Як Мазаю устежити за всіма своїми зайцями

Одне з основних слабких місць вітчизняної банківської системи — відсутність чіткої процедури розкриття інформації. В офіційних виданнях НБУ і рейтингах Асоціації українських банків подаються в основному тільки найузагальненіші показники. Деталізовану ж інформацію щодо кожного банку окремо у відкритому доступі відшукати складно. А якщо і вдасться знайти, то мало кому вона допоможе — у настільки непрозорій формі подані нині в Україні банківські звіти. Тому пересічним клієнтам банків, які довіряють свої гроші «суспільно небезпечним інститутам», як правило, доводиться купувати кота в мішку.

Історія з Інтерконтинентбанком: дивися в корінь

Приводом для цієї статті стала розмова з одним із постраждалих вкладників Інтерконтинентбанку, до речі, відомим вітчизняним економістом і багаторічним автором «ДТ». Він чимало розповів нам про поневіряння свої власні та побратимів по нещастю. Виявилося, що серед таких не тільки вчені, журналісти, тобто люди творчих професій, а й працівники прокуратури, співробітники місцевого представництва Світового банку й навіть досвідчені професіональні інвестори.

Годі й казати, вдало проведена маркетингова кампанія, основний наголос у якій робився на надійність і високу дохідність інвестицій банку в будівництво та нерухомість, а головне — дуже привабливі депозитні ставки залучили чимало «просунутих» жертв. Та й асоціації із найбільш рейтинговим в Україні телеканалом теж відіграли свою роль у підвищенні довіри до Інтерконтинентбанку (вважали, що власник телеканалу нардеп Ігор Плужников, який помер торік, фактично контролював і банк).

Мій співрозмовник приніс до редакції доволі важку брошуру — вдало стилізований під сімейний альбом із фотографіями звіт Інтерконтинентбанку за 2004 рік. Гортаючи його, однозначно дійдеш висновку, що справи в банку йдуть чудово практично за всіма статтями. Саме таку оцінку виставили собі правління банку та його спостережна рада. Втім, не можна виключати, що за життя пана Плужникова, який був при старій владі дуже впливовою людиною, у банку й справді було дуже світле майбутнє, але потім...

Що вже казати про пересічних вкладників, коли за різким погіршенням ситуації в Інтерконтинентбанку не зміг устежити і регулятор ринку, який оговтався тільки після того, як Інтернет замайорів скандальними публікаціями з цього приводу...

За схожим сценарієм розвивалася ситуація й в інших банках, котрі опинилися на межі банкрутства. Як показує практика, тимчасова адміністрація в проблемних фінансових установах запроваджується найчастіше з великим запізненням, коли врятувати їх уже досить проблематично й залишається сподіватися в основному на прихід зовнішніх інвесторів.

Можливість виникнення таких ситуацій закладено в самому принципі застосовуваної в Україні системи банківського регулювання і нагляду, котрі, як відомо, у нашій країні є функцією НБУ.

При формуванні ринкових відносин в економіці в цілому і банківській сфері зокрема дуже затребуваним виявився «радянський спадок» — звична для чиновників система адміністративного контролю, що орієнтується в основному на встановлення регулятором нормативів діяльності та спостереження за їхнім виконанням.

Намагаючись озброїти себе максимально великою кількістю інструментів, контролери за банками впродовж останніх п’ятнадцяти років наплодили стільки інструкцій і форм звітності, що самі часом мають дуже віддалене уявлення, для чого потрібна та чи інша. Проте старанно слідкують за тим, аби кожен із звітів надійшов вчасно. Банкіри сумлінно (головне — дотримати форму!) готують і подають регулятору необхідні документи. У результаті чиновники просто потопають у купі паперів, не встигаючи в них як слід розібратися.

От і виходить, що хоч би як дід Мазай (Нацбанк) намагався устежити за всіма своїми 165 «зайцями» (банками), серед них обов’язково знайдуться такі, ловити яких за порушення нормативів буде вже пізно. І хоч би скільки з’являлося нових загороджувальних регуляторних актів і вимог зі звітності, від них мало користі, хоча робота над ними забирає чимало робочого часу й у банкірів, і в чиновників.

У «просунутих» же країнах, за образом і подобою яких ми намагаємося перебудувати вітчизняну банківську систему, держава прагне звести своє втручання в діяльність ринку до мінімуму. А механізми ринкової дисципліни найчастіше виявляються більш жорсткими, ніж вимоги органів нагляду. До речі, саме систему ринкової дисципліни міжнародний Базельський комітет з банківського нагляду запропонував застосовувати в системі регулювання банківського ринку.

