Заборона з винятками

Нинішній тиждень ознаменувався річницею для банківської системи та її вкладників, привід для якої дуже хотілося б викреслити з пам’яті як одним, так і іншим. 13 жовтня минуло рівно три роки відтоді, як Національний банк України (постановою №319 від 11 жовтня 2008 року) ввів тимчасовий мораторій на дострокову видачу вкладів комерційними банками. Його дія розтяглася на сім місяців і була скасована лише в травні 2009 року, коли в банківській системі відновився певний приплив депозитів.

Відтоді депозити населення в банках практично безперервно зростали, перевищивши за підсумками липня ц.р. 300 млрд. грн. (понад третину зобов’язань системи загалом). Але минулого місяця банки вперше з вересня 2009-го стикнулися з відпливом вкладів фізосіб, який становив загалом 2,7 млрд. грн. (загальний рівень знизився до 300,3 млрд. грн.). Утім, кошти при цьому знімалися в основному з рахунків до запитання (2,6 млрд.). Тобто про дострокове розірвання депозитів поки що не йдеться, але частина вкладників, налякана розмовами про другу хвилю кризи, вирішила підстрахуватися. Більша частина цих грошей перейшла, звичайно ж, у валюту, сальдо купівлі якої на готівковому ринку минулого місяця становило 2,09 млрд. дол.

Очевидно, що через загрозу нових світових катаклізмів у банківській системі в нинішній ситуації потрібні надійні захисні механізми, завдяки яким могли б спокійніше спати і банкіри, і вкладники. Які уроки можна нині зробити з досвіду трирічної давності?

Мораторій-2008 не врятував банківської системи від дуже серйозних потрясінь. За півроку з моменту початку кризи - з вересня 2008-го по березень 2009-го - втрати фінансових установ за клієнтськими депозитами становили 57 млрд. грн. і 4 млрд. дол. (за результатами березня 2009 року було зафіксовано мінімум за депозитами фіз­осіб - 191,3 млрд. грн.).

Та заборона на дострокове зняття депозитів все ж таки, звичайно, допомогла - можливість відмовити клієнтам у видачі їхніх депозитів дала змогу багатьом банкам пережити найскладнішу фазу паніки вкладників. Заразом Національний банк підтримав своїх підопічних стабілізаційними кредитами рефінансування. Загальна сума виділеної банкам ліквідності перевищила 80 млрд. грн., з яких 70%, тобто 56 млрд. грн., потім було пролонговано. Причому деякі - на сім років.

Багато установ все одно не пережили кризи. Але тимчасову адміністрацію банківському регулятору довелося все ж таки вводити в 26 із 176 діючих в Україні банків (з моменту початку кризи по кінець 2010 року). Тобто в 15% замість 30-40%, як цілком могло б статися у разі більш негативного результату.

У чому полягали головні претензії до мораторію? По-перше, він був далеко не бездоганним з юридичного погляду - у Національного банку немає достатніх законних повноважень для запровадження такого обмеження. А тому багато громадян зовсім небезпідставно розглядали цей захід як обмеження їхніх прав.

По-друге, мораторій усе ж не був безумовним і беззастережним і поширювався далеко не на все. І тут не йдеться про тих людей, яким були терміново потрібні гроші на операції, похорон тощо. Існувала обрана каста найвпливовіших або близьких до власників і керівників фінустанов осіб, які зуміли вчасно вий­няти свої вклади.

Ну й, нарешті, в інформаційному просторі завзято циркулювали дані (хоча так жодного разу й не підтверджені конкретними фактами), що в багатьох установах могли забрати гроші й звичайні вкладники. Правда, за доволі пристойні відступні.

По-третє, мораторій було введено зі значним запізненням, коли ситуація з відпливом депозитів і панікою вкладників уже значною мірою вийшла з-під контролю. Обізнані з перипетіями введення мораторію фінансисти стверджують, що тодішнє керівництво НБУ невиправдано довго зволікало з мораторієм навіть після того, як необхідність у такому кроці стала очевидною, а прийняття відповідної постанови було погоджено з керівниками найбільших банків. Кількох днів зволікання цілком вистачило, знову ж таки, найбільш близьким і впливовим, щоб довідатися про рішення, яке готується, заздалегідь і встигнути скористатися цією паузою. Коло таких людей було доволі обмежене, але саме на їхню частку припадали найбільші суми депозитів, втрата яких знекровила багато банків.

Як відомо, запас ліквідних коштів у банку традиційно не перевищує 10-15% його активів. Тому в разі паніки платоспроможність дуже швидко втрачають навіть найбільш надійні та стійкі фінустанови.

