Зміцнення українського банківського сектору: принципи участі держави

Починаючи з жовтня 2008 року, Міжнародний валютний фонд і Світовий банк тісно співпрацюють з Національним банком України, урядом та іншими органами влади з метою реалізації комплексної стратегії реструктуризації банків. Одним із важливих досягнень останнього часу було оголошення урядом наміру рекапіталізувати кілька банків, які мають системне значення. У цій статті ми хочемо пояснити причини, що стоять за пропонованим рішенням, і чому участь держави у роботі окремих комерційних банків є необхідною.

Ознаки напруги значно різняться серед банків України, але залишається ризик того, що труднощі, які охопили окремі банки, переростуть у системну банківську кризу. Таке трапляється у разі падіння довіри до тієї межі, коли вкладники починають вважати, що жоден банк не є достатньо безпечним, і замість переходу до інших банків зовсім залишають банківську систему. (Важливо зазначити, що коли ми говоримо про вкладників і про депозити, ми маємо на увазі як фізичних, так і юридичних осіб). Ступінь такого згубного впливу зазвичай залежить від розміру банків, які мають гострі проблеми з ліквідністю чи платоспроможністю.

Якщо системна криза є ймовірною, то держава зобов’язана втрутитися. Коли центральний банк надає ліквідність фінансовій системі, уряд, зі свого боку, використовує бюджетні ресурси для надання нового капіталу, кредитів та (або) гарантій системним банкам, акціонери яких не здатні мобілізувати додатковий капітал. У цій ситуації органи влади переслідують такі три основні цілі: відновити довіру суспільства до банківської системи країни, захистити банківську систему з найменшими витратами для платників податків та зміцнити банківську систему, щоб вона стала більш стійкою до майбутніх криз.

Ці цілі покладено в основу стратегії зміцнення банківського сектору, яку українські органи влади розробили за підтримки міжнародних фінансових установ та спільноти донорів. Саме з метою відновлення довіри до банківської системи уряд України оголосив про свій намір надати новий капітал кільком банкам, яким сукупно належить велика частка депозитів українських громадян і компаній. Намір полягає в тому, щоб у найкоротші строки відновити вільний і повний доступ вкладників до їхніх депозитів у проблемних банках та забезпечити умови для безперешкодного повернення грошей вкладників у банки. Ця довіра вкладників, у свою чергу, дасть змогу відновити рух кредитних коштів, скоротити тиск на відсоткові ставки та обмінний курс, а отже, сприяти відновленню економіки.

Державна програма рекапіталізації банків, правові аспекти якої були ухвалені Верховною Радою у листопаді, спрямована на те, щоб допомогти банківській системі пережити нинішній період економічної скрути і разом з тим зобов’язати власників банків відповідати за банківські збитки. Це не приведе до порятунку власників приватних банків за рахунок дер­жавних коштів. Ця програма вважається необхідною саме сьогодні, оскільки в нинішніх ринкових умовах надходить недостатньо нового капіталу від існуючих власників або нових інвесторів в Україні та за кордоном. МВФ і Світовий банк підтримують цю програму як найменш витратний варіант зміцнення української банківської системи. Зупинімося на окремих її складових.

Діагностика. План рекапіталізації було розпочато зі здійснення цільової оцінки кредитних портфелів найбільших банків, щоб виявити можливі збитки та дефіцит капіталу. У разі потреби існуючих акціонерів банків просили внести додатковий капітал для виконання мінімальних вимог, передбачених постановами НБУ. Держава погодилася увійти у капітал тих банків, які визначені НБУ як системні (банки, на які припадають принаймні 2% від усіх активів банківської системи або 1% від усіх депозитів фізичних осіб) і власники яких неспроможні внести капітал.

Рекапіталізація та управління пасивами. Для ефективного антикризового управління необхідно, щоб дер­жава була інвестором останньої інстанції і дуже старанно вибирала, як витрачати обмежені державні кошти. Проблемні фінансові установи, як і будь-яка інша приватна компанія, стикаються з черговістю задоволення претензій на свої ресурси. Першими на черзі стоять вкладники, потім ідуть забезпечені кредитори, за ними — незабезпечені кредитори, і останніми в черзі є існуючі акціонери. Розсудливе антикризове управління повинно забезпечити, щоб державні кошти використовувалися передусім на задоволення претензій вкладників і забезпечених кредиторів. Існуючі власники та незабезпечені кредитори проблемних банків втратять певну частку або й усі свої інвестиції. Після реструктуризації пасивів банки, які скористаються рекапіталізацією, повинні мати доступ до ліквідності, котра надаватиметься центральним банком, щоб забезпечити належне обслуговування усіх пасивів.