І хоча для нас це поняття вже не порожній звук, ми маємо про нього дуже віддалене уявлення. У міжнародній же практиці ця система передбачає максимально повне відображення інформації про діяльність банківських установ і, головним чином, про їхню фінансову звітність.

Органи банківського контролю, зі свого боку, ведуть постійний моніторинг якості розкриття цієї інформації. І хоча офіційні регулятори публічно не коментують фінансове становище будь-якого окремо взятого банку (воно вважається конфіденційною інформацією і не підлягає розголошенню), у розвинених ринкових економіках інвесторам пропонують свої послуги безліч приватних структур, які займаються незалежним фінансовим аналізом. В Україні ж, як відомо, легальної установи, яка займалася б рейтинговою оцінкою діяльності банків і могла б надавати приватні консультації своїм клієнтам і при цьому заслуговувала б на довіру, немає жодної.

Це означає, що клієнти повинні самі аналізувати фінансові показники банків, що публікуються, за якими, як уже згадувалося, судити про надійність кожної фінустанови окремо можна лише поверхово.

Та навіть якби банківські баланси в нинішній формі їх заповнення перебували у відкритому доступі (банки щодня надають їх регулятору й періодично — один одному), абсолютній більшості пересічних вкладників від них було б ні холодно ні жарко. Розібратися в банківській звітності під силу лише спеціально підготовленим експертам. До того ж, крім читання балансу банку, для оцінки його надійності необхідні ще зіставлення з іншими банками, попередніми періодами, нормативами НБУ, розрахунок безлічі коефіцієнтів...

От і виходить, що потенційні клієнти банків змушені чи покладатися на власну інтуїцію, чи вірити на слово. До чого це призвело у випадку з Інтерконтинентбанком, ми вже бачили...

«Непопулярний» конкурс

У вересні—грудні минулого року в Україні під егідою Міжнародної фінансової корпорації (IFC) проводили спеціальний конкурс. Журі, до складу якого входили представники IFC, аудиторських фірм «великої четвірки» — PricewaterhouseCoopers, Ernst&Young, KPMG, Deloitte, а також ЗМІ, розглянуло річні звіти за 2004 рік 28 українських банків із 163, зареєстрованих в Україні за станом на 1 жовтня 2005 року.

Тут необхідно відразу застерегти: із метою забезпечення рівноправності учасників конкурсу в ньому брали участь тільки українські банки недержавної форми власності («дочки» іноземних банків і держбанки в розрахунок не бралися). Та навіть з урахуванням цього в конкурсі взяв участь тільки кожний п’ятий український банк!

— Річ у тім, що далеко не всі українські банки друкують річні звіти у вигляді окремих брошур, — так пояснює невелику кількість конкурсантів Тетяна Томаш, радник з банківських питань проекту IFC «Корпоративне управління в банківському секторі України». — Одна з головних, на наш погляд, причин цього — відсутність у нашій країні повноцінного ринку цінних паперів, на якому оберталися б акції банків і який у світовій практиці є основним регулятором розкриття інформації фінансовими установами. До всіх банків, акції яких публічно торгуються, відповідні вимоги висувають наглядові органи ринку цінних паперів, а також фондові біржі при проходженні процедури лістингу (допуску до обігу на біржі).

У принципі, із 165 чинних на сьогоднішній день в Україні банків 92 існують у формі відкритих акціонерних товариств (ВАТ). При цьому два з них (Ощадбанк і Укрексімбанк) належать державі. А серед решти 41 — закриті акціонерні товариства (ЗАТ) і 33 — товариства з обмеженою відповідальністю (ТОВ).

— І все-таки, як правило, усі приватні банки в Україні належать вузькій групі осіб, — пояснює представник IFC. — Навіть у банків, що існують у формі акціонерних товариств, у котрих є якась кількість міноритарних (дрібних) акціонерів, що значаться такими ще з початку 90-х років, міноритарії фактично не беруть в управлінні ніякої участі. Ці номінальні «співзасновники» навіть не приходять на збори акціонерів, не голосують, не одержують дивідендів, не мають жодної інформації про банки, а їхня участь у статутному фонді банку давно розмита наступними додатковими емісіями.