Як зазначав голова правління Укрсоцбанку Борис Тимонькін, достатньо, щоб прибігли за депозитами 5% вкладників (зазвичай, це найбільш заможні та поінформовані люди), щоб у результаті можливість вчасно одержати свої депозити назад втратили 95% інших вкладників. Це справедливо як для одного банку, так і для всієї банківської системи загалом.

До слова, мораторій-2008, нагадаємо, не був прецедентом. Ще в листопаді 2004 року, у розпал президентської виборчої кампанії та помаранчевої революції, депозити юросіб і фізосіб знизилися на 7,3% усього за три дні. Щоб утримати банківську систему від краху і цілковитої втрати платоспроможності, 30 листопада 2004 року Нацбанк запровадив місячну заборону (постанова №576) на дострокове зняття вкладів і супроводив її активними зусиллями з утримання стабільності валютного курсу та потужною інформа­ційно-роз’яснювальною кампанією. Тоді цей захід спрацював на всі сто, але його сумнівна легітимність змусила Націо­нальний банк ініціювати подання до парламенту законопроекту, покликаного врегулювати спричинені мораторієм правові колізії.

Так, передбачалося наділити Нацбанк правом запроваджувати мораторій на видачу банками депозитів на строк до 30 днів. Підставою для прийняття НБУ такого рішення мало стати зменшення загальної суми депозитів у банках на п’ять і більше відсотків протягом семи календарних днів. Причому такий мораторій мав бути безумовним і запроваджуватися автоматично, без незрозумілих затримок і не передбачених законом винятків. При цьому розширення повноважень НБУ аргументувалося, ні багато ні мало, необхідністю створити «механізм попередження руйнування фінансової системи». Що, до речі кажучи, зовсім не є перебільшенням. Адже якщо паніка вкладників стає масовою та поширюється на всю систему, останній загрожує повноцінний колапс з усіма відповідними наслідками для економіки загалом.

При цьому логіка й доречність такого кроку очевидні: якщо на карту поставлено долю фінансової системи й економіки, фіаско яких неминуче вдарить по добробуту всієї країни, тоді тимчасово поступитися своїми індивідуальними правами на користь суспільних українські громадяни можуть і повинні. Але всі та без винятку, а не як звичайно!

Проте ті законодавчі ініціативи не були не те що ухвалені, а навіть не дійшли до розгляду в сесійному залі.

Причому справжня причина непопулярності такого нововведення зовсім не обов’язково може бути продиктована турботою народних обранців про захист прав простих українців. Річ у тому, що найбільші власники банківських депозитів (з-поміж найбільш поінформованих і впливових) дуже широко представлені саме в головному законодавчому органі країни. І безумовна заборона на видачу вкладів передусім позначається саме на їхніх інтересах - вони втрачають можливість бути серед обранців, які встигли першими забрати вклади.

Можливість запровадження мораторію, до речі, обговорювалася й нинішньої весни, коли Національний банк проводив громадське обговорення можливості заборони дострокового зняття депозитів. Тоді, підсумувавши отримані пропозиції, у Нацбанку нібито вирішили запропонувати дві законодавчі ініціативи. По-перше, «у разі звернення вкладника з вимогою про видачу вкладу до закінчення обумовленого договором строку банк зобов’язаний видати вклад протягом 30 днів від дня звернення». По-друге, наділити регулятора правом «запроваджувати тимчасовий мораторій на дострокове зняття банківських вкладів у разі настання ознак кризової ситуації за визначеними законом критеріями». Ба більше, деякі депутати - члени фінансово-банківського комітету ВР - цей намір навіть на словах підтримали, з одним лише застереженням: потрібні чіткі й зрозумілі критерії його запровадження і конкретність формулювань. І все ж цю ініціативу складно назвати популярною - така пропозиція стала об’єктом досить запеклої критики багатьох політиків і юристів. Очевидно, саме тому Нацбанк знову не зважився йти далі обговорення. У результаті нині система знову залишилася без цього захисного механізму.

Чимало обізнаних читачів можуть заперечити, що в багатьох розвинених країнах якось обходяться і без будь-яких заборон чи мораторіїв на дострокове вилучення вкладів. І що там цю проблему розв’язують через надання центробанком (на те він і є кредитором останньої інстанції!) кредитів рефінансування, своєрідних рятівних ін’єкцій для підопічних, що задихаються від дефіциту ліквідності. Однак у центробанків розвинених країн, на відміну від українського, є одна незаперечна перевага - там населення набагато більше довіряє національним валютам і, забираючи гроші з банків, не влаштовує масових набігів на обмінні валютні пункти.