Корпоративне управління та контроль. Після того як держава в особі уряду внесе капітал у банк, їй треба буде взяти на себе повний контроль над ним, призначити нових керівників, які є досвідченими банкірами і не мають конфлікту інтересів щодо активів чи пасивів банку; перед цими керівниками треба буде поставити першочергове завдання відновити доступ вкладників до їхніх коштів. Націоналізація проблемних банків, фактично, є предметом дискусій в інших країнах. Однак в Україні потреби в капіталі кількох проблемних банків, які мають системне значення, є такими, що держава неминуче стане головним акціонером.

Більш того, у специфічних українських умовах інтереси держави як акціонера будуть найбільш захищеними, якщо вона матиме у своїх руках повний корпоративний контроль. Інші країни, включаючи розвинені, зараз рухаються у тому ж напрямі.

Реструктуризація і продаж активів. Коли доступ до депозитів буде відновлений, а фінансовий стан банку стабілізується, керівництву слід намагатися максимально збільшити вартість активів і підготувати банк до майбутнього продажу назад, у приватний сектор. Банки можуть бути перепродані як «діючі підприємства», але в окремих випадках вартість активів буде максимально збільшена або потреба у додатковому державному капіталі буде мінімізована шляхом злиття одного банку з іншим, продажу активів лотами або передачі активів та пасивів іншим фінансовим установам. Хоч би який шлях обрали, одержані надходження принаймні частково компенсують платникам податків початкові витрати капіталу на подолання кризи.

Справді, втручання дер­жави слід розглядати як тимчасове, таке, що охоплює період невизначеності у макроекономіці, коли приватні джерела фінансування є недостатніми або взагалі відсутні. Не варто й казати, що управління заново рекапіталізованими банками має здійснюватися без політичного втручання; ці банки повинні працювати відповідно до існуючих регулятивних та наглядових вимог НБУ і не повинні спотворювати конкурентне середовище.

Реструктуризація банків. Є й інші елементи стратегії реабілітації банківського сектору, розроблені разом з органами влади. Що стосується багатьох комерційних банків України, які не можна вважати системними, але які потерпають від гострої нестачі ліквідності та капіталу, котру не можуть поповнити власники цих банків, то НБУ повинен мати повний спектр інструментів реструктуризації для швидкого реагування і мінімізації ризиків. Сюди входить не тільки варіант ліквідації, а й здатність злити слабші банки з більш сильними та перевести їхні активи і пасиви в інший банк. Як і у випадку банків, що мають системне значення, у цьому разі найменш витратне рішення для платників податків означає, що акціонери і незабезпечені кредитори мусять заплатити за ризики, які вони взяли на себе, і не можуть очікувати на те, що їхні інвестиції будуть захищені.

Для ефективної реструктуризації банків вкрай необхідним є внесення змін до законодавства. Ці зміни були спільно розроблені Міністерством фінансів та НБУ, і для успіху стратегії знадобиться їхня підтримка Верховною Радою. Виборцям слід враховувати це.

Це — основні елементи стратегії реабілітації банківського сектору України. Вони всебічно обговорюються в уряді та з НБУ. Зараз настав час рішуче перейти до впровадження цієї стратегії. Зволікання призвело б до подальших втрат активів і збільшення витрат для держави. Стабілізація депозитів у травні 2009 року поки що створює сприятливу ситуацію і збільшує шанси на успіх. Вирішальне значення матимуть також послідовність і наполегливість. Слід уникати контрпродуктивних кроків, таких як нещодавня заборона відчужувати майно, що перебуває у заставі за кредитом.

В Україні — так само, як і в інших країнах — безпрецедентна фінансово-економічна криза виводить на провідні позиції державу. Щоб прийняти виклик, треба забезпечити лідерство і послідовність у впровадженні програми, часто всупереч сильному опору з боку приватного сектору. Міжнародні фінансові установи продовжуватимуть підтримувати органи влади в тому, щоб обмежені дер­жавні ресурси витрачалися ефективно. Приватні інвестори, зацікавлені у швидкому подоланні кризи та появі після нинішніх потрясінь здорового й ефективного фінансового сектору, захочуть зробити те ж саме.