Саме тому, констатують експерти, реалізація одного з базових міжнародних принципів корпоративного управління — забезпечення захисту прав акціонерів — в українській банківській системі має формальний характер. Зрозуміло, у статутних документах банків механізми захисту прав акціонерів прописано досить чітко. Проте для власників і, відповідно, для менеджменту банків упровадження цього стандарту на практиці наразі не актуально.

— Оскільки в Україні фондового ринку фактично немає, — продовжує пані Томаш, — а в законодавстві ніде чітко не прописані вимоги до переліку інформації, яка повинна розкриватися українськими банками, єдиним регулятором для банків у цьому питанні є НБУ.

У Нацбанку — своя інструкція для складання фінансової звітності банками (постанова №598 від 07.12.2004 року «Про порядок складання та опублікування фінансової звітності банків України»). Відповідно до цього документа, банки зобов’язані публікувати в газетах «Урядовий кур’єр» або «Голос України» квартальну фінансову звітність, а також річну фінансову звітність, підтверджену аудитором, який має відповідний сертифікат НБУ. Щоправда, при цьому необхідно оприлюднити тільки чотири основних звіти: «баланс», «звіт про фінансові результати», «звіт про рух коштів» і «звіт про рух капіталу», без подальшої деталізації інформації.

Сам Нацбанк публікує зібрані консолідовані звіти про структуру активів і зобов’язань, власний капітал та фінансові результати на своєму сайті (www.bank.gov.ua) і в журналі «Вісник НБУ». Чимось подібним займається й АУБ, та всі ці таблиці — швидше не рейтинг надійності банків, а тільки їх ранжування за абсолютними показниками.

Як засвідчили результати конкурсу IFC, багато українських банків у своїх річних звітах публікують ті самі дані, що подають Національному банку. І тільки чотири (!) із проаналізованих експертами документів містили основні ключові елементи відповідно до вимог найкращої міжнародної практики розкриття інформації.

Іноді річні звіти банків узагалі фактично не містили такого ключового елемента, як фінансова звітність. У більшості ж випадків публікуються тільки вищезгадані основні звіти, теж без подальшої деталізації інформації.

До речі, подаючи в такому вигляді річні звіти, банки нерідко хитрують. Виконуючи вимогу регулятора, вони із задоволенням публікують висновки тієї чи іншої авторитетної аудиторської фірми про достовірність власної фінансової звітності. Фактично ж висновок аудитора — це лише висновок, який засвідчує, що прикладена до цього фінансова звітність (повна!) вірна. Подану ж банками фінансову звітність ніяк не можна назвати повною, оскільки в переважній більшості вона не містить необхідних приміток, тобто основного матеріалу, де докладно розкривається, із чого складається кожна зведена цифра фінансових звітів банків.

— У цих примітках і можна було б знайти головну інформацію про фінансове становище банку: його основні ризики, їх концентрації та управління ризиками, операції з капіталом, операції з пов’язаними особами тощо, — стверджують представники IFC. — Фактично ж відсутня навіть елементарна інформація, яка могла б зацікавити потенційного клієнта банку. Наприклад, кому він належить, тобто хто конкретно є власником великих часток у банку, яка питома вага вкладів фізосіб у зобов’язаннях банку і як цей показник співвідноситься з його власним капіталом, у яких сегментах і галузях, кому і на які терміни видані найбільші кредити...

Наприклад, якби потенційні вкладники того чи іншого банку могли б довідатися, що 90% виданих кредитів надані лише десяти компаніям, які ще й пов’язані з іменами фактичних власників банку, багато хто з них мав би шанс вберегтися від явно необачного в такому випадку вкладення власних заощаджень у таку фінустанову.

Для потенційних інвесторів (і, відповідно, вкладників) більш корисною та інформативною, ніж звітність, підготовлена відповідно до вимог НБУ, могла б бути її версія, складена за Міжнародними стандартами фінансової звітності (МСФЗ) і супроводжувана відповідним звітом зовнішнього аудитора. Та цією «фішкою» у річному звіті до останнього часу могли похвалитися лише одиниці серед українських комерційних банків.

— Оскільки в Україні дуже мало банків, які спроможні самі готувати звітність за міжнародними стандартами, — каже Тетяна Томаш, — то, як правило, на базі наданої банками фінансової звітності, підготовленої за національними вимогами, аудитори самі готують звіти за міжнародними стандартами, включаючи ту інформацію, яку необхідно розкрити. А вже потім керівництво банків вирішує, підписувати цю звітність чи ні.