А у нас, як показав досвід осені 2008 року, використання механізму рефінансування для підтримки банків пов’язане з досить неприємними побічними ефектами. По-перше, значна частина виданих із банків вкладів моментально перетікає на валютний ринок, спричиняючи потужний девальваційний тиск на гривню. І якщо її обмінний курс при цьому втримати не вдається, то виникла девальвація провокує подальший відплив вкладів із банків. Цей процес може тривати по замкненому порочному колу нескінченно (у теорії, поки всі вклади в банках не буде замінено рефінансуванням НБУ). Але наслідки, очевидно, виявляться руйнівними для економіки та її фінансової системи.

По-друге, справа далеко не тільки у вкладниках. Як показав усе той самий досвід осені 2008-го, через непрозорість процедур виділення рефінансування та недостатність контролю над його подальшим використанням рефінансування НБУ може використовуватися як ресурс для валютних спекуляцій (з претензіями із цього приводу до українських банкірів навіть звертався тодішній президент України Віктор Ющенко, сам у минулому банкір). Крім того, далеко не всі видані Нацбанком гроші йдуть у підсумку на виплати вкладникам. Так, значна їх частина може опинитися в акціонерів банку або пов’язаних осіб через видані спочатку безповоротні кредити та інші операції щодо виведення грошей з банку. А прості вкладники, на жаль, як показав усе той же досвід осені 2008 року, все одно залишаться з носом. У результаті держава була змушена витратити десятки мільярдів гривень не тільки на рефінансування, а й на рекапіталізацію цілого ряду банківських установ, а вкладники багатьох проблемних банків - роками чекати своїх кревних. Про це свідчать «живі» приклади таких установ, як «Надра», Укрпромбанк, Укргазбанк, «Родовід», «Київ» і деякі інші.

В опублікованому ще у березні 2009 року інтерв’ю «Дзеркалу тижня» невдовзі після свого звільнення з посади заступника голови НБУ Олександр Савченко по гарячих слідах кризи заявив, що власники банків, разом з їхніми менеджерами, відповідають за депозити як громадян, так і юридичних осіб. І ця відповідальність зовсім не обмежується їхніми внесками до статутного капіталу установи. «У деяких банках власники рятують себе, а не депозити, і саме в таких випадках справа має закінчуватися в суді, у розглядах з кінцевими власниками, кінцевими вигодонабувачами, не тільки менеджерами. Якщо ­аудит, а потім суд установить, що неповернені кредити видавалися інсайдерам, підставним особам, напевно збитковим підприємствам, покарання має бути адекватним матеріальним збиткам… Необхідно, щоб власники і менеджери банків, та й усі чиновники відчули відповідальність за всі кошти, які вони взяли у людей і підприємств (та ж таки зарплата, пенсії). Це колосальні гроші, і повторюю: вони повинні за них відповідати, причому в суді. А зараз ця відповідальність розмита», - заявив обізнаний експерт. Але ті слова так і залишилися голосом волаючого в пустелі.

За весь післякризовий період жоден із власників або топ-менеджерів структур (пан Щербина до уваги не береться), про масові зловживання в яких неодноразово лунали гучні заяви, так і не був притягнутий до ­серйозної відповідальності.

Тим часом супутні скандали все ж таки просочуються в ЗМІ. Так, «Економічна правда» нещодавно опублікувала з посиланням на старшого партнера юридичної фірми «Ілляшев та партнери» Романа Марченка інформацію про намір нинішнього менеджменту і власника «Надра банку» (його, як відомо, нещодавно придбав Дмитро Фірташ) повернути гроші, які свого часу одержали колишні власники. «Ця робота триває і з Сегалями, і з Єремєєвим. З багатьма з них досягнуто згоди», - повідомив адвокат, додавши, що коли приймалося рішення «топити чи не топити банк», наявність цих домовленостей або шанс їх досягти відіграли роль і банк вижив.

Схоже, що набагато складніше буде домовитися колишнім і нинішнім співвласникам «VAB банку», які обвинувачують одне одного через ЗМІ саме в кредитуванні пов’язаних компаній. Так, на початку жовтня від імені банку було розіслано прес-релізи, в яких колишній власник установи Сергій Максимов (зараз володіє 6,28% акцій) обвинувачується в порушенні чинного законодавства (зокрема, нормативу про кредитування пов’язаних осіб) і виведенні з банку протягом 2005-2009 років понад одного мільярда гривень на підконтрольні йому підприємства у вигляді кредитів.

