. Причина — польські селяни, як стверджують практично всі місцеві експерти, найбільше виграли від приєднання до Євросоюзу. І це попри те, що підтримка з Брюсселя для польських фермерів зараз є і ще протягом кількох років залишатиметься за інших рівних умов удвічі нижчою, ніж для сільгоспвиробників зі «старої Європи».

— Виплати з європейських фондів становлять нині близько 40% мого чистого доходу, — стверджує селянин з села Лєшноволя Мазовецького воєводства Гжегош Квятковскі. Він має 3,5 гектара ріллі і вирощує картоплю, капусту, моркву, буряки. Дофінансування для його господарства йде за двома напрямками — з фонду підтримки низькотоварних сільськогосподарських підприємств і як доплата за використання сільськогосподарських угідь.

Цікаво, що таке фінансування отримує саме той, хто безпосередньо працює на землі, — це може бути як власник сільськогосподарської ділянки, так і орендар. Окрім грошових виплат, Квятковскі отримує ноу-хау: протягом двох останніх зим він безплатно відвідував у рідному селі організовані на кошти Євросоюзу курси з використання мінеральних добрив і хімічних засобів захисту рослин та курси захисту довкілля. На останніх його навчили робити ями для збирання гною, які не отруювали б грунтових вод.

Однак проблеми є і тут. Гміна Лєшноволя (гміна — приблизний аналог нашої сільради) — багата. Вона розташована неподалік Варшави, і з 5 тис. господарів, зареєстрованих у ній, лише тисяча займається сільським господарством як таким, а решта 4 тис. — різними видами дрібного ремісничого виробництва, надають транспортні та логістичні послуги (мають склади та сховища). Відтак, правління гміни утримує штатного працівника — головного спеціаліста з питань європейської інформації Катажину Трембіцку. До її обов’язків входить безплатно готувати для всіх господарів села пакети документів для отримання всіх видів дофінансування з різних європейських фондів.

Зрозуміло, що далеко не кожна гміна в Польщі може собі таке дозволити. У віддалених і, як правило, більш відсталих сільськогосподарських регіонах селяни мають звертатися для підготовки пакетів документів до приватних консультантів, яким треба платити гроші і до яких треба їхати до міста. Наприклад, у селі, що розташоване в глибинці Ольштинського воєводства, де живуть батьки Кертичака, лише лічені господарі отримують фінансування з європейських фондів, хоча, за ідеєю, мають на це право майже всі. Але принцип жорсткий: не звернувся по допомогу з належним чином оформленою заявкою — нічого й не отримав.

Окрім програм, за якими здійснюються виплати для окремих селян і підприємців, нинішня Польща дуже активно використовує програми регіонального розвитку, які передають гроші органам місцевого самоврядування на реалізацію тих чи інших проектів регіонального розвитку. Розмір виплат за цими програмами для Польщі, так само, як і для інших нових членів Союзу, буде максимальним протягом десятиріччя — у 2007—2016 роках. При цьому Євросоюз оплачує 85% витрат на проект, а орган місцевого самоврядування має вкласти решту 15%.

Наприклад, в Лєшноволі за цими програмами вже побудували чудові дороги, що з’єднали село з трасою Варшава—Краків і перерізали всі угіддя гміни. Нині ж у селі за гроші Євросоюзу будується централізована система каналізації, діють курси англійської мови для молоді.

Проте і тут не так усе просто. Адже, як ми вже зазначали, 15% вартості кожного конкретного проекту обов’язково має оплатити сама місцева громада. В Брюсселі переконані, що тільки таким чином можна відсіяти прожекти, які насправді не так уже й потрібні конкретній громаді, наприклад, побудувати дорогу, по якій проїздитиме дві машини на день. 15%, звичайно, набагато менше, ніж 100, проте в багатьох випадках бідні гміни просто не мають цих грошей. І хоча при розподілі коштів проект має то більше шансів на схвалення, що нижчий середній рівень доходів мешканців села чи містечка, які його подали, на практиці переважну більшість коштів з фонду регіонального розвитку освоюють багаті гміни. Такий от парадокс.

Згадуючи в Польщі українські села та міста, які грошей практично зовсім не мають, ще раз пересвідчуєшся, що без реальної реформи місцевого самоврядування, про яку у нас роками тільки балакають, Україні просто нічого робити в Євросоюзі. Та й не приймуть нас туди без цього. Так само, як і без багатьох інших речей, за які наші можновладці ще й не бралися.

Є проблеми в рамках Євросоюзу і у польської великої промисловості. Наприклад, саме зараз Варшава веде з Брюсселем напружену боротьбу за збереження одного з найбільших підприємств транспортного машинобудування країни — Гданської верфі. Тієї самої, на якій працював колись електромонтером Лех Валенса і звідки починалася «Солідарність». Але найважливіше, що це — одне з найбільших підприємств Гданська. І так-сяк працює досі, на відміну від багатьох машинобудівних підприємств, які в Польщі на початку 90-х, так само, як і в Україні, припинили своє існування. Проте в Брюсселі дійшли висновку, що в Союзі є надмірні потужності з суднобудування, і їх треба скорочувати. «Кандидатами на виліт» разом із польськими корабелами стали їхні британські та нідерландські колеги.

За попередніми висновками Єврокомісії, поляки програють суднобудівникам з інших країн ЄС за організацією виробництва та рівнем якості. І завдання представників Польщі в Євросоюзі вкрай важке: їм треба переконливо обгрунтувати, чому зберегти треба саме «Сточню Гданьську», а не шотландські чи голландські верфі. І хоча передбачити результат цієї боротьби зараз не може ніхто, в Польщі немає почуття приреченості: мовляв, усе одно нам нічого не світить, вони там у Брюсселі в будь-якому разі зроблять, як захочуть.

Як сказала вашому кореспондентові з зовсім іншого приводу війт гміни Лєшноволя Марія-Йоланта Батицка-Вонсік, «побоювання, які були багато в кого п’ять-сім років тому, що ми станемо в Європейському Союзі громадянами другого сорту, абсолютно не справдилися. Ми почуваємося такими ж європейцями, як німці чи французи, греки чи шведи».