І знову про структуру власності

Знають аудитори, як правило, і кому належить банк. Та якщо банк таку інформацію «світити» не хотів, аудитор не мав права змусити його це зробити.

У фінансових звітах за 2005 рік розкриття основних кінцевих власників стане обов’язковою умовою, відповідно до нових вимог Міжнародного стандарту бухгалтерського обліку (МСБО) 24 «Розкриття операцій із пов’язаними особами». Кінцевими власниками для українських банків вважатимуться фізичні особи. Якщо ця інформація не розкривається, це призведе до негативного висновку аудиторів.

Поки ж українські банки дуже рідко й неохоче публікували детальну інформацію про операції з пов’язаними особами, особливо якщо йдеться про суми, умови й терміни таких операцій. Наприклад, з тих, хто брав участь у конкурсі IFC, тільки один банк у річному звіті за 2004-й розкрив своїх реальних власників, три банки — суми винагород керівництва, хоча розкриття такої інформації обов’язкове у світовій практиці (той самий МСБО 24).

— За нині чинними нормами законодавства, Нацбанк має право вимагати інформацію про власників першої та другої лінії, — розповідає радник з юридичних питань IFC Олена Свєчникова. — Звичайно ж між банком і бенефіціарними (кінцевими) власниками існують до 20 буферних компаній, що зареєстровані в будь-яких офшорних зонах: на Кіпрі, Британських Віргінських Островах тощо. Банки, в яких ситуація інакша, можна перелічити по пальцях. Коли ми кажемо про реальних власників, то маємо на увазі конкретну фізичну особу. Вимоги щодо саме такої інформації в законодавчих актах НБУ взагалі відсутні, а закони, покликані вирішити цю проблему хоча б частково, наразі не прийнято.

От і виходить, що понад 70% банків, які ми звикли вважати споконвіку українськими, формально такими не є, оскільки багато їхніх фірм-власників зареєстровані чи мають своє коріння в офшорних зонах. І як дуже точно зазначив колись екс-заступник голови НБУ, а нині глава Держскарбниці Олександр Шлапак, у такій ситуації розмови про необхідність впровадження якихось коефіцієнтів іноземної участі в українському банківському капіталі виглядають абсурдними.

Отже, формально до банкірів не причепишся: що від них вимагають, то вони й виконують. Тим паче, що в самих нацбанківських чиновників найчастіше немає чіткого розуміння того, яка інформація їм потрібна, і що в ній має міститися.

Візьмемо, наприклад, таку важливу категорію банківської звітності, як управління ризиками.

У принципі, регулятор банківського ринку начебто не сидить склавши руки і намагається впровадити у власній практиці банківського нагляду вимоги і рекомендації Базельського комітету з банківського нагляду (принаймні заявляє про це). Відповідно до «віянь часу», Нацбанк не просто оголосив про намір перейти до нагляду на основі оцінки ризиків. Ще в 2004 році були навіть опубліковані спеціальні методичні вказівки (Методичні вказівки з інспектування банків «Система оцінки ризиків» і Методичні рекомендації з організації та функціонування систем ризик-менеджменту в банках України).

Та оскільки цим, здається, справа й закінчилася, практична реалізація цих добрих починань наразі відбувається більше для форми й на папері.

— У цьому аспекті Нацбанк «з’їдає» фактично будь-яку інформацію, — ділиться враженнями один із експертів. — Доходить до смішного. Основна вимога до таких звітів — їхні обсяг і вага. У результаті багато банків пристосовуються до цих критеріїв, переливаючи в звітах з пустого в порожнє, аби заповнити необхідну кількість сторінок. Реальне ж значеннєве навантаження виявляється найчастіше нульовим.

От і виходить, що й у поданих на загальний огляд і проаналізованих на конкурсі річних звітах лише кілька банків розкрили інформацію про власну практику корпоративного управління і/або систему управління ризиками. Загальне ж розкриття цих видів банківської інформації в Україні експерти оцінили як незадовільне. Адже у світовій практиці та згідно з міжнародними стандартами такі дані, разом із фінансовою звітністю, є ключовими частинами річних звітів.

Чи варто після цього дивуватися настільки невтішним заявам із боку міжнародних рейтингових агентств на адресу вітчизняної банківської системи? Одним із головних її слабких місць вважається саме невміле корпоративне управління. Водночас Олександр Шлапак в одному із своїх інтерв’ю не погодився з таким формулюванням, образившись за вітчизняних банкірів, більшість із яких сьогодні гріх називати «невмілими» чи некомпетентними.