Незабаром було завдано і удару у відповідь - надбанням гласності став лист тепер уже міноритарних акціонерів на ім’я голови НБУ Сергія Арбузова, в якому новий власник контрольного пакета акцій установи (ним називають Олега Бахматюка) обвинувачується в аналогічному гріху, оскільки пов’язані структури за останні дев’ять місяців одержали від банку 1,04 млрд. грн. кредитів, «що порушує всі встановлені НБУ нормативи і є незаконним».

Як вітчизняні, так і міжнародні експерти вже неодноразово зазначали, що саме масове кредитування пов’язаних структур є головною причиною, через яку банки зазнають банкрутства. Але масштаби цього явища в VAB (у разі, якщо інформація про наявність зловживань відповідає дійсності) і навіть нещодавніх проблем у банку «Надра», «Укрпромі», «Родоводі» та інших не можна навіть порівнювати з тим голов­ним болем, який система та її регулятор ризикують одержати в результаті дій тільки однієї, нехай і найбільшої вітчизняної фінустанови.

Так, за період з 1 січня 2010 року (на той момент система вже більш-менш оговталася від перших ударів кризи) по 1 липня 2011-го кредитний портфель юридичних осіб у банківській системі збільшився на досить скромні 90 млрд. грн. Причому мало не половина (43,6%) цього приросту припала на частку лише однієї (нехай і найбільшої) фінустанови - Приватбанку, кредитний портфель якого за той самий період збільшився майже на 40 (!) млрд. грн. Примітно, що практично у всіх найбільших банків з європейським капіталом позики корпоративному сектору за той самий період, навпаки, скоротилися. Банкіри часто скаржаться на дуже серйозне посилення конкуренції в цьому сегменті, але про конкуренцію з «Приватом» при цьому ніхто не згадує. Цікаво й те, що близько 16 млрд. загального приросту кредитного портфеля юросіб Приватбанку припадає на збільшення валютних кредитів. Тоді як аналогічний показник усіх інших банків сукупно скоротився за той самий період на 1,6 млрд. грн. в еквіваленті.

Звичайно, «Приват» - банк національного масштабу, що має найбільшу, після Ощадбанку, регіональну мережу - 34 філії та понад три тисячі відділень у всіх 25 областях України, а також три дочірні банки та одна філія за її межами. До того ж банк обслуговує близько 8 тис. банкоматів і 50 тис. платіжних терміналів. Завдяки таким значним позиціям у роздробі, а також дуже навіть привабливим порівняно з конкурентами відсотковим ставкам банку вдалося залучити у населення за ті ж півтора року вкладів на суму близько 33 млрд. грн. У підсумку його депозитний портфель фізосіб досяг 67,2 млрд. грн., або 22,2% від показника всієї банківської системи. Чим не «to big to fail» в українському варіанті?

Однак дуже примітно і те, що практично весь приріст корпоративного кредитного портфеля Приватбанку було зосереджено всього в одній області - Дніпропетровській, на долю якої припадає понад 80% корпоративного портфеля банку. Куди в цьому регіоні було вкладено близько 40 млрд. грн. (5 млрд. дол. в еквіваленті) - залишається лише гадати, адже про адекватну кількість гучних інвестиційних проектів або інших починань за участі Приватбанку звідти щось не було чутно.

Що змушує запідозрити нехороше: а чи не переводяться активно залучувані у населення ресурси на кредитування пов’язаних із групою підприємств?

Щоб розвіяти тривогу, DT.UA. кілька тижнів тому звернулося із запитами в прес-служби НБУ і Приватбанку, в яких попросило надати пояснення з приводу настільки примітної динаміки показників установи, а також галузевої і регіональної структури, вартості та строковості виданих кредитів. На додачу ми поцікавилися, чи не приділяв генеральний департамент банківського нагляду більш пильної уваги вищезгаданим обставинам?

Від регулятора ми отримали дуже формальну відповідь, суть якої зводиться до того, що КБ «Приватбанк» є однією­ з найбільших в Україні фінансових установ з досить розгалуженою філіальною мережею по всій країні. При цьому він є універсальною установою, що надає повний спектр банківських послуг. Банк обслуговує різні сектори економіки в усіх регіонах країни, віддаючи перевагу проектам, пов’язаним з розвитком національного виробництва.

Ну а за більш детальною інформацією нам порадили звернутися в Приватбанк. На жаль, від самої установи відповідь на наш запит не надійшла і досі. Тож наші запитання залишаються відкритими.