«Якщо казати про проблеми в корпоративному управлінні, то більшість із них виникають, як мені здається, на стику взаємовідносин між власниками та правлінням банків, — заявив пан Шлапак. — І тут, на жаль, справді багато проблем. Як мінімум за час своєї роботи в Національному банку мені дуже часто доводилося зіштовхувався з тим, що або власники не розуміли й не хотіли розібратися, що таке банк, відповідно, даючи менеджменту надто багато свободи. Або, навпаки, менеджер був просто сліпим інструментом у руках власників, якого часто-густо змушували виконувати операції, що розходяться з нормативними вимогами не тільки НБУ, а й законодавства».

Усі чекають змін

І все-таки ситуація поступово змінюється на краще. Дедалі більша кількість вітчизняних банкірів, усвідомлюючи необхідність більшої відкритості, розкриває структуру власності та усуває в ній «зайві» ланки, а також приводить фінансову звітність у відповідність із міжнародними стандартами. Це саме стосується і підвищення рівня корпоративного управління, а також упровадження належних процедур ризик-менеджменту та внутрішнього контролю в банках.

Щоправда, робили й роблять це банки в основному з метою виходу на міжнародні ринки капіталу (передпродажна підготовка чи залучення зовнішніх позик). Підвищення довіри вітчизняних клієнтів — поки що справа десята. Втім, покірно сприймаючи такий стан справ і не вимагаючи від банкірів «надто багато», клієнти й самі почасти винні в тому, що ситуація поліпшується надто повільно.

Проте Асоціація українських банків і IFC у середині березня підписали спеціальний меморандум про співробітництво, метою якого буде спільне сприяння розвитку та поліпшенню рівня корпоративного управління в банківському секторі. Національний банк каже про такі самі пріоритети.

Ще рік тому, на своїй першій після повернення на посаду глави НБУ прес-конференції Володимир Стельмах одним із першорядних завдань оголосив забезпечення прозорості банків для тих, хто користується їхніми послугами. Для цього регулятор планував перебудувати «структуру балансів банків так, щоб у них було видно його хороші та погані сторони», а також домогтися, аби фінансові звіти (баланси) банків вивішувалися у відкритому доступі. Домогтися цього глава НБУ мав намір уже найближчим часом. «Наявність можливості аналізувати звіти банку дасть змогу підвищити ступінь довіри вкладників до банківської системи», — заявив тоді пан Стельмах.

Після цього Нацбанк розробив цілі дві постанови, які вносили корективи у фінансову звітність банків (№322 від 31.08.2005 р. і №484 від 21.12.2005 р.), у результаті чого, наприклад, кількість показників у таблиці «Структура активів банків України» збільшилася до 32 позицій. Також був розширений перелік показників, які банки мають публікувати. А саме: інформацію про норматив адекватності регулятивного капіталу, рентабельність активів, негативно класифіковані кредити тощо, а також перелік учасників (акціонерів) банку, які прямо чи опосередковано володіють 10% і більше статутного капіталу банку.

Чи стала від цього банківська звітність зрозумілішою, і головне, чи можна нині реально оцінити фінансове становище того чи іншого банку, ми рекомендуємо оцінити за інформацією на сайті НБУ або в офіційному виданні «Вісник НБУ».

Крім того, як повідомив на запит «ДТ» нинішній куратор банківського нагляду заступник голови НБУ Володимир Кротюк, нині Нацбанк готує зміни до Закону «Про банки і банківську діяльність», покликані поліпшити саме рівень корпоративного управління в банках.

«Норми цього законопроекту розширюють повноваження та підвищують роль спостережної ради в управлінні банком. Зокрема СР визначається основним органом, який здійснює загальне керівництво діяльністю банку. Контролює роботу його виконавчого органу (правління) і захищає права учасників банку. Впроваджуються також норми, які встановлюють відповідальність спостережної ради й правління банку за результати його діяльності.

Значно підвищується роль внутрішнього аудиту банку, який уповноважується здійснювати нагляд за поточною діяльністю банку, контролювати виконання політики управління ризиками, оцінювати фінансову та операційну діяльність банку тощо.

Доопрацьовані також норми закону щодо функціонування в банках систем управління ризиками».

Утім, законопроект, як ми бачимо, Нацбанк лишень готує. Коли ж він буде прийнятий, як показує гіркий досвід, — велике питання.